Work Text:
І
9-го січня 1999-го року
Бліде зимове сонце вислизає на кілька хвилин з брудних хмар, замішаних на тумані, що лине від річки, й димі цегляного заводу. Хворобливе його тепло не здатне зробити вулиці Коукворту світлішими й приємнішими, але воно встигає розтопити тонку скоринку льоду на тротуарах й зробити їх ще більш слизькими.
Гаррі послизається кілька разів, йдучи до входу на кладовище церкви святого Михаїла від місця, на якому явився. Проходячи повз тату-салон «Залізний Тигр» він задивляється на ескізи, виставлені на вітрині, й таки не втримується на ногах. Лише паличка, яку він за звичкою стискає в кишені завжди, й швидкі амортизаційні чари не дають йому відбити дупу, але своїм неелегантним падінням він радує пару дівиць, що якраз виходять з крамниці, яка, судячи з вивіски, торгує лише алкоголем.
Останні сто кроків до воріт Гаррі майже біжить. Він робить глибокий вдих, піднявшись кількома потертими сходинками і вийшовши на алею, що розсікає, мов ніж, жирну чорну землю, тут й там залатану клапотями пожовклої, втомленої трави. Він видихає, коли бачить знайому фігуру біля однієї з могил.
- Я знав, що ти прийдеш. – Каже, посміхаючись, Поттер, побачивши, як Мелфой озирається на його кроки і не здатен зразу ж стерти здивування з обличчя. – Коли ти вранці у ліжку сказав, що тебе весь день не буде, бо у тебе важливі справи з батьковими інвестиціями у Ліверпулі, я знав, що ти прийдеш сюди.
- У мене могли бути справи. – Мелфой відвертається, знизуючи плечима.
- Але це не інвестиції. – Гаррі зупиняється поруч. – І це Коукворт, в районі Дадлі, в графстві Західний Мідленд. Аж ніяк не Ліверпуль.
- Якби я сказав правду про те, куди збираюся. – Кісточки пальців Драко, торкаються пошрамованої шкіри на тильному боці Поттерової долоні. – Ти б ув’язався зі мною…
- Ну, я однаково за тобою прийшов… - Поттер дивиться на велику руду, вищерблену плиту, до якої прихилена інша, менша, новіша й чистіша.
«Тут похований Тобіас Вільям Снейп, раптово покликаний 10-го листопада 1932-гого року» - Говорить найвищий рядок.
«Та його кохана дружина Елізабет Матильда, у дівоцтві Вільямсон, яка померла 17-го травня 1967-го року» - Написано нижче на великій плиті.
«Тобіас Снейп молодший» - Констатує перший напис на меншій табличці. – «Помер 6-го вересня 1971-го року у віці 42-ох років»
«Ейлін Принц-Снейп» - Гаррі беззвучно ворушить губами. – «Померла 25-го квітня 1986-го року у віці 56-ти років»
Найнижчий, найдрібніший рядок на маленькій плиті Гаррі може прочитати тільки тому, що сам диктував його похмільному чоловіку, який робив гравіювання на плитах: «Северус Тобіас Снейп, професор. Помер 2-го травня 1998-го року у віці 38-ми років»
- Ніколи не задумувався над тим, скільки йому. – Голос Драко ледь чутний. – Він молодший за обох моїх батьків. Мій батько закінчував школу, коли він поступив. Виглядав, як ровесник. Можливо, навіть не мого батька, а старшого Нотта, а він був старший за всіх... У цій… У цьому кодлі… Це дивно?
- Ні. – Тепер Поттер штовхає своєю гарячою рукою холодні пальці Мелфоя. – Не дивно. Життя його не щадило…
- Й не знав, що він був католик… - Мелфой занурений у власні думки, Поттера, здається, й не чує.
- Та він, мабуть, не був. – Гаррі нарешті наважується взяти долоню Мелфоя і з силою стиснути. – Але коли я займався організацією його похорону, я підняв документи. Його хрестили тут, у цій церкві. Ну, і всі його родичі ось тут же поховані.
- П’ять трун одна на одній? – Мелфой кривиться, уявляючи п’ять поверхів напівзгнилих скринь, схованих під землею.
