Work Text:
Замок з’являється раптово. Він височіє в кінці ґрунтової дороги, втопаючи в вранішньому тумані, наче огорнутий тонким саваном. Позаду темніє ліс, а збоку серед в’юнких рослин і трояндової арки видніється брама, що веде до каплиці і сімейного кладовища.
Осінні барви приглушили і без того меланхолійну красу сумно відомих околиць колишнього герцогського маєтку. Деякі з дерев вже скинули листя і вітер розносить їх, бавлячись і розкидаючи по газонам і садовим доріжкам.
Таксі зупиняється майже біля кам’яних сходів, вкритих мозаїкою, що вицвіла від часу і сотень ніг, які човгали по ній. Я вибираюсь з авто, майже не звертаючи увагу на водія, який щось мені говорить. Вся моя увага прикута до туманного ранку і замку, який ввижається мені у снах з самого дитинства, ще з тих пір, коли я вперше потрапив сюди. Я беру в руки подорожню сумку, і, хоча я прибув раніше зазначеного часу, двері в замку зі скрипом відчиняються, а на порозі з темряви кам’яного скелету з’являється управитель.
Він посміхається і протягує мені руку, але я не можу відвести погляд від Західної вежі і тому йому доводиться тихо відкашлятися, щоб я нарешті отямився.
– Ви вчасно, містере Лі. Я розпорядився, щоб вам підготували кімнати.
– Доброго ранку. Кімнати..
– Ті, які завжди резервувала ваша сім’я.
Управитель перебиває мене, бере мою сумку та прямує в замок. Я ще раз обертаюсь і дивлюся на вежу, а потім пірнаю в темряву і прохолоду кам’яної пастки мого розуму.
Уперше я потрапив сюди разом із батьками – відомими істориками, які писали книгу про маєтки і їх примар. На той момент замок здавався мені величезним світом, сповненим пригод. Пройшло багато років, а він так лишився оповитий тінями і таємницями.
Я повертаюся сюди щороку в день осіннього рівнодення з єдиною мрією, яка не може здійснитися – знайти відповідь на питання, побачити те, що колись привиділося раннім ранком у променях сонця, що розкреслили світ на уламки, відбиті від вітражів каплиці. Я не впевнений, що це справді сталося, не впевнений, що очі і пам’ять не підводять мене. Можливо, дитяча уява зіграла зі мною жарт, і той юнак в білосніжній сорочці, що промайнув на периферії зору, – це лише казкове створіння з історії мого батька, казка моєї матері, що склалася в образ. А можливо я і справді зловив примару, яка блукає світами, прив’язана до туману...
Управитель залишає мене наодинці в кімнатах де пахне деревом і століттями. Я наближаюся до вітражних вікон і оглядаю старий занедбаний сад. Десь у ньому ховається водойма і кам’яна статуя янгола без одного крила. Щоразу, коли я відвідую замок, я лишаюся поряд з скульптурою, тулюся в ніші живої огорожі, малюю тіні і спогади. Іноді блукаю старим кладовищем, роздивляюся склепи, намагаюся прочитати потерті написи і роздивитися ліпнину на старому камені. Інколи я бачу обриси давніх днів, що наче тонкою павутиною вкривають стіни й зали замку. Я чую тихий шепіт, який кличе мене стежками в ліс. Відчуваю прохолодне дихання, що куйовдить мені волосся. Пахощі свічок і черемхи, шелест пишних спідниць, стукіт підборів по сходах, далекий гавкіт мисливських собак… В такі хвилини я наче щезаю з реальності і ледь відчутно торкаюся чогось тонкого й таємничого. Наче той павук, що обережно крадеться до метелика у своїй павутині, я ловлю кожен такий відблиск минулого життя і нанизую, наче дорогоцінність, на свою шию.
Сьогодні я вирішую не залишатися наодинці з собою і тому швидко збираюся, щоб встигнути на початок екскурсійної програми. Я міг би розповісти про цей замок більше, ніж всі музейні експерти, що наглядають за ним. Я міг би по пам’яті намалювати кожен куток і стежку в саду. Ніші і таємні сходи, кімнати, що ховаються за непомітними дверима, отвори для підслуховування, кам’яне нагадування про ревниве вбивство з пістоля... Це все для мене більше не загадка. Але я мовчу і тихою тінню слідую за молодим чоловіком в костюмі, що розповідає новоприбулим гостям цього музею-готелю історію і трагедію герцогської Сірої Троянди.
