Chapter Text
‘Ми всі помремо’ – яскравіло червоним на блідій бетонній стіні.
Десь нижче хтось закреслив ініціали-додатки двох закоханих у прикладі з сумою-сердечком, хтось маркером малював графіті `BOOM`, ‘тут був’ з десятками незнайомих імен і купа нерозбірливих слів і лайки. Дорослі думають, що в цьому і є вся суть підлітків.
Джісок абсолютно ненавидів це місто.
Дивився на усіх крізь туман їхніх нещасливих історій, ховав побиті кулаки в кишенях, носив з собою шибку з вибитого вікна, на випадок, якщо колись прийдеться захищатись. Рятувався в зруйнованих часом будівлях, що поважні пані та панове обходили осторонь, а безхатьки називали ‘домом’.
Свій дім він також мав, і саме з нього тримав шибку скла у кишені, але для нього це ніколи не було більше, ніж будинок. Звичайний будинок із порталами-вікнами, двома поверхами, дверми з ручками-крючками, які не скрипіли, коли на них треба тиснути. Він любив цей будинок за кількість кімнат, за те, що його кімната не була на сонячному боці, за те, що дворик був маленький і акуратний з мінімальною кількістю роботи в ньому. Але він не любив цей будинок як ‘дім’.
Для дому цей будинок мав занадто дрібні сходинки, по яких складно підійматись на другий поверх. Для дому цей будинок не мав належного опалення, і зимою Джісок часто ночував в холі на першому поверсі, бо тепло в трубах не доходило до його кімнати. Для справжнього дому Джісоку не вистачало сміливості бути рішучим, аби відбивати удари вітчима.
Вітчим – єдиний, хто в цьому будинку чомусь створював проблеми, але ніколи їх не вирішував.
Джісок не пам’ятає свого дитинства без синців і порожніх пляшок випивки. Нитка невдач тягнулась за ним тяжким якорем, висіла на шиї тяжким намистом і огортала тонку бліду шкіру немов змія.
Рука вітчима душила його сотню разів, і сотню разів не давала померти, відпускаючи саме тоді, коли Джісок вже майже переставав чинити опір. Квак не знає, чи робив він це спеціально, чи вітчиму просто не вистачало терпіння дивитись на його синє обличчя, проте і правду дізнаватись не хотів.
Але помирати було не страшно, страшно було згадувати, - що мати на стороні вітчима.
Джісок не був їй чужий, і після всього цього вона завжди загоювала його рани, але Джісок ніколи не дивився їй у вічі. Їм обом було соромно.
– Ти знову йдеш? – питає мама й опускає кутики губ униз. Вона завжди так робила, коли планувала щось, але ніколи про плани вголос не казала.
Джісок нічого не сказав. Лише непомітно знизав плечима і пішов, акуратно зачинивши гарні двері. Вітчим всю ніч був вдома, і Джісок чув, як він шукає що випити, а потім блукав по будинку, шепочучи ‘сукин син’. Джісок ніколи не вважав свою маму сукою, але протестувати не наважувався.
Вулиця зустрічала його кволо. Вночі на все старе, запорошене місто пролився дощ, і тепер усі кути і квіти пахли цвіллю і вологістю. Люди здавались привидами. Дорога до старого заводу була розмита, і Джісок ледь не послизнувся кілька разів, тримаючись за пошарпані стіни будівель, що обіймали вулицю. Кожен крок був схожий на подорож у часі – назад, у ті дні, коли він вірив у казки, перш ніж вони перетворилися на кошмари. Потерта шибка в кишені колола стегно, нагадуючи про те, що світ не є казкою.
Старий завод був його схованкою, місцем, де ніхто не міг його дістати. Там, серед іржавих металевих конструкцій і розбитих вікон, він міг дихати на повні груди. Підлітки з міста збиралися там, випускаючи пар, кричачи про свої проблеми, палячи дешеві сигарети і мріючи про втечу. Джісок ніколи не приєднувався до їхніх розмов. Він просто слухав, відчуваючи дивну спорідненість з тими, хто так само, як і він, був відкинутий світом. Сьогодні він планував провести ніч там, дивлячись на зорі крізь дірявий дах, намагаючись уявити собі інше життя – без синців, без криків, без порожніх пляшок. Він мріяв про місце, де йому не доведеться захищатися, де шибка скла не буде потрібна. Він дістав шибку з кишені, дивлячись на її гострі краї. Це був його щит, його зброя, його останній захист від жорстокого світу. Джісок стиснув її в руці, відчуваючи біль, що змішувався з рішучістю. Він не знав, що чекає на нього завтра, але одне він знав точно: він не здається. Він продовжить шукати своє місце, навіть якщо для цього доведеться пройти крізь темряву.
