Work Text:
« Накресліть горизонтальну лінію та по роках оберіть важливі події свого життя.».
Як один з небагатьох, хто наголошує на важливості психічного здоровʼя у мережі — йому теж давно варто було зайнятись своїм. Чим, власне, і зайнявся. Або ж, бодай, спробував.
Це боляче, коли світ кришиться прямо у тебе на руках, як печиво. Коли ти не можеш це контролювати, затримати, сповільнити, зупинити. Лише байдужий глядач у перших рядах залу. Коли реальність сипиться у ноги крізь пальці.
— Мені щось дурно, — задихано бурмоче Джордж, злизуючи над губою солону краплю поту.
Світ неприємно пливе перед очима, кольорові плями застеляють зір і доводиться прикладати зусиль, щоб не врізатись у когось або щось.
— Ходімо, — Алеікс трохи прискорюється, вирівнюється та веде ледве не під руку кудись убік, але Джорджу вже все одно, куди саме.
Раптовий холод у животі. Ніби хтось вилив там крижану воду. Потім – відчуття падіння, хоч він стояв на твердій підлозі. Земля під ногами перестала бути надійною.
Повітря рідшало, немов він опинився на вершині гори, а кисню бракувало. Серце скакало, не слухаючись, наче хотіло вирватися з клітки грудей. Кожен нерв бринів, наче натягнута струна.
Лише звичайний коридор, звичайні люди, що раптом набули загрозливих, спотворених обрисів. Тіло перетворилося на зрадника. М'язи напружилися до болю, готові до втечі, але ноги були ватними, непокірними.
Костюм липнув до тіла від поту, і дотик до тканини хоч і давало бодай якесь відчуття реальності, але це було занадто гидко.
Контроль розсипався, як пісок крізь пальці.
— Чорти би вас усіх побрали, чому мені одразу не сказали?
— Ми як тільки дізналися, так і сказали. Вони ледве притомні, — поспішає за швидкою ходою Тото Бредлі, ховаючи в кишеню сорочки пластиковий пропуск.
— Відмінити їхню участь у конференціях. Я подбаю про наслідки, — кидає різко Тото та зникає у коридорі, придушуючи всередині себе бажання зірватись та побігти.
Те, наскільки Джордж буквально блідий перед ним, лякає не на жарт. Йому не треба щось казати — достатньо лише погляду, щоб їх лишили самих у кімнаті.
Йому не треба багато часу, щоб опинитись перед Джорджем на колінах. Приземлення виходить не дуже приємним, про що дає знати ще стара травма, та за наслідками подумає потім.
— Дивись на мене, — Тото бере обличчя хлопця руками і розвертає до себе, стараючись вловити погляд. — На мене. Глибокий вдих. На мене. Тепер видихай, спокійно. Просто не закривай очі.
« Накресліть горизонтальну лінію та по роках оберіть важливі події свого життя.».
Літо дві тисячи чотирнадцятого. Берклі, Сполучене Королівство.
Кінець дві тисячі шістнадцятого. Знову Берклі, Сполучене Королівство.
Жовтень дві тисячі сімнадцятого. Херес-де-ла-Фронтера, провінція Кадіс, Андалусія, Королівство Іспанія.
Листопад дві тисячі сімнадцятого. Сау-Пауло, Федеративна Республіка Бразилія. Абу-Дабі, Обʼєднані Арабські Емірати.
Жовтень дві тисячі вісімнадцятого. Гров, Оксфордшир, Сполучене Королівство.
Листопад дві тисячі вісімнадцятого. Абу-Дабі, Обʼєднані Арабські Емірати.
Грудень дві тисячі двадцятого. Сахір, Королівство Бахреїн.
Серпень дві тисячі двадцять першого. Модьород, Угорщина. Ставло, Королівство Бельгія.
Листопад дві тисячі двадцять другого. Сау-Пауло, Федеративна Республіка Бразилія.
Дві тисячі двадцять четвертий. Мельбурн Ставло Шпільберг, Австрійська Республіка. Лас-Вегас, Сполучені Штати Америки.
Вранці Тото не очікує повернутись у номер та побачити Джорджа, що сидить на балконі за столиком, підперши голову рукою.
