Work Text:
Вай стежить за дівчиною.
Бляха, вона така дивачка.
Вона залишила Павдер разом з Екко у Бензо, і поки вона йшла додому, то прийняла імпульсивне рішення прослизнути до Пілтоверу, щоби поглянути чи знову не сидить на мості та гарненька брюнетка, яку вона бачила вчора.
У Вай немає плану. Вона навіть не припускала, що буде шмигати мостом, що й казати про вистежування цієї дівчини у місті. Десь на сусідній вулиці, пілтоверська часова вежа пробиває третю дня, й зграя голубів розлітається небом. Вона йде в накидці з накинутим каптуром, намагаючись не підводити голови. Без сумніву, вона виглядає як злодюга посеред цього пілтоверського люду, що вбраний у капелюшки, застебнуті на всі ґудзики сорочки, корсети й черевики, що аж сяють. Вони однаково її ігнорують, що Вай тільки на руку.
За кількасот метрів від неї дівчина. Та сама дівчина. Вона знову у формі – випрасувана біла блузка й темна спідниця, наплічник на спині; вона ступає поруч з чоловіком, що Вай бачила з нею вчора, й підозрює, що це один зі студентів. Він несе портфель в одній руці й купу лабораторного обладнання під іншою.
Вай згадує слова Павдер з минулої ночі: «Ця дівчина спалювала тебе поглядом.»
Люди розглядають інших людей весь час. Це нічого не означає, й Вай лише байдики б’є. А це точно не коштує того: не можна вислизати прямо в центр Пілтоверу, коли вона тільки-но пограбувала їхній крам. Крім того, та пілтовка навіть не пам’ятає її, й єдине, що вона помітила, то її лайнову зачіску.
Дівчина та її компаньйон зупинилися на розі алеї попереду, а Вай ступає у тісний провулок між двома будівлями. Чоловік віддає дівчині спорядження й квапиться у пекарню навпроти. Вай й далі розглядає дівчину, яка знову рушає з місця, але тепер вже під вагою спорядження.
Проклинаючи саму себе за такі нісенітниці, Вай знову виходить на вулицю, зберігаючи дистанцію. Хвилину по тому, дівчина наближається до сумнівної багатоповерхівки, що займає наступну будівлю. Це тут вона живе?
Навпроти неї, далі по вулиці, Вай бачить як дівчина спотикається об нерівну бруківку, й мало не летить додолу. А коробці зі спородженням пощастило не так щедро — з грюком деталі й залишки деталей розлітаються тією ж бруківкою. Невеличкий диск, схожий на золоту шестірню, котить прямо до Вай, оминаючи увагу дівчини, що збирає розкидані речі. Він западає в ямку за метр від Вай, яка поглядає то на диск, то на дівчину.
Ідея з’являється зі швидкістю, з якою й зникає. Ні в якому разі. Жодної взаємодії. А взагалі, вона негайно повертається назад. Й скаже Павдер, що вона думала, проте кого вони обманюють – Пілтовка та бродяга не поєднувані речі, як олія й вода.
Ця дівчина спалювала тебе поглядом..
..
Та бляха.
Вай підбирає диск й ось вона вже по той бік вулиці. Коли вона опиняється перед дівчиною, то удавано прокашлюється й мовить: «Ви впустили.»
Дівчина застигає, й підводиться.
От лайно, Вай думає. Ця пілтовська брюнетка виглядала гарненькою здалеку, але зблизька вона чарівна. Як метелики у животі, прискорене серцебиття, нічого на думці, чарівна. Її неймовірні сині очі, схожі на Іонійські, розширюються у подиві. «Ти.»
Одне єдине слово, а воно вже розповіло про її вишукано поставлену мову.
Вай тримає диск, дурно туплячись у нього з неможливості придумати будь-що інше. «Ви загубили, ось.»
Дівчина навіть не переводить погляд на диск. Вона й далі розглядає Вай. «Що ти робиш за мостом?»
Вай супиться. «Що, мені вже не дозволено ходити вашими блискучими вуличками?»
Ці сині очі ще більше дивуються. «Я не це мала на увазі.»
Вай вже втретє розмахує диском. «Ось – беріть. Або я продам його.»
Дівчина зрештою протягує руку й забирає диск. «Дякую.»
Вай лише стенає плечима.
Але ось вона розуміє, що просто динамить цю дівчину, а це не було її задумом. Що з нею не так? Та напевно це жорстока реальність, яка настигла її: гарна, витончена пілтоверка й брудна діваха зі стоків. Небо й земля. Шляхта й селяни. Олія й вода.
Якого біса?
«Ти не відповіла на моє запитання, — дівчина говорить, вичікуючи. – Чому ти перетнула міст? Ти слідкувала за мною?»
Вай дивиться дівчині прямо в очі. «Не твоя справа.»
Якусь мить вона перетравлює це. «Ні, гадаю не моя.»
Вай варто відкланятися зараз через низку причин: дівчина й далі розпитуватиме, її друг-науковець наздожене їх чи якийсь пілтовський енфорсер здивується стоківці й пілтовці разом.
«Що ж, було за насолоду», — мовить Вай. Ось вона обертається й збирається йти.
«Зачекай, — гукає дівчина їй вслід. — Я би — я би хотіла перепросити.»
Вай зупиняється попри всі її спроби стримати свою цікавість. «За що?»
Довга павза, й коли Вай обертається поглянути через плече, то щоки у дівчини зайшлися рум’янцем.
«За витріщання вчора, — визнає вона. — Це було не чемно.»
Вай обертається, й ховає руки у кишені куртки. «До чого ти ведеш?»
Дівчина виглядає збитою з пантелику. Вона стенає плечима й Вай гадає, що цей жест виглядає неприродньо, напущено.
«Розглядання інших не є прийнятною поведінкою.»
Тінь усмішки проминає лице Вай. «Я так не вважаю.»
Щоки дівчини тепер печуть раків. «А.»
«Вибач, що прямувала за тобою», — відповідає Вай.
Дівчина й оком не змигнула. «Мене звати Кейтлін», — говорить вона.
Нудне вишукане ім’я для пілтовських.
То ж чому це зненацька нове улюблене слово Вай? Чому вона хоче вивести його на папері, обмалювати сердечками й повісти над ліжком?
«Вай.»
Кейтлін нарешті усміхається, що змушує серце Вай пропустити удар. «Приємно познайомитись, Вай. Гадаю якось побачимось на мосту знову. Я чекаю там більшість вечорів.»
Вай може й не освічена, проте не дурна. Це точно було запрошення. Але її увагу перехоплюють два енфорсери, що з’являються з-за рогу. Ось це вже час давати задню.
Вона усміхається Кейтлін як збирається йти. «Буду знати.»
Й зникає за будівлями.