Work Text:
1.
Перший раз, коли це сталося (хоча він цього й не підозрював), сусідка жертви заявила поліції, що вона бачила щось за фіранками. Дарма що Вілл не вірить їй, насуплений погляд Джека змусив його перевірити.
«Що ж, привіт дорогенький», — говорить вона. Її подих свідчить про довготривале зловживання алкоголем, а її парфум їдкий та різкий. Весь її образ говорить йому про три речі: знуджена домогосподарка, що має плетиво інтрижок та двох дітей не від її чоловіка. Вілл напружується, тамуючи бажання втекти та сховатися. Вона й далі намагається вихопити погляд Вілла, але він наполегливо штрикає ним всюди й ніде одночасно. Він ковтає, опановуючи себе, й запитує питання, які потребують відповіді.
Все точно так, як він і гадав: вона не знає нічого й ніякий тямущий слідчий не подумає записувати її свідком. Вілл стоїть, не знаючи що робити з собою, й починає вигадувати приводи для втечі, коли вона підкрадається ще ближче до нього.
«Виглядаєш стомленим, солоденький, — вона говорить, на її думку, у дуже «спокусливій» манері. — Я маю справді хороше й велике ліжко у ..»
«Вілле»
Ганнібал стоїть поруч з ним, його рука на його спині. «Вілл, я гадаю Агент Кроуфорд потребує твоєї думки.» Вже підсвідомо, та Вілл радіє вагомій присутності іншого чоловіка.
«Так, звичайно. Що ж, перепрошую.» Він обертається й починає йти, а заразом й тужити за втратою тепла. Вілл знає, що Джек не потребує його, що його робота тут виконана, проте він нікому цього не скаже. Ганнібал прямує за ним, відстаючи на пару кроків. Хоча й без відома Вілла, він кинув останній погляд на сусідку, вирішуючи чи має він достатньо місця у себе в морозильнику.
2.
Ганнібал з’являється обабіч нього задля його порятунку, коли один хлопець зі швидкої підходить запросити Вілла на вечерю, а в цей час, у нього відбувається внутрішній конфлікт: виблювати хлопцю на взуття, чи прямо в лице. Вілл бачить його не вперше, і він доволі симпатичний хлопець, проте він співчуває його відчуттю такту.
Ганнібал відхиляється саме вчасно, щоб він виблював прямо у квітковий горщик. Вілл відчуває, як рука, яка щойно була у нього на плечі, зникає зі швидкістю світла. Варто зауважити, що він чує бубоніння психіатра поруч з ним, проте не може розібрати нічого, крім гуркотіння з яким знову з’являється його вечеря.
Наступна річ, яку він помічає, це Ганнібал, що подає йому пляшку води та обережно виводить кола у нього по спині. «Почуваєшся краще? — в знемозі відповісти, Вілл киває й випростовується. — «Гадаю, саме час для імбирного чаю.»
«Дякую. — Вілл говорить, намагаючись натягнути усмішку для іншого чоловіка. — Куди пішов той фельдшер?»
Щось темне проминає обличчя Ганнібала, проте воно швидко зникає й залишає Вілла з дивною усмішкою на вустах Ганнібала й м’яким виразом його очей. «Він згадав, що йому негайно потрібно завершити негайні справи.»
«А», — Все, що говорить Вілл у відповідь. Не те щоб Вілл не знав, як він виглядає; він завжди був надто худим, надто таким, надто сяким.. Ніхто й близько не зацікавлений у ньому, коли він не на місці злочину. Зненацька, хвиля розчарування накриває його з головою.
Ганнібал обережно бере його за зап’ясток. «Якщо ти відчуваєш себе краще, я пригадую, що тут поруч є кафе, яке пропонує найдивовижніші різновиди чаю. Я буду дуже радий, якщо ти приєднаєшся до мене.»
Вілл підводить погляд, поправляючи окуляри. Несміливо усміхаючись до джентльмена поруч з ним, він майже шепоче: «Я теж буду.»
3.
Потім почалися екскурсії та прогулянки. Деякими днями, вони гуляють парками міста, які дають змогу втекти від міської метушні. Іншими ж днями, вони будуть проводити час у затишних бібліотеках, міських чи приватних. Це лише дрібка часу в порівнянні з усім іншим, проте Вілл безмежно насолоджується цими нагодами.
Вілл ступає спереду, загублений у вирі власних думок, а Ганнібал прямує позаду, наче тінь. Цими днями, Ганнібал розділяє тягар на Віллових плечах самою лише присутністю поруч.