– Замок належав багатому і впливовому герцогу, який правив цими землями і прилеглими селами. Його реконструювали в 16 столітті по наказу самого герцога спеціально для його молодої коханки.
Я прямую слідом за молодою парою і двома жінками в літах, які уважно слухають гіда і періодично фотографують барельєфи та скульптури на балюстрадах. Я майже не чую про що говорить екскурсовод, у голові уривками з книг і манускриптів крутяться рядки історій і згадок.
Туман сідає нижче і сад та ліс тонуть в білому мареві. Я постійно обертаюся, впиваюся поглядом у високу вежу, що ледь видно зараз, мені здається, що якщо я відведу від неї очі, то вона щезне у цьому вічному тумані.
– На жаль, невідомо, що саме сталося з його коханкою, але згодом у цьому замку жив їхній син. Звісно, він був позашлюбним і не міг претендувати на статки чи титул, але його виховували так само, як інших герцогських дітей, і дали йому освіту. Відомо, що герцог влаштовував у цьому замку звані вечори та бали, тому сина не приховували.
– Чому його не виховали як дитину законної дружини?
Я напівобертаюся в бік літньої пані в зеленому капелюшку, на якому самотня пір’їна павича стирчить угору, наче антена.
– Ну... – Гід трохи спотикається на словах, але все ж продовжує. – Це було б важко зробити, бо юнак відрізнявся від герцогині... І герцога.
Пані з антеною подається вперед.
– Він був ущербний?
Я кривлюся і відвертаюся, хоча тепер моя увага повністю захоплена історією гіда. Я знаю її напам’ять, але все одно люблю слухати про юнака, який колись жив тут, блукав кам’яними коридорами, торкався пальцями візерунків вікон, спав в вежі, що мерехтіла на межі між світами в міцних обіймах молочного забуття.
– Він був не з цих земель. Не європеєць. – Мені здається, що гід відповідає з значною прохолодою в словах, наче пані ображає особисто його. – Його матір подарували герцогу в знак пошани. Невідомо ким вона була і як потрапила до Європи, але її привезли як трофей і вручили герцогу, наче домашнього улюбленця.
Дівчина, що до цього робить селфі зі своїм хлопцем, нарешті відсуває телефон від свого обличчя і супиться:
– Це жахливо!
Гід знизує плечима і дивиться у бік товщі лісу, що простягається зовсім близько від стежки, якою ми йдемо.
– Таке тоді було життя. Ніхто не очікував, що герцог закохається в неї, одягне в шати і зведе їй цілий замок з руїн.
– Вона його кохала? – Дівчина все ще супиться, але тепер з більшою увагою дивиться на вітражі та скульптури.
– Це невідомо. Так само як невідома і її доля після народження сина.
Я обережно проводжу по носу химери, що виглядає з-під кам’яного підвіконня, і тихо зітхаю. Те, що згадки про неї губилися саме після народження дитини, могло означати, що вона не пережила пологів. Подарунок герцогу ціною власного життя. Не дивно, що герцогський син був вихований з турботою.
Я відстаю від групи відвідувачів знову повертаючись в сторону вежі. В моїй уяві у віконниці на самій горі видніється обрис юнака з чорним волоссям і розкосими очима. В моїй уяві він дивитися на мене.
– Замок було зруйновано від пожежі в 16 столітті. По відомим нам фактам в той день відбувався бал в честь осіннього рівнодення...
Я наздоганяю екскурсію як раз в той момент, коли гід розповідає про трагедію, що спіткала цей маєток і герцогського сина.
– Від пожежі загинуло як мінімум 27 людей. В тому числі і юний пан. Також відомо, що тут загинули брат і сестра, діти графа Бат, син барона де Клиффорд та син 4-го графа Вустер. Звісно, що слуг ніхто тоді не рахував, тому можна сказати, що загинуло тут набагато більше людей, чим визнано офіційно.
Ми звертаємо зі стежки в темну нішу між огорожею і стіною, вкритою плющем, а потім проходимо маленькими дверима в приміщення для слуг. Тут порожньо й холодно. Біля однієї зі стін виставлено експозицію того, як виглядало це місце багато століть тому. Я не впевнений, що воно було зображене точно, але все одно під ребрами смокче неприємне відчуття жалю до тих нещасних, які мали спати на тонких солом’яних матрацах поближче до маленької пічки, яка навряд чи могла обігріти кам’яні стіни і підлогу.