- Так. – Великий Поттерів палець ковзає туди-сюди шкірою крижаною. – Всі місця розподілені. Не можна поруч, тільки до когось із родичів. Тому могила така висока. Ну… Вона і була висока, але нам довелося підняти ще на чотири шари каміння… І, якщо чесно, мені довелося конфундуснути тут декого… Маґла, тобто, який тут усім… Ну, бо він вперся і не хотів давати нам з Макґонеґел дозвіл…
- Чому цим займався ти? – Мелфой нарешті повертається до Гаррі обличчям і дивиться в очі. – Чому ти взагалі?..
- Ну, знаєш… - Поттер зітхає. – Після битви… Всі були наче при ділі. Візлі намагались усвідомити, що більше немає Фреда. Герміона кинулась в міністерську бібліотеку шукати як знати прокляття з батьків. Шеклболт сів у крісло. Андромеда з немовлям. А ти.. Ти був… Ти був у в’язниці… Якби я зупинився. Якби я нічого не робив, я б… Я б замислився і… Тож. Спочатку всі ці поховальні церемонії, Снейпа, твоєї кузини, Ронового брата. А потім суди… Ну, тобто, всі ці клопоти, біганина… Це те, що було мені в той час потрібно, щоб не думати ні про що більше.
- Добре… - Пальці Драко нарешті відповідають на потиск. – Це добре. Що ти… Що ти його похоронив…
- Не тільки я. – Гаррі кидає останній погляд на найнижчій рядок плити, що сповіщає, що Снейпи вже закінчились. – Тут був Шеклболт і ще якісь два, з Міністерства. Були Слизоріг і Макґонеґел, Спраут, Флітвік. І Пінс. І ще слизеринці, які не побоялись прийти. І з нашого курсу твої Булстроуд і ця, як її, Девіс. Була твоя мама. Герміона теж прийшла. Луна, а з нею Невіл. Ну, і Джинні.
- Мерліне… - Мелфой сміється. – Йому б це сподобалось. Така прекрасна іронія. Ти, Мілісента й Лонґботом, люди, які ненавиділи кляте Зілляваріння, прийшли на кладовище… На його клятий похорон… Переконатися, що він дійсно помер і його дух їх вже ніколи не переслідуватиме з завиванням… Поттере-е, поясніть, як вам вдалося сплутати чебрець з чемерицею… Й ми всі хотіли б послухати про те, чому ваш казан знову вибухнув, але в нас заклало вуха, Лонґботоме…
- Перестань. – Гаррі штовхає Мелфоя плечем у плече. – Це непристойно. Ми іржемо біля могил…
- Пішли. – Драко тягне його за руку до виходу. Коли вони йдуть, стебла трави від їх чоботами хрустять як кришталеві скалки. – Покажеш, де тут можна явитися ближче, бо я апарував за адресою, яку мені дала мама, а це дуже далеко, я йшов звідти майже годину…
- Так. – Поттер намагається не дріботіти, але довгі Дракові ноги роблять великі кроки й за ворітьми Гаррі вже біжить поруч з Мелфоєм підтюпцем. – І там по дорозі є крамниця з маґлівським алкоголем. Пам’ятаєш, ти казав, що хотів дещо спробувати?.. Те, що з лимоном і сіллю. Текілу.
ІІ
4-го травня 1998-го року
- Я знала, що ти не пішов… - Джин важко опустилася поруч, на чиюсь брудну, погризену вітром й дощами, мармурову могильну плиту. – Ти ж не будеш проти, якщо я з тобою посиджу?..
- Ні, не буду. І я не пішов… - Гаррі змусив себе відірватися від дрібних літер на невеличкій плиті, яку тільки що нетверезого вигляду робітник встановив на свіжу могилу, і подивитись на дівчину. - Дякую, що прийшла. Я не чекав, що хтось прийде, окрім Макґонеґел й Герміони.
- Кінґслі. – Джинні приставила долоню до лоба і задрала високо голову, щоб роздивитися церкву, закопченим тилом повернену до кладовища. - Нам сказав Кінґслі. Він учора назначив батька тимчасовим головою Відділу Магічного Правопорядку…
- О. – Пирхнув невесело Поттер. - Немає нічого більш постійного, ніж те, що починається як тимчасове…
- Так. – Очі Джинні все ще ховалися під козирком. - І вчора було перше засідання Кабінету, більше схоже на засідання Ордену, бо відбувалося у нас вдома… Як сказав Кінґслі подалі від міністерських вух і очей. Там вони обговорювали різне. І твої слова про те, що Снейп був подвійним агентом і залишився вірним Дамблдору і після смерті. І що у тебе є… У тебе правда є докази?
