Work Text:
- Коли Джек сказав про тіло в каньйоні, я уявляв собі дещо більш… видовищне.
«Видовищне» - геть невдале слово, і Вілл усвідомлює це, щойно воно зірвалося з його вуст; але також він знає, що доктор Лектер його не засудить. Це, мабуть, найкомфортніше в розмовах з Ганнібалом – зовсім не відчувати засудження з його боку. Рідкісна розкіш для того, хто не надто вміє добирати слова і прикидатися «нормальним». Чи, може, просто неочікувана перевага спілкування з психіатром – психіатр не очікує від співрозмовника «нормальності».
Доктор Лектер роззирається довкола із доброзичливою цікавістю – звичний вираз, коли йому випадає доєднатися до ФБР на місці злочину.
- Так, це вочевидь не Ґранд-Каньйон, - погоджується він, посміхнувшись. - Зате вам близько додому.
- Так, - киває Вілл. - Милі чотири на південь, якщо по прямій.
До вузької ущелини, прорізаної у скелях рікою Потомак, їм доводиться спускатися пішки – але, принаймні, добре маркованою доглянутою стежкою. У небезпечних місцях, де стежка підходить занадто близько до урвища, доглядачі парку встановили міцні, відполіровані до блиску дерев’яні поручні. Від ріки тягне холодом, гостро пахне сосновою глицею і трохи снігом. Вілл про всяк випадок притримується за поручень лівою рукою. Ноги держать його не так міцно, як хотілося б – він знову декілька разів прокидався посеред ночі від поганих снів і знову закинувся завеликою дозою таблеток. Він щулиться від вітру у надто легкій куртці. Доктор Лектер іде за ним назирці – як завжди, бездоганно вбраний, в елегантному шарфі й рукавичках – ступає так легко, мовби в нього під ногами паркет філармонії, а не ріниста доріжка, поросла мохом.
Біля самої води берег рудий і слизький від розмоклої глини. Агенти, а з ними і Вілл, і Ганнібал, зупиняються всі водночас, немовби за мовчазною командою – але насправді тому, що їм нарешті видно тіло.
- Знаєте, - каже Ганнібал упівголоса, - можливо, антураж і міг би бути більш вражаючим, але погодьтеся, що в сам проєкт вкладено чимало зусиль.
- Любові, - швидко виправляє Вілл, і цього разу він упевнений у цілковитій доречності слова, хоч і не знає, звідки воно прийшло. Він ніколи не знає, звідки це все приходить. – Чимало любові.
Він дивиться скоса, чи Ганнібал не сміятиметься – ні, той не сміється, лише замислено киває. Не сміється і Джек.
- Чимало любові, кажеш? – перепитує він, зсуваючи на потилицю капелюха. Авжеж, він не бачить. Якби Джек Кроуфорд умів бачити такі речі – давно би дав Грему спокій, справлявся би сам.
Тіло спочиває у чомусь, схожому на гніздо. Вілл бачить, як дбайливо викладені в ряд гілки, на яких воно лежить. Як акуратно, галузка до галузки, складений аркоподібний курінь над ним. Там і сям до гілок прив’язані кольорові клаптики тканини, яскраві етикетки від пляшок і ще якийсь пістрявий мотлох.
- Я таке бачив у документалці про Австралію, - зненацька каже Прайс. – Про птахів-наметників. Вони щось таке будують, щоби привабити самку.
- Ану цить! – обриває його Кроуфорд. – Усі відійшли. Вілле, до роботи.
Вони відступають так далеко, як дозволяє ширина берега – під самісінькі скелі. Вілл залишається перед тілом один, однак досі відчуває на собі погляд доктора Лектера – м’який і водночас наполегливий. Вілл закриває очі, дозволяє собі зануритись у червонувату темряву під зімкнутими повіками, а коли розплющує їх знову, не відчуває більше нічого свого – і не бачить нічого, окрім мертвої безрукої жінки на ложі з сухих гілок.