Та й по правді, Вілл не заперечує.
«Містере Грем?»
«Так?» Особа, жінка, наближається до їхнього столика в кафе. Вони обідають надворі, а Вілл.. жує сандвіч, коли Ганнібал насолоджується повноцінним обідом. Вона виглядає знайомою, але Вілл не досить впевнений, що вони зустрічалися раніше. Краєм свого периферійного зору, Вілл бачить, як Ганнібал кладе виделку та уважно їх слухає.
У дівчини з’являється рум’янець на щоках. «Я подумала, що це повинні бути ви», — говорить вона енергійно, й помітивши збентеження на обличчі Вілла, швидко додає. – «Я Джорджина. Джорджина Томпсон. Я відвідувала ваші гостьові лекції три літа тому в академії.»
«Мої лекції? Чи ти не замолода для цього?» Джорджина сміється, розправляючи свою спідницю.
«Я виглядаю молодше, ніж маю років, Вілле, — мовить вона, й додає, — Я ж можу звати тебе Віллом, чи не так?»
Вілл лише стенає плечима. «Ми не в авдиторії.»
«О, чудово!» — видихає вона. Її червоні кучері спадають їй на плечі та легенько погойдуються, як вона дістає блокнот та ручку зі своєї сумочки. Написавши щось, вона відриває листок та віддає його Віллу. «Це мій номер. Ти можеш зателефонувати мені, якщо.. забажаєш? — вона червоніє ще виразніше. — Добре. Тобто.. Гарного дня?» — побажала вона та швиденько зникла з місця.
«Це було..», — починає Вілл, поглядаючи на шматок паперу, що й досі тримає у руці.
«Твої шанувальники ніколи не закінчуються.» — Ганнібал тихенько мовляє. Чоловік усміхається, але це більше схоже на посмішку. «Можна поглянути?» — звертається він вже до папірчика.
Як тільки Вілл віддає папірець Ганнібалу, він миттєво вислизає в його горнятко кави. «Ой! Мені так шкода. Я такий незграбний», — говорить доктор аж надто спокійно, й ложкою виловлює залишки паперу.
«Ні-ні, все гаразд», — Вілл міцно стискає вже своє горнятко кави. «Я не був зацікавлений так чи інакше», — тихше мовить він, поглядаючи на зіпсовану каву. «Пробач за каву.»
«Не турбуйся», — усміхається Ганнібал й махає офіціанту.
4.
Все протривало аж до того, як вони сваряться на рахунок собак, що сплять у кімнаті, коли Вілл розуміє, що ‘’розділяти тягар’’ – це було Віллове власне тлумачення ‘’власницької’’ поведінки Ганнібала.
«Я маю на увазі, що це не приносить нікому ніякої користі мати тварин у себе в спальні», — чоловік сперечається, говорячи переконливо, проте не агресивно. Він ніколи не підіймає голос, навіть коли Вілл знає, що сам поводиться вперто та неістотно на рахунок чогось. У Ганнібала це завжди спокійно, мирно, але з вкрапленням сталевого переконання.
Розуміння накриває його хвилею, коли одна з собак примощується поруч з ним й пеститься об Віллову долоню. Вілл майже із захватом споглядає, як Ганнібалові очі випромінюють ревнощі.
«Ти ревнуєш, — Вілл мовить з подивом, а його серце пропускає удар. — Ти ревнуєш.. до моїх собак.» Він помічає, як Ганнібал повів бровою, перед тим, як він встиг опанувати себе й натягнути звичну маску спокою.
«Гадаю, мені треба вийти на свіже повітря», — старший чоловік говорить й хапає своє пальто з вішака, ступаючи до дверей. Вілл підхоплюється на ноги так швидко, що сам себе дивує, й тепер уже він хапає Ганнібалову руку перед тим, як він зробить ще крок.
Світ немов зупиняється, й Вілл розуміє, що затамував подих. «Тобі не варто, – Вілл затинається. — Ревнувати, тобто. До будь-кого.» Напруженість Ганнібала нікуди не зникає. «Вони просто собаки, а я сплю краще, коли хтось поруч. Та й кошмари не з’являються так часто, і я не.. Не знаю як завести бесіду. Бути товариським. От чому собаки.» Він говорить перше, що спадає на думку, проте Ганнібал не рухається, тому він продовжує. Роблячи крок уперед, він схиляє голову в Ганнібалових плечах. «Я прожену їх з кімнати, якщо ти цього хочеш. Я..»
