Work Text:
…
— На що дивишся?
Суа глянула через плече. Поруч сидів Іван, вони були повернуті спиною один до одного, тому вона не бачила його обличчя. Лише білі крильця що рослини з лопаток.
— На Мізі. Кого ж ще, - сухо відповіла дівчина, повернувшись назад, як вона і сиділа. М'які хмари окутали її ноги, немов тепла ковдра.
Крізь них, вона могла бачити сцену. Вся у вогні. Прибульці тікають, плачуть, кричать. Від цього видовища душа аж співала. Але тільки на мить. Для того моменту поки вона не перевела погляд на дівчину, з рожевим коротким волоссям, схованими за капюшоном. Вогонь безжалісно обпікав рукава її одежі, доходячи до самих кісток.
На обличчі Суа було видно сльози, що повільно накопичувалися біля очей, а потім стікали по рум'яним щоках аж до підборіддя, поки вона не витре їх рукавом.
— Як думаєш, я все ще егоїстка після того що я зробила? - раптом сказала вона, не дивлячись на свого співрозмовника.
Іван помовчав. Суа не бачила, але здається знала за ким той весь час спостерігав.
Відповідь була отримана через кілька секунд:
— Якщо ти егоїстка, то я, виходить ще той покидьок, - в кінці Іван видав легкий смішок.
Суа закрила очі. Вона поклала голову собі на коліна, закривши опухле обличчя на яке падало чорне волосся. Видихнула.
Знову настала тиша. Не один з двох присутніх не осмілився заговорити першим.
Суа знала свою смерть ще задовго до їхнього з Мізі виступу. Вона знала що помре. Кожен день після занять в анакт гартен, йшла до пустої кімнати, раз за разом передивляючись раунди з минулих сезонів аліен стейджу. Як металева куля розтинала плоть на шиї. Як темно червона рідина, немов феєрверк, розліталася на місці пострілу, залишаючи криваві плями на одязі та обличчі, своєму та супротивника. Дивилася уважно, запам'ятовуючи все що бачить, поки екран планшета освітлював її обличчя у повній темряві. Сцену, сам виступ, голоси у пісні, вираз обличчя людей, за хвилину від загибелі. Там завжди читався страх. Його не можна було сплутати. Страх програшу, невідомості, та врешті, смерті. Зіниці зменшувались, губи дрижали, бачачи результати на великому екрані позаду, шкіра ставала блідою як сніг. Але не встигали вони й сказати щось, як з роззявленим ротом падали на холодну підлогу. Мокру, брудну. Саме тоді запис закінчувався. А потім йшов інший, з таким самим змістом, такий самий відчай в очах, невпевненість, дрижачий голос у кінці, свист пулі й БАМ, смерть. Вона вже вивчила все до самих малих деталей, наче готуючись до тесту. Як ніяк, вона сиділа тут по годині чи дві, поки в сон не поклоне, або не прийде час повертатися.
Мізі вона не казала прямо про свій план. Звісно. Суа не була дурною. Хоча, навіть дурень би тут зрозумів, що якщо розповісти про те, що ти навмисно збираєшся програти своїй найближчій людині через що бути застреленою, то це неабияк її засмутить. Засмутить це ще м'яко кажучи. Дівчина не хотіла цього робити, принаймні не планувала. Якось ненароком пробовталася, сама не знає як. Звісно, Мізі почала кричати на неї, плакати.
“Пробач Мізі, але..” — казала Суа знову і знову. Та кожен раз отримувала у відповідь лише гучне шмаркання що перебивало надірваний від сліз голос.
Сльози котилися не менше пів години, перш ніж чорноволоса змогла її заспокоїти, перевівши тему на щось інше. Вона сподівалася що подруга забуде цю розмову, але ні. З того моменту проходили дні, тижні, місяці. Мізі змінилася. Тепер вона не на мить не відходила від Суа. Віддавала всю себе, кожен свій шматочок, кожну краплю своєї душі. Хотіла отримати все, поки не залишиться не з чим. Аж до самого кінця. До моменту, коли вони не зможуть більше грати разом на траві, плескаючись у річці, після чого мокрі йшли б плести вінки один одному. До того як вони не підтримуватимуть один одного у важку хвилину, лежачи на хірургічному столі, під прицілом лазера чи ножа. До того, як безтурботна мить в їх житті не закінчиться.
Кожен раз, коли розмова між ними заходила не в те русло, та жовтоока намагалася відмовити дівчину від своєї пожертви, вони сварилися. Усі сваряться, це нічого такого. Але на душі Суа відчувала щось дуже тяжке. Щось більше за біль від провини, але менше свого страху. Вона боялася загубити не себе, не майбутнього, не всього того що її чекатиме після сцени.
Ні.
Вона боялася загубити Мізі.
Єдиний промінчик сонця у хмарну погоду, що протиснувся крізь темне небо, світячи прямо в очі. Свою єдину надію у цьому важкому та похмурому для всіх людей світі, повному монстрів у тілі інопланетян, без краплі сорому та шкоди, проте з жагою до шоу та азарту, без єдиного натяку на добро та милосердя.
Мізі була для нею всім. Навіть більше, ніж всім.
Тому, якщо б та померла, Суа без жодної думки пішла б у той світ за нею. Вона була готова обміняти своє теперішнє на її майбутнє, тільки аби та жила.
Але тепер, вона бачить як кохання всього її життя, стоїть посеред вогню, борячись, ридаючи посеред сотні уламків. А все тому що Суа не дозволила їй померти тоді. Егоїстично давши життя повного страждань.
— Ти не повинна себе карати за те, що вже сталося, - втрутився Іван у потік її думок.
— Хто б казав.
Вона трохи посміхнулась.
Все ж, вони вже довго просиділи один з одним у цьому місці, та Суа почала ставитися до хлопця більш м'яко, ніж робила це у анакті.
Це місце не було раєм, не було адом. Ніби бог шепотом не вирішив, наскільки чиста їх душа, тому залишив десь між життям та смертю.
— Знаєш, тільки після смерті зрозуміла наскільки ви всі були важливими для мене.
— Як сім'я?
Суа не могла сказати так чи ні. У її голові було пусто.
— Не чула це слово. Звідки знаєш?
— Почув колись випадково. Але думаю, воно повинно підходити тут. Повір.
— Як знаешь..
З цього вона могла зрозуміти лише те, що слово “сім'я” — було чимось хорошим. Вони вдвох з Іваном не знали, що це саме означало. Та й ніхто їм не розповість вже, не навчить. Так само як і зі словом “кохати”. Хоча, це було вже більш зрозуміле слово. Вона кохала Мізі. Це почуття. А інших? Їх теж, але не так, як її. Але й вони були для неї важливими. То, це і є сім’я?
…
“Сподіваюсь у наступному житті ми всі знову зможемо бути сім’єю.”