Старий завод, обдертий вітрами та часом, все ще стояв, як похмурий свідок минулого. Іржаві арматури стирчали з розбитих стін, мов кістки велетня, що розкладався. Джісок сидів у тіні розбитого вікна на другому поверсі, сховавшись від сторонніх очей. Повітря було важким від запаху пилу, вогкості та старого металу. Двоє силуетів з'явилися з-за рогу, повільно просуваючись углиб руїн. Джісок стиснувся, його серце забилося швидше. Це були не звичайні безхатьки, що шукали притулок від дощу, і не чергові компанії підлітків, що прийшли сюди палити й пити. Ці двоє були... інші. Ці двоє були немов тіні, виткані зі смутку і приреченості, що блукали серед руїн, шукаючи щось, що вони самі не могли назвати. Їхні голоси, різкі та надломлені, відлунювали в порожнечі старого заводу, немов розбиті дзвони, що віщували недобре. Вони несли на собі тягар несказаних слів, немов старі рани, що ніколи не загоюються.
– Чого ти так довго, Синміне? — пролунав молодий, дратівливий голос. Це був Джуйон, молодший з них, що штурхав носком черевика шматок цегли. Джісок впізнає його усюди.
Для Джісока – Джуйон був недосяжним. Далекою мрією, дорогою покупкою, ковтком повітря у відкритому космосі.
– Та почекай ти, чого ти як дитина? — відгукнувся невідомий, його голос був спокійнішим, але з помітним відтінком втоми. Він нахилився, піднімаючи з землі іржаву залізяку, роздивляючись її, наче шукаючи в ній відповіді на свої питання.
Джісок майже не дихав, намагаючись залишатися непомітним. Він чув їхні голоси, які розбивалися об стіни й відлунювали в порожніх просторах заводу. Квак спостерігав за ними крізь велику діру в підлозі, але так акуратно, неначе збирав будиночок із гральних карт.
Хлопці шепотіли, але Джісок їх не чув. Інколи Джуйон підходив до розвалених дверей і виглядав, а потім знову повертався на своє місце. Він сидів на краєчку знесеної стіни, і роздивлявся малюнки на тій, що була навпроти. Інколи щось показував пальцем, неголосно сміявся і плигав з місця на місце неначе кролик із мультиків. Джісок роздивлявся його з обережністю, неначе він світлячок, що зникне як тільки почує шепіт трави вдалині.
Другого хлопця він теж встиг роздивитися, але вже не так впевнено. Він траплявся в очі тільки коли Джуйон відходив до ‘дверей’, і нічого не казав. Він сидів, немов статуя, інколи навіть не дивився на Джуйона, за що Джісок ледве не почав його ненавидіти. Якби Джісок був на його місці, він би ніколи не переставав розглядати щасливого Лі Джуйона.
Джісок знає його тільки з переказів, з чиїхось обривків фраз, із пліток дівчат, що були в нього закохані або хоч раз впіймали його фрази в свою сторону. Джуйон був повсюди, зникав зненацька і так само неочікувано з’являвся, а Джісок спокійно чекав на його нове появлення, як діти чекають, коли мати повернеться з роботи.
– Хьонджун прийде? – неочікувано обізвався незнайомий хлопець і Джісок награно видохнув, але так, щоб ніхто нічого не зрозумів.
– Обіцяв.
– Він завжди обіцяє.
Незнайомець виглядав роздратованим, але так Джісок оцінював його з-за спини. Він насупився і, сидячи на великій іржавій бочці, забив по ній ногою. Чомусь Джісоку здалось, що він сумує.
– Гоніль каже, що він обіцяв прийти
– Він завжди обіцяє
– То що я зроблю? – В голосі Джуйона читалось роздратування і він розвів знизав плечима. – Закоханий вовк вже не хижак. – І Джуйон залився сміхом.
Незнайомець нічого не сказав, лишень видохнув і відвів погляд. На мить Джісок здалось, що його помітили, але незнайомець не підняв голови достатньо високо, щоб побачити чужі крила.
Джісок не знає, що він буде робити якщо його помітять. Тікати? Він занадто високо, щоб здавати назад і йому занадто добре, щоб здаватись.
Cтара будівля, що пахне цвіллю і пилом, залізною арматурою, що видніється із стін і підлоги, чужими слідами великих чобіт, що залишили відбиток стертої підошви і ним – теплим вечірнім сонцем, що грало у Джуйона у волоссі, відбиваючи його силует на стіну навпроти.