«Я задушив тебе чимось м’яким, імовірно, подушкою, і приніс тебе сюди, коли вже все було готово, і бракувало лише тебе. Це місце чекало на тебе. Я чекав на тебе. Я вклав тебе так зручно, як тільки міг, я накрив тебе ковдрою, щоб захистити од вітру з ріки, і заплів тобі коси, щоби пасма не плуталися в галуззі твого одра. Такий мій задум».
- Він ходив до неї на побачення, - каже Вілл, кліпаючи від того, як ріже очі блиск води. – Це було його потаємне місце. Любовне гніздечко.
- Я ж казав, - бурмоче Джиммі Прайс. – Наметник. От тільки подбав про те, щоби самичка не полетіла.
- Обрізав їй крила? – підхоплює Джек.
- Ні, - хмуриться Вілл. – Ні, він її шанував. Бачите, ковдра обкладена камінням з обох сторін? Він хотів прикрити її наготу.
- Тоді чому було не лишити на ній одяг?
- Не зручно… Непристойно.
- Поясни? – вимагає Джек.
Вілл не знає, як пояснити те, що він відчуває. Але впевнений, що напруга у м’язах навколо очей, у щелепах, у насупленому чолі – не його. Він підчепив це від убивці, який більше розуміє тілом, аніж словами, тож і Вілл також не має слів, лише закам’янілі м’язи і печію під шкірою.
- Непристойно, - знову пробує він, - лізти їй під сукню кожного разу, коли він приходить, щоб… торкатися її. Він відкидає ковдру, а потім накриває її знову. Він… делікатний. Він хоче показати, що поважає її.
- А руки? – нагадує Джек, звертаючи увагу Вілла на очевидну, кричущу деталь – у жертви немає рук. Вони відрізані на рівні ліктів, і то доволі неохайно.
- Він лишив їх собі, - сипло пояснює Вілл; у горлі сухо, так сухо, що він ладен поринути в ріку з головою, напитися нею по вінця. – Хотів, щоб і вона його торкалася.
Вілл пересмикує плечима. Йому спекотно, все тіло горить, мовби обпечене сонцем, а у вухах гучнішає дзвін – Вілл навіть не одразу чує чергове запитання від Джека.
- То вони були знайомі? Він знав її до того, як убив?
- Так, - із зусиллям киває Вілл. – Він знав її. І любив. І був упевнений, що вона не полюбить його у відповідь.
Джек підходить ближче, із явним сумнівом оглядає тіло. Жінці на вигляд добряче за шістдесят, її шкіра – там, де огрядного тіла ще не торкнувся розпад, – суха й помережана кракелюрами зморшок. Її волосся геть сиве.
- Ніколи не пізно стати жертвою нерозділеної пристрасті, - бурмоче він. – То кого ж ми шукаємо, Вілле?
- Парію, - видихає Вілл. – Недоторканого.
Він не вловлює, в який момент поруч опиняється доктор Лектер – усвідомлює його присутність, тільки коли чує голос.
- Вілле? З вами все гаразд?
Вілл зморгує. З ним вочевидь не все гаразд, з ним щось дуже сильно негаразд, але йому принаймні вистачає обережності стишити голос, щоб не почув Джек.
- Голова болить. А ще це чортове сюрчання… я від нього скоро збожеволію.
- Сюрчання? – обережно перепитує Ганнібал.
- Цвіркуни.
Щось невловимо міняється у Ганнібаловім обличчі. Вілл відстежує його погляд. На скелях уздовж течії клаптями лежить сніг. Всі цвіркуни ще з осені відклали яйця хто куди і здохли з настанням жовтневих холодів.
- Я відвезу вас додому, щойно Джек скаже, що ми тут закінчили, - впівголоса обіцяє Ганнібал, і Віллові хочеться схопитися за цю обіцянку, мов за поручень над прірвою, і не відпускати.
