Work Text:
Вона підводить свій фіат Doblo до воріт, за якими височіють бетонні стовпи й лінії електропередач — вони завжди були тут, відвертали недосвідчених туристів від краси, схованої за парканом. Вона віддає сто гривень загорілому дідку, що чатує на вході, і паркується. Її люди стали монетизувати пляжі. Вона морщить носа сама собі в дзеркало заднього виду. З одного боку — противно, а з іншого — лиш би сплачували податки. Може, так воно й буває в європейських країнах. Слід призвичаїтись.
Україна вішає пляжну сумку на плече й поправляє плащові шорти. У неї також є піца — вона балансує жирну картонну коробку в долоні, а тоді не втримується: кидає сумку на землю й віддирає від піци шматок, укритий салямі й баликом. Їй однаково ні з ким ділити страву, ні на кого чекати, перш ніж обідати, тож вона досхочу жує, а загорілий дідок поглядає на неї з-за хвіртки.
Вона проминає ворота й дідка й упирається в піщано-кам'яний насип, висохлі верби й старі цистерни. Вона не славиться акуратністю й потягом до естетики, і зазвичай їй плювати, та тут вона замислюється: може, ліпше то дійсно прибрати, зробити пляж схожим на пляж. Повз неї проноситься гурт хлопчаків у плавках. А може й усе одно. Не милуватися ж сюди їдуть.
Унизу по схилу до неї шумить Дністер — одна з рідних артерій; вона заплющує очі й відчуває, як він тече її тілом. Часом із того берега до неї махав Молдова, та вона не бачила його тут від вісімдесятих. Відвідувачів повно: вони горбляться й розлежуються над підстилках, порожевілі по білій шкірі, пакують байдарки на причіпи джипів чи, навпаки, спускають їх на воду. Катери сечуть річкову поверхню на білі складинки. Вона розглядає навіть зграйку лелек. Вона глитає цю злагоду — рідкісне видовище.
Вона стелить свій килимок під зв'язкою тополь. Затоку з усіх боків оточують зелені схили, і вона почувається тут закутою, відгородженою від мирських турбот двомастами метрами вгору гірської породи. Вона згадує, як розливала Дністер. Ненадовго. Зараз їй невигідно любити себе ще менше.
«Чорне море закрите, Дніпро закритий — усі їдуть сюди», — чує вона з-за спини.
Перевдягатися не потрібно, вона приїхала в сорочці, накинутій на купальник (смішний блакитний у жовту квіточку), хочеш — стрибай із пірсу негайно, але вона не хоче. Хоч грузьке серпневе повітря душить, вона прилягає головою на сумку. Холодне пиво сягає її потилиці крізь тканину. Дві банки «Львівського» світлого на неї одну.
Мокрі дитячі голови виринають над річковою гладдю. Жінки стоять у воді по щиколотки, уперши руки в боки. Україна дивиться на свій живіт над резинкою шортів. Тутешній гул має бути приємніший за той, до якого вона звикла, — складений із плеску й радості, та їй неспокійно, неправильно й хочеться назад на схід. Відпочинкові промені щастя оминають її килимок. Можливо, якби вона проводила відпустку не сама, їй було би веселіше. Та від російського повномасштабного нападу ніхто не їздить до неї, окрім у фраках у Київ. «Я не думаю, що готовий, люба, пробач», — пише Канада через вотсап. Вона розгортає позавчорашню переписку. Її переповнює презирливість. Пів століття миру, й усі вони поводяться, ніби ніколи не бачили війни.
Не тямлять, що втрачають, думає Україна й відриває шматок магазинної піци — цілої для неї. Зелені схили ховають її у своєму підніжжі. Дністер гойдається й розбивається о кам'яно-піщаний берег. Човник під її прапором обережно причалює в бухту; знову вантажать байдарки на причіп на джип. Немовля грається на підстилці під стовпом електропередач.
Ніхто не цінує це щасливе місце так, як вона.