Work Text:
дешеве вино б'ється об стінки стаканчика, коли еван починає легко колихати той в руці, лишень мить спостерігаючи за майже виходячою за краї рідиною й дуже швидко переводячи погляд попереду себе. його очі швидко знаходять знайому копну темного волосся і їхнього власника, який в цей момент спирався на один з підлокітників дивану, що стояв майже посеред великої студії, в якій сьогодні зібралася компанія з його друзів та їхніх знайомих, більшість з яких еван заледве впізнавав.
барті тримає в руках пляшку найімовірніше пива, яке, як розьє прекрасно пам'ятає, той на дух не переносить, та розмовляє з незнайомими евану хлопцем та дівчиною. за тим як він розслаблено та дещо пихато посміхається і його рукою обгорнутою навколо шиї незнайомця еван припускає, що пляшка в його руках точно не перша, а знаючи кравча можливо навіть і не третя.
еван був би радий знати точніше наскільки барті вже встиг налигатися, проте той ще з самого початку їхнього приходу до квартири встигнув швидко втекти до когось зі своїх знайомих, після цього постійно то з'являючись поряд, то знову зникаючи. останню годину розьє роздумував навіщо він взагалі приперся сюди сьогодні, враховуючи те, що що доркас – зрадниця, яку він називав своєю любою подружкою – яка пробалакала з ним лічені хвилини перед тим, як впасти на коліна до своєї коханої марлін і там й залишитися до цього моменту, що реґулус, який відмовився вилізати зі своєї власної квартири заради пустих балачок та алкоголю, були на цю мить недоступні.
авжеж, еван міг би спокійно підійти до інших більш менш знайомих для себе людей, що він власне і робив в першу годину вечірку, однак дуже швидко це набридло та почало відчуватися зовсім марним, що врешті-решт і відтягнуло його до стіни поряд з одним з кутів в кімнаті й перетворило на споглядача вечірки, а не активного учасника. розьє робить кілька ковтків вина, легко кривлячись через гіркий смак, який йому ніколи не подобався, але який добре відволікав, коли це було потрібно, та намагається не дивитися на долоню барті, котра гралася з верхнім краєм сорочки незнайомця, іноді залізаючи під тканину пальцями.
він розуміє, що це дурнувато та абсолютно марна справа дозволяти своєму настрою псуватися через подібне – часто еван думав, що поняття особистого простору для барті заледве існувало – однак він не може не відчувати різке поколювання в горлі та тяжкість, що раптом осідала десь під легенями, як би сильно та наполегливо він не намагався змусити себе не зволікати. барті завжди мав неперевершену здатність викликати в ньому сильні емоції, одне тільки розьє не усвідомлював спочатку – що серед сильних емоцій ховатимуться й ті, які болітимуть не гірше за фізичні рани.
еван ніколи не відмовився б від тієї самої першої зустрічі з барті у своєму житті, навіть знаючи наперед, що болітиме безнадійно й невимовно, але інколи йому дуже хотілося вміти відпустити дурні почуття та сподівання, яким з самого початку ніякого місця в їхніх стосунках не було.
— загубився в думках, красунчику?
розьє легко сіпається від голосу, що зненацька лунає ледь не прямо у його вухо, лоскочучи теплим повітрям волосся біля нього, й швидко переводячи погляд на обличчі поряд.
— потрібна допомога, віднайти шлях назад до реального світу, га?
барті посміхається занадто відверто з грайливою насмішкою, майже притискаючись своєю щокою до еванової, майже торкаючись своїми губами кутика еванових губ.
еван зітхає з посмішкою, долонею відвертаючи лице кравча від себе, іншою рукою на його грудній клітці м'яко штовхаючи того назад.
— собі допоможи стояти рівно спочатку, йолопе.
— як жорстоко, любчику, ображаєш мене і мою здатність тримати алкоголь? кого минулого разу ледь не рвало від лише двох пляшок вина?
— воно було міцне, і ти сам зі мною там майже не блював, лицемір.
кравч сміється відкрито й вільно, обгортаючи однією зі своїх рук руку евана, котра лежала у нього на грудях, іншу ж впускаючи розьє на щоку, наближаючись всім тілом аж допоки його чоло не стукнеться м'яко з чолом розьє.
— не пам'ятаю такого, але як скажеш, любий.