- Окей, - каже Джек. – Ми тут закінчили. Я викликав вертоліт, щоб забрати тіло, з ними полетить Прайс. Всі решта – ніжками, як прийшли. До речі, щось мені підказує, що наш убивця не мав у своєму розпорядженні вертольота. Невже так і пер її на руках?
- Стежка була закрита для туристів, служба національного парку оновлювала маркування, - зауважує хтось з агентів. – Власне, тому тіло й знайшли тільки зараз.
- Ну, якщо він добре знає ці місця, закрита стежка йому б не завадила… - знизує плечима Джек.
- Він знає їх краще, ніж будь-хто інший, - запевняє Вілл.
***
- Слово «парія», що вкоренилося у нашій мові, насправді не є найточнішим відповідником для недоторканого, - вголос міркує Ганнібал дорогою назад. – Самі індійці називали найнижчі, позакастові верстви населення словом «чандала» - це дослівно означає «збирач трупів». Зараз, з міркувань політкоректності, частіше кажуть «даліти» - «гноблені».
Вілл смикає головою, показуючи, що чує, але не готовий вступати в лінгвістичну дискусію.
- У ньому щось є… - говорить він натомість. – Щось, що відділяє його від решти людей.
- Ви відчуваєте, наче і в вас є щось таке, Вілле? – якимось незбагненним чином у голосі доктора Лектера поєднуються допитливість і співчуття. Якби не камінці під підошвами черевиків, якби не запах снігу і води, Вілл міг би уявити, що вони сидять у Ганнібала в кабінеті при заспокійливому світлі настільної лампи і ведуть одну зі своїх безкінечних розмов.
- Ви ж знаєте, що є, - гірко відказує він. – А ще ви знаєте, що порушили табу. Ви торкнулися мене і наразилися на гнів богів. Випадок з Тобіасом Баджем – тому незаперечне свідчення.
На Ганнібаловім обличчі дотепер є сліди тої сутички – тепер уже бліді, але помітні, якщо знати, куди дивитися. Вілл знає.
- Досі картаєте себе, що «затягнули мене до свого світу»? – Ганнібал усміхається самими лише очима. – Але я вже казав вам – я прийшов туди сам. Я не перший і не останній психіатр, на якого напали у власному кабінеті. Це один з ризиків моєї професії.
На вузьких ділянках стежки поруч іти неможливо. Ганнібал пропускає Вілла вперед, але недалеко: не обертаючись, Вілл чує його дихання, що трохи збилося на підйомі, відчуває його пильну увагу, напружену готовність підхопити під лікоть чи втримати за плече, якби Вілл падав – і він майже хоче упасти, щоб розрядити це сторожке очікування і нарешті відчути впевнений теплий дотик.
- Але його інакшість – цього вбивці – не така, як ваша, Вілле, - говорить доктор Лектер, коли стежка знову розширюється достатньо, щоб іти поряд. – Я бачив, як тісно вам було, коли ви намагалися влізти в його шкіру.
- Так, він… простий, - погоджується Вілл. – І прямолінійний. Він не будує довгих ланцюжків між бажанням, спонуканням, почуттям – і вчинком...
- Просто бере, що хоче? Психопати роблять так само, - зауважує Ганнібал.
- Він не психопат.
- Аутист?.. Ви чули про Темпл Ґрендін? Вона науковиця, високофункціональна аутистка. Не будучи здатна терпіти дотики від інших людей, вона змайструвала собі машину для обіймів.
Вілл коротко всміхається – він цілковито розуміє пані Ґрендін.
- Дякую за ідею, докторе Лектер. - киває він. – Але ні, цей вбивця і не аутист. Ви ж бачили – він подумав про ковдру. Щоб не лізти їй під спідницю, але й не лишати її голою. Він подумав про її гідність. І його проблема не в тому, щоб витерпіти дотик іншої людини… Ні. Він вірить, що його не можна торкатися. Він вірить, що його дотик може нашкодити іншим. Він буквально чандала.
