Work Text:
Одне з перших вражень, думок — він є твариною. Щось давало їй здатність дивитися в суть — і та її ніколи не обманювала, хоч і витік тієї сили був не поясненним і нічим не підтвердженим. Лише факт без супутніх доказів.
Тот — тварина. Щось зрозуміле і ні водночас. З того, як він незацікавлено притискає гілку оливи до губ, всотоючи ефір лише від жаги, а не інтересу спорожнілої деревини чи ситості смаку. Він просто не хоче, коли не хоче. Не шкодує, не сподівається. Тот не має хитрості чи неочікуваності — це ніби рухома інстинктами істота, що відповідає вимогам виживання і, нетипового в усьому, обовʼязку.
Немає хижого оскалу, що видавав би в темних, мов полумʼя гробниці, очницях першобутню істоту чи бодай шимпанзе, що за словами опіумних мудреців була ближча й раніша від людини та Бога. Дикість не снувала в ньому котячою гордістю чи колосальністю слона. Він був твариною в своїй несвідомості й нульовім сприйнятті. Бастет ставить йому три сотні питань, перш ніж зрозуміти — він не ставить, — і не подумає! — жодного. Він байдужий до власного незнання й осягнення цього світу. Тоту нецікаво, чому сонце повсякчас заходить за горизонт, чи що чекає на всіх після смерті. Йому не цікаво, чому вона взагалі ставить ці запитання — скоріш за все, навіть не вважає їх безглуздими; не думає щодо них нічого.
Це просто лінива тварина. Такою не цікавляться навіть мисливці чи інші хижаки. Такі не займають і не конкурують за місце біля водопою, задовольняючись як горішком з чужих рук, так і твердого, від острашеної крові, шматка мʼяса.
Тварина, що заслужено носить цю пташинну голову.