еван кліпає очима якусь мить, намагаючись усвідомити кількість тепла яку барті раптом приніс з собою, кидаючи розьє в розпач. він не до кінця розуміє, що йому робити в наступний момент, та ще й досі дещо ніяково тримає той дурнуватий стаканчик з вином в руках.
проте навіть не дивлячись на розпач він вже може відчути як жаром обпікає ті ділянки шкіри, яких торкався кравч, як швидко розтікається тілом тепло і як зрадницьки евану хочеться розслабитися в таких знайомих руках.
— тобі не здається, що ти трошки занадто близько, біснуватий?
— хмм, не думаю, а що? раптом серденько швидше забилося, еване?
промовляє з ніби ще більш насмішливою м'якою посмішкою, видихаючи розьє прямо на губи, тягнучи пальцями за мочку вуха, дряпаючи нігтями по шкірі зовсім легко, ніби кокетливо. еван відмовляється визнавати як жалюгідно в ньому б'ється бажання, ніби як друге серце, ніби як загнаний в куток звір.
— невже бажання вже реальністю видаються, кравч?
якби ж то ті бажання ще належали барті, а не евану.
принаймні якась маленька частинка – розьє був би задоволений і цим.
і знову у відповідь сміх і гаряче хмільне дихання на губах, котре стає ще ближчим по відчуттях, і руки, які цього разу починають лізти до талії евана, ніжно і відчутно зісковзуючи по тілу, змушуючи розьє майже втиснутися в стіну, на яку він спирався.
еван ледве встигає вхопити кравча за зап'ястя, ледь не піддаючись на таку очевидну дурнувату п'яну витівку барті, зупиняючи його й викликаючи дещо насуплені брови та підтиснуті губи, наче в незадоволеному здивуванні.
— барті, ти заледве розумієш, що робиш.
— я прекрасно усвідомлюю, що відбувається, тц.
— авжеж, а я ходжу до церкви кожної неділі і молюся, я казав тобі не напиватися–
— серйозно, хто ти такий і де ти подівав мого евана? він би не відмовився повеселитися трошки.
еван підтискає губи і з дещо примруженими очима дивиться на барті, досі тримаючи його за зап'ястя рук, що намагалися за талію притягти розьє в його обійми. він не може повністю заперечити слова кравча, адже раніше вони не рідко розділяли будь-які шалені ідеї барті, особливо якщо обидва до цього встигали випити достатньо, щоб в голові приємно уповільнювалися думки, а тілом розливалося тепло.
проте останні місяці кравч сам не свій, постійно пропадаючи кудись (кудись, хах, краще буде сказати до кого) на дні, іноді навіть не відповідаючи на еванові повідомлення й потім повертаючись розпатланим, вкритим червоними подряпинами та мовчазним, просто падаючи десь поряд з розьє й дивлячись в стелю. коли це тільки почалося еван не був впевнений що краще робити, адже до злості та невдоволення, що цей бісів придурок не спромігся навіть на чортову хвилинку відволіктися від чортзна-що він там робив і написати йому, що він не вмирає в якійсь канаві, примішувалися занепокоєння за очевидно гнітливий стан барті та бажання будь-якими засобами прибрати цей порожній погляд з його очей.
тож еван почав з простого, роблячи кравчу трав'яний чай, котрий той ніколи зазвичай не пив з власної волі (і яким у евана була заставлена ціла полиця, бо кожного разу коли пандора забігала до нього, вона приносила з собою якийсь новий вид, потім розповідаючи, з яких він трав і коли той краще пити), але в ці моменти завжди забирав чашку з рук розьє й коли еван сідав поряд зі своєю, в тиші її допивав, потім самостійно споліскуючи обидві чашки в мийці. після цього еван переважно йшов до своєї кімнати за змінним одягом, аби віддати той барті та відвести його до ванної, щоб той сходив в душ і змив з себе хоча б частково нагадування про попередні дні.
чуючи приглушений звук води, що плескалася в душовій, еван напочатку старався вгамувати безлік думок та емоцій, котрі мішалися всередині. він не знав чи варто починати говорити, чи варто запитати, чи варто злитися і вимагати якого біса, чи варто просто мовчати.