- Заборона на дотик – поширений сюжет в міфології та культурі, - знизує плечима Ганнібал. – Згадайте хоча б царя Мідаса. В пізніх версіях міфу він випадково перетворює на золото власну доньку. Згадайте «вішканья» - отруйних дівчат при дворі імператора Чандрагупри – вважалося, що навіть їхній піт здатний вбити. Тому, власне, за наказом імператора вони лягали в ліжко з тими, кого він хотів прибрати. Згадайте Ахілла, що марно намагається обійняти безплотну душу Патрокла. Або ж, повертаючись до живих, - апостола Хому, якого зазвичай засуджують за бажання торкнутися Христових ран, так наче тілесний досвід знецінює його віру.
Нейронні ланцюжки непередбачувані й стрімкі. І навіть хворий, втомлений і змерзлий, Вілл не може не чаруватися цією незбагненною магією розмови з Ганнібалом, який дозволяє собі невимушено сплести в єдине полотно Чандрагупру і Мідаса, Ахілла і Христа. Ще більш незбагненним чином Віллові власні нейрони знову приводять його до спогадів про Тобіаса Баджа – а точніше, про те, як виглядав кабінет Ганнібала після бійки. І як виглядав після неї сам Ганнібал. «Я хотів торкнутися ваших ран, докторе Лектер», - безпомічно думає він і не знає, що йому тепер робити з цією думкою. І з дражливим, майже болісним поколюванням у кінчиках пальців.
***
Адам Ешборн завжди знав, що матінці своїй, покійній Фелісіті Ешборн, він був посланий Господом у покарання за її розпусту, а тітоньці, місіс Сюзанні Делані, за якісь незнані гріхи. Про це йому невтомно нагадували як сама тітонька, так і її чоловік, превелебний Стівен Делані – пастор місцевої англіканської церкви.
В школі, де хлопець так-сяк провчився з першого по четвертий клас, висувалися більш різноманітні гіпотези щодо нього: дехто з учнів припускав, що його мати робила це з ящірками, інші вважали, що Адам – тролячий підмінок, а вчителька літератури, місіс Пендерґаст, зустрічаючи його, щоразу хрестилася. Ті з дітей, хто в той час був достатньо близько, щоб почути її бурмотіння, потім переказували однокласникам ще одну версію: на думку місіс Пендерґаст, Адамова матінка робила це не з ящірками, а з самим чортом.
Саме тому Адам так любив бувати в «Даяні» - салоні краси місіс Ґрей. Вона єдина не висувала гіпотез щодо його протиприродного походження. І вона єдина його не боялася. Не те щоб тітонька Сьюзі була настільки щедра, аби оплачувати Адамові салон краси – ні. Вона імовірно, могла б опанувати свою гидливість, вдягнути рукавички і підстригти племінника самотужки – але місіс Ґрей запропонувала стригти хлопця безкоштовно. «Сьюзі, я любила твою бідолашну сестру, - казала вона. – Дозволь мені побути доброю християнкою і подбати про її дитя». Чи могла дружина пастора заперечити проти наміру бути «доброю християнкою»? Авжеж, ні. Тож вона приводила Адама до «Даяни», коли його гривка відростала така довга, що починала лізти йому в очі. А коли дядько, преподобний Делані, навчив хлопця молитися, Адам молився про те, щоб волосся росло пошвидше.