Тут ми не затримуємося і так само швидко минаємо велику кухню. Нарешті перед нами повстає велична обідня зала. Парочка закоханих одразу прямує до фонтану, який б’є з очей сумної маски, вмурованої в стіну. Внизу під нею розташований круглий невеликий басейн. Високі кам’яні борти оздоблені мармуровими візерунками, де-не-де видніються скляні вставки, наче діамантові сльози, що впали з очей кам’яного обличчя, застиглого в своїй вічній журбі. За деякими даними там і справді колись були діаманти, але час не зберіг їх. Літні пані в цей час щось тихо говорять одна одній, обдивляються з усіх сторін камін та скульптури муз, що прикрашають його. Гід продовжує розповідь про життя замку далі, але моя увага знову обертається в сторону вежі.
Я бував в замку так багато разів, що можу пройти з заплющеними очима від мисливської виставкової зали в східному крилі і аж до коридору, що веде до Західної вежі. Інколи я мрію, що лишаюся тут назавжди, приєднуюся до примар, що блукають садами і кімнатами, але потім мені стає моторошно, що я зовсім розчинюся в небутті, і я відкидаю ці мрії якнайдалі.
Повітря чомусь бракує, я тримаюсь за груди і відокремлююсь від групи, залишаючи за спиною голоси, що зливаються для мене в один суцільний гул. Ноги самі несуть мене до сходів, які ведуть до житлових кімнат готелю, відкритого тут ще на початку століття. Невтішне сонце ліниво висвічує пил, що крихітним кленовим насінням крутиться між важкими портьєрами та гобеленами. Я вдихаю його і відчуваю попіл на губах.
Важко човгаючи ногами, я підіймаюся все вище і вище. Здається, ці сходи ніколи не закінчаться, відведуть мене в нове місце, де я нарешті відпущу, забуду або залишуся… Але я лише вивалююся в коридор з високими стрілчастими вікнами, захованими в глибоких нішах, і нарешті дістаюсь своїх кімнат. Короткий відпочинок перед сьогоднішньою ніччю.
Я пливу в мареві видінь і силуетів, намагаюся вхопитися за когось пальцями, простягаю руки, майже долаючи ті міліметри, що нас розділяють. Туманні обриси схиляються у поклоні, вказують пальцями, затуляють обличчя. Я когось шукаю, кличу, але з мого рота не долинає жодного звуку. Попіл у моїх легенях гіркий і важкий.
Я виринаю з напівзабуття, коли вікна перестають розкреслювати підлогу веселками. Кімната тане в темряві, і мені здається, що в кожному куті на мене хтось дивиться, ховаючись у мороці і тінях. Голова нещадно болить, і я згинаюся біля ліжка, важко припадаючи до підлоги. Перед очима потемнілі від часу ковані ніжки, схожі на лапи лева, і я ліниво ковзаю поглядом по кожному кігтю, що впивається у дерево підлоги, наче в плоть своєї жертви. Я не знаю скільки часу проводжу так – скрутившись в захисній позі, наче дитина, що боїться блискавок. Під щокою нагріті дощечки паркету і, здається, я загнав у долоню кілька заноз, але мені хочеться пролежати так вічність.
Коли останні відблиски дня лишають мене без примарного тепла, я важко підвожуся на ноги і, зробивши кілька кроків, притуляюся обличчям до вітражів. Саду більше не видно, і я знаю, що вежа також остаточно зникає, ховаючись від очей під пологом ночі.
Я поспішаю вниз сходами до вестибюлю, направо до коридору з гобеленами і пірнаю у невеликі дверцята для слуг, опиняючись у довгій кімнаті, де стіни вкриті портретами старих власників і власниць цього замку. Я не люблю цю кімнату, я майже впевнений, що очі на портретах, темні від старого лаку і віків, стежать за моєю нервовою ходою, сканують важкими втомленими поглядами, пронизують моє тіло своїми думками, наче заздрять, що лише я можу покинути їх останній прихисток у цьому світі, а вони так і залишаться на стінах, покриваючись тріщинами часу і темрявою забуття.