«Я хочу, аби тобі було якнайкраще», — Ганнібалів голос низький. Він обертається, й бере руки Вілла у свої. «Вони приземляють тебе. Тримають тебе у безпеці. Я не можу сварити тебе за це. Прошу вибачити мені за мою ж вередливість. Я не мав права.»
Вередливість? Якщо хтось і був вередливим, то точно не Ганнібал. Вілл стримався від коментаря. Тож він кивнув, нарешті розслабляючись. «Я, здається, стомився, — Вілл мовить, і зважує чи варто провадити далі. — Чи бажав би ти.. Чи бажав би ти доєднатися до мене?» — й знову йому забракло повітря. Ганнібал не відповідає, й Вілл уже жалкує про цю дурість, коли він відчуває, долоні у себе на лиці.
Ганнібалове лице спокійне, проте тепер з’явилась ніжна усмішка. «Я залюбки», — відповідає він, й дарує цілунок Вілловим вустам.
+1
Моллі дуже гарна, й надзвичайно приємна у спілкуванні. Вона має сина від минулих стосунків й, на диво, не реагує на ексцентричності Вілла. Моллі має все, що Вілл тільки може бажати у людині.
Але вона не Ганнібал.
Вони вечеряють у вишуканому ресторані. Їхня спільна подруга, яка подумала що вони ідеально підходять один одному, вже давно покинула їх на самоті. У Моллі не закінчуються теми для розмов. Атмосфера приємна та затишна, але Вілла щось тривожить. Він тільки й думає про неймовірний сніданок, що Ганнібал приготував тиждень тому, про Ганнібалові ідеально випрасувані сорочки, про поцілунок, який вони сьогодні зранку розділяли, про те, як він досі чує аромат одеколону Ганнібала на собі, попри години порізну.
«Є хтось, чи не так?»
Моллі усміхається з бісиками в очах з іншого боку стола. «Хтось у твоєму житті зараз. Хтось, хто буде чекати тебе вдома сьогодні.»
Вілл усміхається, неначе зазнав поразки. «Мені дуже шкода, що я грав в ігри з тобою.»
«Та ні! Ти що..», — Моллі сміється. — Це найкраща розмова, що я мала за цілу вічність!»
Вілл полегшено зітхнув. «Тоді я радий.»
«Якщо ти не заперечуєш, можу я спитати, чому ти просто не кажеш людям, що вже не самітник?»
Вілл зважує за та проти, чи розповідати цій жінці про Ганнібала, цій цікавій незнайомці. Проте в результаті, він мовить: «Це заплутано. Я не впевнений що між нами відбувається.»
«Ну, — Моллі говорить, відпиваючи шампанського, — це доволі очевидно для мене.» Вона усміхається та зітхає. «Йди. Йди додому до неї й обіймай її міцно та не хвилюйся за мене. Я сумніваюся, що піду додому сьогодні одна.»
Вілл обертається в напрямку її погляду й помічає привабливого, охайно одягненого чоловіка за барною стійкою, який до того ж зацікавлено поглядає на їхній столик. Вілл гадає, чи варто розкривати таємницю особи, яка чекає на нього сьогодні, але вирішує не порушувати ідеальний настрій, що склався в обох. Подякувавши їй і перепросивши ще раз, він полишає її, цілуючи у щоку.
Нічне повітря тверезить та ріже легені, після тепла ресторану. Вілл думає прогулятися, коли бачить знайому постать, що спирається на фасад однієї з будівель.
«Привіт», — вітається він.
«Привіт, – говорить чоловік. — Гарний вечір, чи не так?»
Вілл усміхається, й поправляє окуляри. «Так. Чудовий вечір. Я тільки-но збирався на прогулянку.»
«О, – чоловік кліпає. — Я думав про те саме, — він ледь помітно усміхається, й подає руку Віллу. — «Як щодо компанії?»
«Я залюбки», — відповідає Вілл. «Хоча серйозно, Ганнібале? Чекати на мене знадвору? Чи це не сталкерські замашки, як гадаєш?»
Ганнібал не відповідає, як вони йдуть попідруки, завертаючи на людну вулицю. Та ось він схиляється до Вілла й шепоче йому на вухо. Хоч й говорить він тихо, проте Вілл ловить кожне слово. «Я вистежував свого мангуста.»