Починала місіс Ґрей з того, що відправляла Адама до раковини, мити голову. Для цього слід було всістися у громіздке крісло і відкинути голову назад, вклавши шию до спеціальної виїмки з резиновим валиком. Адам терпіти не міг це крісло, від незвичної пози йому паморочилося в голові і чомусь хотілося кашляти. Але заради того, що робила з ним місіс Ґрей, він ладен був сидіти так хоч би й цілу вічність. Спочатку вона прикривала його тім’ячко рукою, захищаючи від неналаштованого струменю води – надто гарячого чи холодного, і лише добившись ідеальної температури, дозволяла воді литися Адамові на голову. Тоді її впевнені пальці заходилися перебирати його відрослі патли, ретельно зволожуючи їх, а потім (і Адаму ніколи не виходило підготуватися до цього моменту) повітря наповнював ніжний фруктовий аромат, і подразнену шкіру раптом пестив прохолодний і лагідний дотик шампуню. Адам, не стримавшись, кожного разу охкав від гострого задоволення, і кожного разу місіс Ґрей казала йому: «Ну-ну, потерпи трошки, хлопче. Треба вимити як слід». Вона бралася за діло рішуче, але водночас м’яко, пучки її пальців то пошкрябували шкіру голови, а то витягували пасма, промиваючи кожнісіньку волосину по всій довжині. Змивши пахучу піну, місіс Ґрей повторювала процедуру спочатку, а потім ще й мастила голову Адама кондиціонером, м’якесеньким, наче вершковий крем. Весь цей час хлопець майже не дихав. Уздовж хребта йому біг холодок, а внизу живота назбирувалося щось важке, незнайоме й солодке, і він мимоволі думав, чи змогли б вправні пальці місіс Ґрей розплутати цей гарячий вузол так само, як розплутують ковтуни у його волоссі. Він знав, що думати про це не слід, але також знав, що все одно думатиме – якщо не зараз, то вночі, коли намагатиметься заснути.
Закінчивши миття, місіс Ґрей спритно обмотувала голову Адама тонюсіньким рушником і допомагала йому підвестися з крісла. «Ну от, мій любий, а тепер ходімо, зробимо з тебе красунчика». Вона трималася так, наче в Адамовій зовнішності не було нічого особливого, і лише одна річ свідчила про те, що вона таки знає, який він потворний: вона ніколи не садовила його перед дзеркалом.
Місіс Ґрей ставила крісло навпроти вікна – а з вікна було видно центральну площу містечка, огороджений парканчиком дуб, ділянку нескошеної трави, де водилися цвіркуни, ятку з морозивом, м’ясну крамничку і старого сумного собаку, що майже завжди лежав при вході, мовби очікуючи милостині від покупців. Місіс Ґрей вмикала радіо і загортала Адама в чорну шурхітливу пелерину, яка сягала йому мало не до кісточок. Під пелериною він почувався безпечно. Місіс Ґрей підспівувала радіолі та цвіркунам, клацала ножицями в Адама над головою, встромляла йому у волосся гребінці, які так і стирчали там, допоки вона рівняла якесь одне відокремлене пасмо. Деколи прохолодний метал торкався Адамового вуха, від чого шию і плечі йому обсипало морозом. «Не бійся, любий, - всміхалася місіс Ґрей, - нічого зайвого я тобі не відріжу».
На завершення вона ще пробігалася по його волоссю спеціальним воском, що мав би тримати усі волосинки так, як вона їх вклала, і бризкала на нього парфумованою водою, від якої приємно свербіло в носі. «Ну от і все, - казала вона. – Тримай цукерку за те, який ти сьогодні був молодчина». Тітка Сьюзі не дозволяла Адамові їсти солодке, переконана, що цукор погіршує його стан. Однак місіс Ґрей щоразу відмахувалася від його обережних відмовок. «Знаю, любий, але одна цукерка на місяць ще нікому не зашкодила. Тримай і сідай отут, зачекай, поки тітонька тебе забере», - вона всаджувала його на стілець у приймальні, і наостанок трошки стискала його плече. Адамові здавалося, що в ці моменти вона тихенько зітхає.
Коли Адамові виповнилося одинадцять, тітка Сьюзі забрала його зі школи – вчителі зійшлися на тому, що він уже осягнув усе, що здатний був осягнути. Тоді старший син місіс Ґрей погодився взяти його до себе помічником. Чарлі Ґрей працював у національному парку – був одним з тих робітників-на-підхваті, хто одного дня міг фарбувати лавочки, а іншого – різати на частини й вантажити на тачку тушу загиблого лося. З’ясувалося, що Адам чудово надається як до першого, так і до другого.