Коли я нарешті минаю портретну кімнату, то не можу стриматися і привалююся спиною до прохолодної стіни. У вухах дзвенить від напруги, і я заплющую очі, відвертаючи обличчя від світла тьмяних ламп, де-не-де ввімкнених, щоб хоч трохи розганяти темряву по кутах. Щороку в цей день я отак виходжу з кімнати і блукаю нічним замком, наче перетворившись на привида. Це наче ритуал, наче я і справді стародавній язичник, який має задобрити богів для наступного спокійного року. І щороку боги мовчать, а спокій здається тонкою плівкою на воді, що щезає від найменшого поруху вітру. Але цього разу я відчуваю ледь помітні зміни в повітрі, яке наповнене гірким і гарячим запахом вогню, і продовжую йти вперед, наче мене мотузкою тягне у вир, звідки немає вороття.
Попереду широкий коридор із великими вікнами, через які підлогу розкреслює візерунок місячного світла. Лампи тут вимкнені, але мені вистачає і цих сріблястих клаптиків. Я перестрибую з однієї освітленої ділянки на іншу, а в душі підіймається легкий захват, і я уявляю себе танцюючим у бальній залі, що невдовзі постане переді мною. Цю частину історії музейники залишають наостанок у своїй екскурсійній подорожі, бо саме тут колись замок і зник, пожраний вогнем і болем.
Я зупиняюся біля роззявленої пащі темряви і вдивляюся в бальний зал, наче хочу побачити, що приховують закриті портьєри, які таємниці ховаються в тиші золочених канделябрів і мармурових статуй, що охоронцями висяться всюди, де падає око. Ще хвилина і вони виставлять руки, заборонячи мені заходити, суворі і невблаганні.
Я заплющую очі і роблю крок вперед. Відчуваю себе так, наче пірнаю у темну воду: прірва під ногами, тиша над головою. Мені не страшно, але руки вкриваються сиротами, і дихання ледь-ледь збивається, забиваючись в горлянку тугим клубком незрозумілого хвилювання. Я не рухаюся так довго, що здається теж починаю нагадувати різьблену постать. Можливо саме так вони тут і з’явились. Одержимі незнайомці, що гналися за примарами…
Спочатку я відчуваю запах. Попіл змінюється на черемху, пил – на мокре хутро собак. Я різко втягую в себе повітря, наповнюючи легені, і тоді з’являються звуки. Дзвін бокалів, гучний сміх багатьох людей, тонка гра віоли та скрипки, перегукування чоловічих голосів. Я все ще боюся відкрити очі, а мій мозок не може відрізнити морок від реальності, але, коли моєї руки ледь торкається чиясь шовкова спідниця, я нарешті оживаю.
Я мружуся від сотень свічок, що мерехтять у залі, відкидаючи химерні тіні на стіни, а потім забуваю як дихати. Навіть найяскравіший сон не може зрівнятися з тим, що я бачу. Це наче найбожевільніша мрія, найпалкіше бажання, що втілилося в реальність. Брехня, загорнута в пелюстки. Ілюзія в золотому й чорному.
Мої ноги самі несуть мене в натовп. Туди, де схвильовані дами в пишних сукнях і з високими зачісками прикривають обличчя віялами. Туди, де чоловіки п’ють вино зі скляних кубків. Туди, де серед десятків інших видно лише одну постать. Темне волосся, розсипане по плечах, розкосі очі, тонкі пальці… Я не бачу нікого іншого, їхні обличчя зливаються в одну суцільну пляму, єдине, що має значення – це привид, якого нарешті я наздогнав. Чужий одяг торкається мене, я відчуваю запахи й чую звуки, якби я міг я б узяв його за руку, притягнув в обійми, але насправді тут я не існую. Лише згадка, яка колись з’явиться. Примарний мандрівник, що звернув із вузької стежки, слідуючи за блукаючими вогнями назустріч своїй згубі.
Мені здається, що до нього залишається лише кілька кроків. Я намагаюся покликати його, сказати, що він пахне квітами й туманом, але мої губи так і лишаються зціпленими, а останні кроки я роблю в нікуди. Там де він стояв тепер лише мармурова статуя – янгол із саду з насмішкуватими очима. Я обертаюся, шукаю його в натовпі запаленими очима і знову біжу назустріч. Ловлю руками спогад, ледь чутно торкаюсь пальцями його дублету, і знову не встигаю.