- Так. – Гаррі теж підняв погляд й подивився туди ж, куди дивилася Джин, на чорні провалля вікон дзвіниці - У мене є пам’ять Снейпа, яку він віддав мені при Ронові й Герміоні перед тим як померти… Ну, як є… Вона залишилася в Ситі Пам’яті, в директорському кабінеті. Я пізно ввечері у суботу ходив туди, коли вже у Гоґвортсі не залишалось майже нікого. Хотів забрати. Але Макґонеґел сказала, що ніхто не може потрапити в кабінет, бо горгулья таки померла. Я був там кілька разів вранці, вона пропускала, була побитою, але живою. Тож. Треба чекати, коли з’явиться змога відвідати кабінет. Але докази є. Вони там. У директорській…
- О… То це правда? Тоді правда і те, про що кричав Рональд? Ти думаєш, що мої батьки, так само, як Снейп, були в курсі планів Дамблдора на тебе, коли він… Коли він вирощував тебе як свиню на забій? І що вони піклувались про тебе, бо… Жаліли тебе, знаючи що ти довго не проживеш? – Джинні сиділа так близько, що коли вони обидва розвернулись, щоб подивитися одне на одного, їх носи розділяло лише кілька дюймів. Золотисті цяточки в медових очах Джиневри сяяли на вечірньому сонці.
- Я… Джин… Пробач, я знаю… Я знаю, що я не маю права навіть думати таке про твоїх тата і маму… - Гаррі відчув, що не варто дивитись на золото і знову повернув погляд до суворої цегляної башти зі дзвонами.
- Ти маєш… Гаррі, ти справді можеш… - Коліно Джин стикнулось з його коліном. - Ти забуваєш, що я була там… На платформі. Я була разом з братами і мамою. І коли ти вже заліз у вагон, мама сказала Рону Рональде, цей хлопчик загубиться у чарівному світі, знайди його в потязі, познайомся і подружись…
- Джинні… - Жар піднімався від Поттерового стегна у живіт.
- А мені вона казала, що це добре… - Продовжувала Джинні. - Це добре, що ти порвав зі мною перед тим, як піти…
- Я не… - Будь-яке виправдання застрягло у Поттера в горлі, коли дівчаче коліно вдарило його ногу сильніше.
- Ні, добре… - Джин поморщилася, так наче боляче зробила не йому, а собі. - Послухай… Тоді мама казала, що ти зробив правильно, кинувши мене, бо не тільки захистив мене від переслідувань, але й не обтяжив моє майбутнє на випадок… Ну, ти розумієш, якщо…
- Ясно. – Він опустив голову й наче уперше помітив пляму на своїх джинсах. На Ронових джинсах. Бо це якісь з старих штанів Рона, які тому давно закороткі.
- Тож… Я думаю… - Джиневра затулила руками лице і продовжувала говорити в долоні. - Я думаю, що ти можеш бути правий… Хоча би частково… Я думаю, моя мама достатньо розумна і вона достатньо добре знала Директора, щоб розуміти… Вона хотіла як краще… Всі хотіли як краще… А вийшло ось що…
- Але Рон… - Поттеру теж хотілось сховатися, але він не посмів.
- Рон завжди такий. – Джинні відкрила лице і подивилась на нього. - Йому простіше вірити в непогрішимість батьків, ніж вийти з колиски…
- Але я був не правий… Я не мав йому казати цього зараз… - Від зусилля витримати її погляд у Гаррі шию звело. - Коли ваша родина… Фред… Коли Фред ще не похо…
- Гаррі. Замовкни. Ти можеш казати все що хочеш кому хочеш і коли забажаєш. Ти можеш. Ти маєш щось зробити з цим своїм намаганням бути для всіх нас зручним, інакше вся ці історія з тим, що з тебе задля доброї справи роблять священне жертвоприношення буде повторюватися і знову повторюватися… - Джин гнівалась очевидно і втекти Поттеру завадило лиш відчуття, що гнівалась вона не на нього.