Коли Адамові виповнилося сімнадцять, померла його тітка Сюзанна – пізно виявлений рак з’їв її за кілька місяців. Місіс Ґрей допомогла Адамові купити костюм на похорон, а тоді, як зазвичай, підстригла його й поголила. Після похорону він залишився жити з дядьком, однак більшу частину дня проводив у парку, на стежках чи біля ріки. Чарлі Ґрей до тої пори вже звільнився, женився і переїхав до сусіднього штату. З обов’язками наглядача Адам давно вже справлявся сам.
Коли Адамові виповнилося тридцять, місіс Ґрей вперше поранила його під час стрижки – зачепила ножицями вухо. «Вибач, любий, руки вже не ті». Ще через місяць вона раптом назвала його «Чарлі» і спитала, як онуки, аж потім схаменулася і вимушено розсміялася. «Знаєш, любий, деколи в мене все плутається у голові…». А згодом Адам дізнався, що Чарлі Ґрей хоче забрати матір до себе. Точніше, влаштувати до пансіонату десь там у Меріленді. Салон він продав одній з найманих майстринь місіс Ґрей, а що робити з домом іще, як казали, не вирішив.
…Адам востаннє приходить на стрижку, однак працює з ним не місіс Ґрей, а нова власниця, сухоребра жінка із жорстокими руками. Те, як вона підтискає губи, торкаючись Адама, нагадує йому тітку Сьюзі. Місіс Ґрей у цей час блукає салоном, немов сновида, бере до рук то гребінці, то флакони з фарбою, і роздивляється їх із напруженим сумнівом на обличчі. «Я не хочу, щоб ви їхали», - говорить їй Адам. Вона дивиться на нього із тим самим сумнівом, від якого йому болить у грудях, та потім усе ж підходить і лагідно стискає його плече, як робила колись.
«Я не хочу, щоб ви їхали», - вперто повторює Адам.
***
Вілл не пам’ятає, як потрапив додому. Останній його спогад – про те, як він сідає в авто і тягнеться ввімкнути радіо, але замість музики лунає оглушливе сюрчання цвіркунів. Він чує його і зараз, однак тепер – не настільки нестерпне. Самотня комаха голосить монотонно й журливо.
Вілл напівлежить у кріслі, без куртки й шарфа, верхній ґудзик сорочки розстібнутий, шкіра взялася сиротами. В домі холодно і тихо. Вілл пробує повернути голову, пошукати поглядом собак, але шия неначе заіржавіла – не слухається. Він пошепки кличе: «Вінстоне…». Замість пса в полі його зору з’являється доктор Лектер.
- Собаки просилися надвір, - каже він. – Я випустив їх побігати. Як ви почуваєтеся, Вілле? У вас був напад.
- Напад… чого? – заледве перепитує Вілл. Говорити важко. Горло пече.
- Судом, імовірно, спричинених гарячкою. Я вчинив над вами невеличке насильство – змусив ковтнути подвійну дозу парацетамолу.
- Я не… блукав? Нічого не… Я нічого не зробив? – запитувати про це страшно; страшно одного разу отримати відповідь «так, Вілле, ти дещо накоїв».
- Ні, - запевняє доктор Лектер. – Ви чемно сиділи в машині всю дорогу. Скаржилися на цвіркунів.
- Я і зараз… досі його чую.
В очах Ганнібала мерехтить ледь помітна посмішка.
- Цей – справжній, - каже він. – Не галюцинація. Певно, прибився до вас на зимівлю. А ну, дайте мені вас оглянути.
Вілл покірно заплющує очі – мовляв, робіть, що хочете. Мабуть, дарма: виснажений мозок важко переносить втрату контролю, і Вілл здригається, коли жорсткі прохолодні пальці лягають йому на шию біля сонної артерії, затримуються там ненадовго, а потім торкаються чола.
- Чшш, - тихо шипить Ганнібал. – Все добре. Ви в безпеці, Вілле. Відкрийте очі, подивіться на мене.