Джісок не зможе його врятувати, або хоча б бути поряд, коли це буде потрібно. Він буде найвідданішим глядачем, що ніколи не залишає відгуки і не нагадує про своє існування. Він – тінь. Тінь тієї статури, що так гарно відблискує на пошарпаній старій стіні закинутого і забутого, розваленого заводу.
‘Ми будемо жити вічно’
‘навіть якщо нам страшно’
Джісок загубився в своїх думках і підлаштувався під легку дрімоту.
Знизу, на першому поверсі людей стало п’ятеро. Із відомих йому був Кім Чонсу – його дивак однокласник, що постійно казав не пов’язані між собою слова і здавався автором старих дитячих казок, де було багато малюнків і замало тексту.
Зараз він не рухався, лишень стояв на місці і тихенько наспівував якусь мелодію із пісень The Smiths.
Джісок, загорнутий у напівдрімоту, немов павутина, спостерігав за подіями, що розгорталися внизу. Його власний світ, затиснутий між руїнами і власними страхами, здавався крихким. Він був лише спостерігачем, тінь, що споглядає за життям, яке йде повз, немов потяг у ніч.
Напис "Ми всі помремо" на стіні вже не здавався таким загрозливим, адже поруч з ним, написане невідомою рукою, з'явилося: "Ми будемо жити вічно", а під ним, немов тихе зітхання: "навіть якщо нам страшно".
Інші троє були йому незнайомі. Їхні обличчя, розмиті в сутінках, здавалися примарами. Вони перешіптувалися, їхні голоси були мов шелест листя на вітрі, що несе в собі якісь таємниці. Джісок не міг розібрати слів, але відчував напругу, що витала в повітрі. Він був частиною цього місця, але водночас і стороннім спостерігачем, що зазирнув за лаштунки чужого життя. Він спостерігав, як силуети рухаються в сутінках, мов танцюристи на сцені, де декораціями слугували іржаві балки та розбиті вікна. Кожен з них був немов шматочок пазла, що шукає своє місце в загальній картині. Джісок не знав, що вони робили тут, чого шукали, але відчував, що вони так само, як і він, були самотні у цьому великому, незрозумілому світі.
Низка звуків, чужого шепоту, мелодії, о відгукувались в серцях і лунали на губах, яскравий сміх і чужий голос нагадали Джісоку – що він зайвий. Його не повинно бути зараз тут, він не повинен підслуховувати чужий шабаш, читати чужі думки з облич і роздивлятись дивного, але такого далекого Джуйона. Його не чекали тут, як і не чекали в жодному місці на планеті.
І саме в цей момент, коли Джісока огортало відчуття цілковитої відчуженості, десь поруч, у напівтемряві, його нога зачепила щось. Ледь чутний скрегіт металу розірвав тишу, що запанувала внизу. Це було як іржавий дзвін, що пролунав у порожніх просторах заводу, немов старий, забутий ехолот, який раптом подав знак життя.
Залізний скрегіт, немов зітхання покинутого велетня, розірвав нічну тишу. Джісок затамував подих, його серце забилося, як пташка, що б'ється в клітці. Він чекав. Чекав на вирок, на крики, на те, що його виженуть звідси, з його єдиної схованки. Тиша, що настала після звуку, була ще більш гнітючою, ніж сам скрегіт. Вона наповнила простір, немов холодний туман, що проникав у кожну щілину. Знизу, на першому поверсі, ніхто не промовив ані слова. Лише шепіт, ледь чутний, як рух мишей у стінах, промайнув між хлопцями. Джісок міг відчути, як їхні погляди, невидимі в сутінках, пронизують темряву, шукаючи джерело звуку. Він впевнений, що ніхто його не бачив, бо він не лежав головою до обриву, і вже давно не дивився вниз, але лишень слухав і розбирав їхні фрази-паролі.
– Хто там? – Пролунав тихий, але впевнений і серйозний голос хлопця, що прийшов сюди з Джуйоном.
Джісок стиснув кулаки, впиваючись нігтями в долоні. Відповідати? Це означатиме викрити себе повністю. Мовчати? Це може бути ще гірше, адже тоді його сприймуть як загрозу. Він відчув, як холодний піт стікає по спині.
– Я знаю, що ти там. – додав Джуйон, і його голос, що зазвичай був дзвінким і щасливим, був наляканим і серйозним.
Джісок мовчав. Він був як старий механізм, що заіржавів, і тепер не міг поворухнутися. Все його тіло напружилося, готове до втечі, але ноги, немов вросли в підлогу, відмовлялися слухатися. Він добре почув, як хтось підняв з землі якийсь шматок металу і Джісок відчув, як у нього перехопило дихання.