Я бачу його біля каміну і вогонь відблискує на його обличчі. Легкими спалахами і тінями ковзає по губам і повікам, наче коханець проводить пальцями по крилах носа, чіпляє за пасмо волосся. Я хочу кричати, щоб він відійшов, щоб остерігався. Хочу схопити його за руку, сховати його в собі. Я намагаюся встигнути, але полум’я виривається і тонкими стрічками повзе вгору. Воно танцює зміями на стелі, заграє зі свічками, малює червоним і золотим по стінах, обпалює гобелени, плавить вітражі. Я біжу до нього, але насправді залишаюся на місці. Я простягаю руки, але ніколи не зможу його втримати.
Мені ввижається, що на його голові палає корона, зіткана з вогню. Вона лягає тінями на його обличчя, запалює зірки в його очах. Іскри народжують саламандр і ті сполоханими вуглинками розсипаються навколо. Вогонь гуде і ненаситно поглинає бальну залу. Я бачу, як у беззвучному криці розкриваються роти на пустих обличчях, бачу як горить оксамит і шовк, як шкіра лущиться і стає схожою на покриті тріщинами старі портрети. Скло розтікається по підлозі срібними плямами і, якщо вдивитися, у них видно туман і зірки.
Я відчуваю сльози на щоках і все продовжую вириватися із заціпеніння. Нестерпне бажання врятувати його, стати туманом, огорнути безпечними крилами – своїми руками – розриває мені груди. Він не ворушиться, закляклий у полум’ї, наче фенікс, що чекає свого переродження. Його погляд спрямований в порожнечу, а в очах мерехтять відблиски полум’я і тиші. Ілюзорна корона стікає по його волоссю розпеченою лавою, крапає золотом на плечі, застигає коштовностями на грудях.
Я не можу відвести погляду, намагаюся закарбувати в пам’яті кожну секунду. Жар палаючої підлоги огортає мої ноги, сльози більше не встигають скотитися по обличчю – вони щезають в цьому нестриманому полум’ї, як і моє серце. Останньої миті, коли я все ще вдивляюся в нього, погляд юнака фокусується на мені і я бачу в ньому власне відображення. Я завмираю на довгу секунду і наступної миті відкриваю очі, лежачи на підлозі в кімнаті готелю.
Переді мною ковані лев’ячі лапи, а повітря свіже і сповнене пахощами черемхи. Я невпевнено підводжуся і мені потрібен деякий час, щоб оговтатися і прийти до тями. Я важко сідаю на застелене ліжко і відсторонено спостерігаю за променями сонця, що знову малюють картини минулого на старому паркеті. Цей сон такий яскравий, що я не хочу його забувати, але відчуваю, як поступово присмак попелу зникає, а легені, які, я думав, згоріли в тому полум’ї, до болю наповнюються життям. Пил і квіти. Туман і холод.
Разом із вогнем із моєї пам’яті зникає образ юнака, який знову набуває свого звичного таємничого примарного вигляду. Я з усіх сил чіпляюся думками за розкосі очі, що вміли запалювати зірки, і, мабуть, це єдине, що я все ж відстоюю у туману, залишаючи в грудях щербате серце, яке вже ніколи не зцілиться.
Я не чекаю вечора, а одразу беру сумку, яку так і не встиг розібрати, і збігаю вниз до вестибюлю. Залишатися тут надто боляче зараз. Надто важко. Ранок ще не встиг повністю розгорітися, а ліс попереду все такий же темний і тихий. Я не викликаю авто і не чекаю управителя, я навіть не обертаюся на вежу, затримуючи в голові всі питання, на які навряд чи колись знайду відповіді.
Біля початку ґрунтової дороги я все ж зупиняюся і відламую гілку черемхи. Вона не цвіте зараз, листя її розфарбоване червоним і жовтим, але я все одно відчуваю її запах. Він забивається мені в легені, звивається клубочком десь у сонячному сплетінні, обвиває шию, наче тонкими пальцями. Я притискаю гілку до грудей і, не обертаючись, прямую вперед дорогою.
Наступного року я знову приїду сюди. Буду блукати вночі залами й кімнатами, намагаючись знайти те, що було загублене не мною. Можливо мені знову насниться цей чудовий сон і я зможу вирвати із туману ще одну згадку.
Можливо я залишусь тут надовше.
Можливо назавжди.
Якби я зараз обернувся, то побачив би, як із вузького вікна Західної вежі, десь на межі світів і туману, юнак в білосніжній сорочці легко махає мені рукою на прощання.