Обличчя Ганнібала зовсім близько, надміру чітко проступає з навколишнього марева: гострі вилиці, сухий вузький рот, уважні очі з темними зіницями.
- Слідкуйте поглядом за моїм переніссям, - пропонує Ганнібал.
Його обличчя раптом зсувається кудись убік, і Вілл гарячково веде туди очима – він не може підвести доктора Лектера, не може не впоратися з такою простою інструкцією.
– Молодчинка, - каже зрештою Ганнібал, знову зафіксувавши себе на місці. – Ви дуже слухняний пацієнт, Вілле. Подарунок для будь-якого лікаря. Велику моторику перевіримо пізніше, зараз вам може бути важко рухатися через залишкові наслідки нападу. Що останнє ви пам’ятаєте?
Вілл хмуриться.
- Руки. Він забрав її руки.
Вогненний маятник спалахує у Вілла перед очима, відмежовуючи світло від пітьми, «тут» від «деінде».
***
Він стоїть посеред маленької віталеньки, ще й досі затишної, але вже безпомилково позначеної тим браком чистоти, який рано чи пізно наздоганяє усіх старих людей. Він знає, що денна помічниця, яка допомагає куховарити, миє посуд і деколи читає місіс Ґрей після обіду, вже пішла, а нічна доглядальниця прийде лише за годину. Місіс Ґрей о цій порі куняє в кріслі під монотонне бурмотіння телевізора.
Він підходить нечутно – трохи пошарпаний килим поглинає звук його кроків – і дивиться на неї, на її невиразну фігуру у складках домашньої кофти, на її руки, що розслаблено лежать на колінах. Пальці місіс Ґрей вузлуваті, але досі гарні, нігті помальовані у грайливий рожевий – певно, хтось із дівчат в салоні подбав про колишню хазяйку.
Він опускається на коліна перед кріслом і після секундного сумніву згрібає своєю лапою одну з її делікатних долонь.
- Місіс Ґрей, - кличе він. – Це я.
Каламутні очі ковзають повз нього. Роздратована і розгублена спросоння, місіс Ґрей називає його іменами усіх своїх дітей по черзі.
- Це я, - повторює він – і схиляє голову, щоб вона могла покласти долоню йому на тім’ячко, впізнати його неслухняне жорстке волосся, поорану хворобою шкіру голови і яскраво-червоні вуха. І запах.
Він очікує на її дотик так довго, що шию починає ломити, а голову аж пече від чекання, жар стікає йому по плечах і водночас підступає під горло, під очі – він зморгує сльози, а тоді, часто кліпаючи, щоб не пустити нових сліз, хапає подушку з дивана і притуляє її до обличчя місіс Ґрей.
***
- Вілле! Вілле, залишайтеся зі мною. Чуєте мене?
Вуст торкається холодне вінце склянки.
- Чую, - шепоче він. - Куди ж я подінусь…
- Я не знаю, куди ви щойно поділись, - відказує Ганнібал, - але схоже, що вам там було несолодко. Що ви бачили? Що ви відчували?
Жар. Він відчував нестерпний жар, а тепер його знову трусить від холоду.
- У вбивці якась шкірна хвороба… - повідомляє він, стукаючи зубами. - Наче проказа. Чи іхтіоз… Можете подзвонити Джеку?
- Іхтіоз, - киває Ганнібал. – Принаймні, так вважає ваша експертка, Беверлі Катц. Вона зібрала з тіла достатньо проб шкіри і вже відправила на аналіз. Джек щойно дзвонив.
Це мимохіть змушує Вілла зібратися.
- Ви сказали йому про мій стан?
- Будучи вашим психіатром, я не зобов’язаний повідомляти вашого начальника про такий непсихіатричний симптом, як незначне підвищення температури… Але мені не подобається ваш тремор. Схоже, парацетамол подіяв занадто різко. Давайте-но спробуємо вас трошки зігріти?