- Я не… - Промимрив він…
- Це якщо. – Джинні відмахнулась й продовжувала. – Це якщо дійсно Дамб вирощував з тебе порося, що мало принести себе в жертву.
- Кого ж ще? – Брови Поттера поїхали вгору.
- Ну… – Лице дівчини зробилось таким самим, яким було, коли її брат поруч з нею поводився як недоумок. – Зрозуміло ж. Убивцю.
- Що? – Холод вмить витіснив з тіла Гаррі все гаряче й вологе, що в хребті накопичувалось.
- Подумай. – Джин знизала плечима, наче говорила про матч чи погану погоду. – Він ростив тебе в дуже схожих умовах на ті, в яких виріс колись Волдеморт. Сирота, якого ніхто не розумів й не любив, якого боялись всі, хто був із ним поруч. А потім він всіма силами тебе до цього підштовхував. Квірел був носієм паразита, але ж він був людиною… І він просто зник, наче його не було. Локарт заїхав навіки у божевільню й ніхто навіть не спитав у тебе і Рона, чи не ви це з ним зробили. І цей… Цей випадок у ванній кімнаті з Мелфоєм. Ми всі тебе підтримували, але ти… Почуття провини не завадило тобі прибігти по Ронів підручник, а потім позбутись свого, бо це був незаперечний доказ того, що ти діяв свідомо… Там же було написано, що то заклинання для ворогів, ти не міг не знати, що це щось крутіше за якусь Таранталеґру… Ти робив те, що Дамблдор від тебе хотів. Нападав, а потім викручувався… Те, що тобі все сходило з рук… Хіба це… Невже це не змушувало тебе відчувати, що ти здатен убити і маєш право убити? Того, хто намагається відібрати у тебе щось, або того, хто зазіхає на твої спогади, або того, хто в тебе Круціатусом цілиться… А Волдеморт, він же гірше… Він був вбивця твоїх батьків, чисте зло, то чому ти, а не він мав померти?
- Господи, Джин… - Всі нутрощі Гаррі перетворились на шматки слизької криги, впали вниз і давили на шлунок. Йому хотілося в туалет. Йому хотілося схилитися, затиснути скроні колінами і вивернутися собі під ноги. – Господи… Мерліне… Ти…
- Так. – Джинні посміхнулася. – Я тебе розумію. І я тебе завжди зрозумію й підтримаю.
- Я… - Поттер відкрив рота, але сказати нічого не встиг, бо вказівний палець дівчини ліг на його губи й замкнув їх.
- Так. – Вона опустила руку і встала з чужої могили. – Я підтримаю тебе завжди, якщо ти не корчитимеш з себе знов жертву. Зразок самопожертви. А тепер підіймайся й пішли, бо сутеніє, мама хвилюватися буде…
Вони мовчки, рука в руці, дійшли до воріт, а потім вийшли на вулицю, на якій немов на помахом палички, загорілися масні ліхтарі.
- Нам туди. – Промовила Джин. – На Белл, повз цей салон і крамниці, мені вранці Герміона показала це місце, там зручно буде явитись.
- Добре. – Гаррі шморгнув носом, намагаючись проковтнути всю ту каламуть, яка піднімалась зсередини. – Бо я сюди прийшов від дому, який належав йому... Професору Снейпу, тобто... Це далеко, не впевнений, що в мене зараз є сили…
- Я аппарую тебе на Ґримо, а потім явлюся додому. – Джинні затягла його у щілину між двома будинками перед якими стирчала табличка: «Продається. Телефонуйте Т.Тейлорс»…
- Ти могла б залишитись. – Пробурмотів Поттер під носа. – У мене вдома. Зі мною.
- Ні. – Сказала Джинні. – Не можу. – Потім вона взяла Гаррі за обидві руки, зосередилась, намітила ціль і до того, як закрутитись у центрифузі подвійного явлення, додала. – І до речі. Ти маєш наказати Крічеру піти в директорський кабінет і тобі принести спогад. І швидше. Поки туди не прийшов хтось раніше. Ельфи можуть являтись повсюди, їм не потрібен горгулячий дозвіл.