врешті-решт еван обирав останнє й за виключенням кількох коротких фраз та слів між ними висіла тиша. розьє ніколи не був тим, хто стримував свій голос, особливо якщо його щось не влаштовувало, проте в подібні дні барті просто виглядав таким.. вразливим, ніби одне невірне слово зіштовхне його з краю в неминуче падіння, після котрого залишаться тільки розкидані всюди осколки, які вже не збереш до купи, як не старайся, скільки не ріж руки гострими краями.
це залишало евана в дещо онімілому сум'ятті, адже барті якого він знав був весь в шалених поривах вітру, в біснуватих посмішках, в мерехтінні тіней від вогню, в кмітливому блиску в каро-зелених райдужках. звісно це не означало, що розьє ніколи не споглядав його в смутку, злості чи інших подібних емоціях на їхньому піку – еван знав як його очі хололи в злобі, коли хтось зачіпав барті особисто чи торкався його друзів, як стискалися губи й як впивалися нігті в шкіру долонь, коли він говорив про батька, як темнішали синці під очима та опускалися плечі, що ніколи до кінця не приховували його ширші посмішки та гучніший сміх, коли він працював надміру аби вкотре довести самому собі чи комусь іншому, що він вартий.
однак барті після днів, про які еван майже нічого не знав, був іншим – недосяжним ніби, навіть коли сидів за ледве один метр від розьє.
еван ненавидів бачити його в подібному стані.
ненавидів пустий погляд, опущені плечі та покусані в кров губи. ненавидів, що барті нічого йому майже не розповідав, що занадто часто продовжував ігнорувати його повідомлення, що дозволяв собі падати в цю бісову яму все глибше, що перетворював думки розьє на суцільний безлад, що приходив до нього, пив чай, який він ненавидів й лежав пізно вночі у евана на грудях, викрадаючи його сон та зовсім трохи забираючи можливість вільно дихати.
таке знайоме та рідне тепло, помірне дихання та запах власного шампуню, що линув від темних пасм, відчувалися як благословення.
проте кожну подібну ніч барті ніби тримав еванове серце в своїх долонях, наче заледве стискаючи, але відволікаючись моментами й не помічаючи, що пальці обхоплювали набагато міцніше, все більше забарвлюючись багряними плямами.
як іронічно те, що барті одночасно був тим, хто змушував евана відчувати себе дійсно живим і щасливим, і тим, хто міг опустити його на найнижчий рівень пекла, навіть сильно не стараючись й не усвідомлюючи цього.
— просто один маленький поцілунок? я буду найкращим цілунком для тебе, еване, обіцяю ти не пошкодуєш.
від барті тягне дешевим вином настільки, що евану здається він може відчути те на власному язиці, і він усміхається йому, вільно так і в абсолютно безглуздій та жахливій спробі зробити цю посмішку спокусливою, простягає долоні, зап'ястя яких розьє досі тримав в своїх, до його обличчя, поки блиск в його очах відволікає евана від всіх інших думок.
кравч далекий від тверезості і ясності в голові, однак всупереч тому, що розьє казав йому раніше про його розуміння навколишнього світу в цю мить, він бачить, що за тим хмільним блиском ховаються божевільні певність та виклик, які на пару з непохитною увагою змушують евана трохи відсахнутися назад.
очі у барті такі, що безжально з першого дня їхнього знайомства відбирали у евана будь-який дар мовлення — від зіниці вони ніби розходилися теплими сонячними променями, падаючи м'якими дотиками на листя дерев посеред лісової галявини. на них хотілося дивитися, як на захід сонця – захопливо, благоговійно й з бажанням зупинитися в моменті, не відводити погляду й закарбувати це в своїй пам'яті назавжди.
еван був таким слабким перед цими очима, не маючи навіть ніякої жаги їм відмовляти. він дозволяє долоням барті м'яко впасти на власні щоки, пирхає й посміхається дещо криво.
— ти ніколи не зупиняєшся на чомусь одному, якщо щось починаєш, барті, тож навіщо ця безглузда брехня?
барті лишень сміється у відповідь, дивлячись на розьє напів прикритими очима, торкається своїм носом щоки й видихає тепло на губи, аби вже за мить еван міг дійсно відчути як змішуватиметься присмак пива та вина на чужому язиці.
він плутається пальцями в темних пасмах, тягне ближче до себе і думає: "гірко".