Вілл сумнівається, що парацетамол взагалі подіяв. Так, він начебто більше не вариться живцем у власній шкірі, але досі відчуває хворобливу невпевненість відносно себе і свого місця у просторі. Так бувало, коли він хворів у дитинстві – його розплавлене гарячкою тіло то зменшувалося до розміру крихітного сяючого зернятка, а то раптом розросталося у пітьмі, заповнюючи собою цілий всесвіт, важке і нестримне – а сам він залишався тим самим зернятком всередині мороку. Зараз Віллу здається, що його руки стали довгими, такими довгими, що долонями він може дотягнутися до темних вод ріки Потомак, а голова, хоч і лишилася маленькою, тепер така важка, що зараз провалить крісло, або навіть вбере у себе цілий його дім, поглине усе довкола, неначе болюча чорна діра, а тоді розлетиться на атоми. Шкіра ж його – прозора, вона більше не є межею між ним та навколишнім світом, навколишній світ просочується в нього, а сам він витікає назовні. Вілл не знає, як це зупинити.
Це зупиняє доктор Лектер – підхопивши з дивана кусючу картату ковдру, він огортає нею плечі Вілла, закутує його міцно, як вередливе немовля, і його надійні руки повертають тілу кордони і навіть трохи контролю. Вілл не усвідомлює, що хапається обома руками за Ганнібалові зап’ястя – але щойно він робить це, його власні руки теж стають звичайними людськими руками.
- Не… відпускайте мене, - хрипить він. – Будь ласка, не відпускайте.
- Не відпущу, - спокійно обіцяє Ганнібал.
Він знову змушує Вілла трохи відпити зі склянки, а тоді всідається на бильце крісла і, обійнявши Вілла за плечі, легенько його колисає. Голос його звучить заспокійливо і по-професійному рівно, коли він розповідає Віллу про одвічну потребу живих істот у дотику – про експерименти Гарлоу над дитинчатами мавп, які тулилися до штучної хутряної «мами» у пошуках безпеки; про Боулбі з його теорією прив’язаності; про сучасні дослідження обіймів і вплив окситоцину на баланс тривоги і довіри... Вілл хоче пожартувати про «казочки від психіатра», але не знаходить у собі сил розірвати цей окситоциновий чар. Він засинає, так і не відпустивши Ганнібалової руки.
***
Він повертається до робочого фургону після того, як влаштував місіс Ґрей на призначеному для неї вівтарі. Повертається із дивним, незнайомим теплом у долонях, якими донесхочу водив по її тілу, по її тонкій піддатливій шкірі. Він розуміє, що недовго ще зможе робити це – він бачив (і розчленував) достатньо мертвих тварин, щоб уявляти, на що з часом перетворюються тіла. Але він намагається не думати про це зараз.
Він повертається до фургону – всередині тісно і доводиться низько нахилити голову. Втім, він робить це, не замислюючись, це звичний і затишний простір. Він закриває за собою дверцята і поспіхом скидає одяг. У темряві фургону не видно, який він огидний. Тіло тремтить – може, від протягів, а може, від затаєного нетерпіння. Він соромиться зняти труси; залишається в них.
Красиві руки з рожевими нігтями досі трохи липкі, хоч він і старався відтерти їх від залишків крові. Нічого. Він зможе перетерпіти цю липкість.
Він кладе маленьку мертву м’яку долоню собі на щоку, поволі веде нею вниз – і плаче від ніжності.
***
Вілл прокидається з мокрим від сліз обличчям. Здається, він проспав зовсім небагато – може, кілька хвилин – але почувається так, наче випірнув з невимовної глибини. Він хапає ротом повітря і намагається стерти з лиця пекучий слід чужої руки. Реальність навколо нього відновлюється так повільно, що він знову боїться одного разу втратити її назовсім.
- Я вас тримаю, - тихо каже Ганнібал, легко стискаючи його плече. – Ви в безпеці.
І Вілл вірить йому – беззаперечно.