Насправді, за ту ніч він встигає побачити багато чого. Раніше міг так казати про все своє життя в принципі, але такий розбитий хлопець — мабуть, вперше.
Тото збрехав би, якби сказав, що не переживав, як це підкосило Джорджа.
— Ти як? — слова сухо осідають на язику. поки він сідає навпроти хлопця.
— Мінус ще два кілограми за ніч, — байдуже й відсторонено стинає плечима Джордж, поки десь унизу кипить життя.
Насправді, хочеться сказати більше, але кожні вдих і видих вже даються важко. Сказати, що він старається краще, щоб не підвести. Старається й віддає всього себе. Навіть більше, ніж це можливо й безпечно.
Тото дивиться на нього. На цю напругу в шиї, що виступає тоненькою мотузкою, на прозорість шкіри під очима, на тремтливі пальці. Він бачив цю ніч. Чув кожен стогін, кожен огидний звук блювоти, що лунав із ванної кімнати. Він рахував. Біля десяти разів. І кожен раз відчував власну безпорадність, як камінь на грудях.
— Досить, — слово виривається тихо, але твердо. Голос Тото сиплий від недосипання, але в ньому немає докору. Лише виснажена рішучість.
Джордж мимоволі піднімає на нього погляд. У цих очах застигла порожнеча.
— «Досить»? — його голос – сухий шелест паперу. — Що — досить?
— Досить це терпіти самому. Досить прикидатися, що це просто втома. Досить віддавати більше, ніж маєш, — Тото встає, підходить до балконної огорожі, спиною до хлопця, немов дивлячись на місто, але бачачи щось інше. — Ти ж постійно говориш про важливість звертатись за допомогою. Час послухати власну пораду.
Він повертається. Його обличчя тепер на рівні Джорджа, який все ще сидить.
— Я відмінив усі твої панельні дискусії на тиждень. Усі медіа-зустрічі. Усе. Ніяких "але". Ніяких "я справлюсь", “все нормально“ і так далі у твоєму дусі.
Джордж відкриває рота, щоб заперечити, але Тото різко піднімає руку.
— Зараз мовчи. Слухай. Я знайшов спеціаліста. Тут, у місті. Екстрений прийом – сьогодні о четвертій. Я їду з тобою.
Тиша. Навіть звуки знизу ніби стихають. Джордж дивиться кудись повз Тото, ніби знову бачить ту горизонтальну лінію з минулих подій. Стрічка подій, що накопичували тиск, як стиснута пружина. Пружина, що розпряглась учора ввечері, розтрощивши його зсередини.
— Я... — він починає, і голос йому зраджує, тріпочучись. Він закриває очі, відчуваючи, як земля знову хитрі коливається під ним.
Рука лягає йому на плече. Важко. Реально. Приємно.
— Не треба зараз нічого говорити, — каже Тото тихо. — Просто знай: це не в слабкість. Це – перший крок. Єдиний логічний крок після того, що було. Після того, що є.
Джордж робить повільний, глибокий вдих. Повітря пахне ранком, вихлопами, чимось далеким і недосяжним. Але вдих вдається. Повністю. Можливо, перший раз за ці довгі години. Він не відкриває очей, але кутки його губ ледве помітно посмикує. Не усмішка. Скоріше тінь усмішки. Тінь зневаги до власної крихкості. Але й тінь полегшення.
— О четвертій? — видихує він, відкриваючи очі.
— О четвертій, — підтверджує Тото, не забираючи руки з плеча. — А зараз ти йдеш всередину. Лягаєш. Спиш. Хоч трохи. Я вже замовив сніданок – якраз те, що підійде тобі зараз. Бульйон, тости і чай.
Хлопець киває. Повільно. Немов кожен рух головою дається з величезним зусиллям. Він підводиться. На мить його заносить, і Тото пригортає його до себе в обійми, не даючи впасти. Вони стоять так, на балконі, над бурхливим містом – один зламаний, але ще живий, інший – виснажений, але непохитний у своїй рішучості підібрати уламки. Світ все ще крихкий, як печиво. Але тепер хтось інший, крім Джорджа, готовий тримати його на руках. І навіть знатиме, що робити далі.