– Там нікого немає, – тихо промовив Чонсу, і його голос був таким же спокійним, як і мелодія The Smiths, яку він декілька хвилин тому наспівував. – Просто старі стіни дихають. Іноді вони подають знак, що пам'ятають нас.
Джісок знову став для всіх невидимим.
Стара будівля розсипалась пилом буквально під його ногами, і сидів він в піску, а рухався тільки коли хлопці сміялися. Він знав, що тепер він під прицілом, і будь яка його неправильна дія риє йому могилу, але і здатись він не міг.
У нього ніколи не було друзів.
Він з ентузіазмом завжди дивився на людей, що ходять по вулицях, сидять за столами в закладах, відвідують бібліотеки і магазини зі старими касетами не на одинці. Він завжди помічав і підкреслював, що друзі один на одного схожі, як володарі собак на своїх улюбленців. І йому теж хотілося бути на когось схожим.
Він не йшов, бо хоч на секунду, хоча б для себе, він хотів стати частиною чогось, де всі на один одного схожі. Не бути родиною, і не мати спільної крові, але бути ідентичними і підходити. Доповнювати.
‘Ховаючись у тіні він доповнював чуже Сонце.’
Голоси потихеньку ставали тихішими, деякі з них лунали постійно, сміялись і виділялись неначе маркером, серед таких Джісок завжди відрізняв Джуйона.
Джуйон, з його яскравим сміхом, що пронизував простір, був для Джісока немов далека зірка, яка яскраво горіла в темряві, але до якої неможливо було доторкнутися. Він був уособленням того, чого Джісок ніколи не мав, але відчайдушно бажав — легкості, приналежності, здатності просто бути собою серед інших. Кожне слово Джуйона, кожен його рух, здавався витканим з якоїсь іншої, кращої реальності. І Джісок хотів бути частиною цієї реальності. Стояти там, і пити чай, що охолонув в старому термосі, сміятися, роздивлятись Джуйонову міміку і слухати дуркувати ідеї Чонсу.
Але все що він може – це спостерігати.
Джісок бачив, як вони – Джуйон, Чонсу та ще троє незнайомців – збираються ближче, їхні силуети зливаються в одну химерну фігуру на тлі розбитого вікна. Вони були як один механізм, що працює злагоджено, навіть якщо кожен його гвинтик має свою іржаву історію. Він відчував їхню спільну енергію, яка витала в повітрі, наче запах диму від дешевих сигарет, і водночас, як тепле світло, що зігрівало його, навіть на відстані.
Він заплющив очі, уявляючи, як би це було — сидіти там, внизу, поруч з ними, сміятися, говорити ні про що і про все одразу. Бути частиною їхньої мелодії, а не просто її відлунням у порожнечі. У його голові пролунала думка: "Я хочу бути таким же, як вони". Не копіювати, не наслідувати, а просто співіснувати, доповнювати, бути нерозривною частиною цього неформального братства, що зібралося в надрах старого заводу.
Джісок застиг і не помітив, що під його ногами стара, суха гілка, а позаду нього розбиті зелені пляшки, які хрустять під ногами. Він бачив, як голови внизу повільно повертаються, мов квіти, що тягнуться до Сонця, щоправда, цього разу джерелом світла був лише страх у його власній душі. Погляди, ще мить тому байдужі, тепер були напруженими, мов натягнуті струни. Джісок відчував їхню вагу, що прибивала його до місця, немов важкий якір.
– Там точно хтось є. – Почув Джісок голос, але його володаря не впізнав.
– Джуйоне, подивися.
– Чого я? Гоніль нехай йде
– Він минулого разу йшов, твоя черга.
– У нас є черга?
Аудиторія внизу метушилася, хтось штовхався, Джісок почув, як хтось знову підняв металеву балку до рук, і відчув щоками, як сонце почало сідати. Пора додому.
– Тут нікого нема. – Говорить Чонсу, дивлячись на хлопців зверху, саме там, де декілька хвилин тому Джісок грів землю і витирав кедами пил змішуючи його з піском.
– Не може бути. – Голос Синміна звучав незадоволено та недовірливо. – Ми ж точно когось чули.
– Двічі. – Коротко зазначає Хьонджун.
– Клянусь Вам, з нами просто говорив наш шабаш. – Чонсу розводить руками і спускається вниз по сходах. – Приміщення стоїть порожнє багато років, йому самотньо. Наступного разу принесемо йому приставку.
– Свою не дам. – Запротестував Гоніль і знову підніс до губ старий термос.