Work Text:
Коли Венсдей вперше приходить до Віллоу-Гілл, охоронці приймають її за чергову хворобливу фанатку. Це прикро й рівноцінно особистій образі.
Йдучи коридорами, вона картає себе за це тягуче й нудотно-солодке передчуття всередині, за інтерес до його горя, за клятий жаль та відповідальність, що фізично відчуває на своїх плечах, адже їй, мабуть, доведеться сказати це самій.
Він піднімає голову лише на звук її підборів. На губах повільно розповзається отруйна усмішка, і вона помічає запечену кров у кутиках.
Їх розділяють грати і, як Венсдей припускає, броньоване скло, але вона все одно помічає, як сильно відросли його кучері, наскільки ослабли завитки.
[Кінчики пальців поколює від бажання їх поправити.]
У штучній напівтемряві в його очах горять самовдоволені іскорки, а глибокі тіні під ними роблять погляд хижішим.
Він знав, що вона прийде, чекав і виявився правим. Це так банально, але вона й справді не змогла стриматися. Методично заповнила всі необхідні бланки, перевіряючи по кілька разів, скрупульозно виводила все рівним почерком та вичікувала слушного моменту.
Хоч відволікала себе думками про нього всі канікули, вивчала гримуар Гуді, розслідувала вбивства, але все одно так чи інакше поверталася до нього. Що ж, зате тепер була ясність, що це божевілля взаємне. Від цього трішки спокійніше.
Але зараз Венздей дивиться на нього й розуміє, що справді хвора, і їй це не подобається. Вона, хоч і з підбитою гордістю, але визнає той факт, що люб'язно дозволила монстру за гратами пустити їй по венах свою отруту. Пила її разом із кавою, приймала через фальшиву турботу й компліменти, заплющуючи очі на логічні доводи, факти, і вважала ворогами всіх, окрім нього. Бігла до нього за першої ж нагоди, хоча могла впоратися сама.
Вона проігнорувала перші симптоми й дозволила з'явитися побічним ефектам, але, як затята поціновувачка отрут [через варіативність і різноманітність їхньої дії], впевнена, що знайшла антидот, перш ніж він заразив мозок і дістався капілярами до її чорного серця.
Вони намагаються зачепити одне одного посильніше, і це не схоже на виточену, холодну та продуману шахову партію, - це нерозважливе метання заточених кинджалів, націлених прямо в найболючіші точки, і Венсдей огидно від того, що він знає, що вони в неї є.
Вона не вміє повідомляти погані новини - усе говорить у лоб і ледве стримується, щоб не кинутися вперед, коли бачить, як його погляд змінюється після новини про смерть батька. Маска на мить зривається, Тайлер стає схожим на розгублену дитину, що до останнього сподівається, що з неї просто надто жорстоко пожартували. Перестаралися і зараз розсміються, погладять по голові, сказавши, що все добре.
Венздей виходить із камери переможницею. Його крик, майже звіриний рев, - приємніший за будь-яку мелодію Баха. Вона ставить на цьому крапку, нарешті закриваючи клятий гештальт, а те, що всю зустріч у її чорних, як ніч, очах, наче зорі, блищали сльози, - лише незначний побічний ефект, такий самий, як тоді у відділку, який вона, так і бути, запише на рахунок Тайлера, але на цьому все.
Вона сказала, що займає в його думках і так достатньо місця, і вирішує, що найкраща помста - вигнати його з своїх.
Більше вона не прийде.
Більше не доведеться.
Більше не захочеться.
І нехай, стоячи на тому посміховиську, що язик не повертався назвати шляхетним словом - похорон, Венздей мимоволі думає, що це несправедливо, що Тайлера тут немає.
Нехай затримується на його фотографії довше, ніж варто було. Нехай його ім'я занадто часто злітає з вуст
Нехай, знову опинившись у коридорах Віллоу Гілл, вона поглядає в бік його клітки.
Нехай. Нехай. Нехай. Нехай.
Це не рахується. Вона намагається врятувати Енід, розкрити справу та звільнити дядька.
Нехай вона не рушає з місця, коли монстр мчить до неї з жагою помсти в очах.
Нехай вони обидва застигають. Венсдей навіть не думає про те, щоб тікати. Дивиться на Гайда так само, як тоді у склепі, у кав'ярні, і в його погляді їй ввижається щось взаємне, схоже, і вона одразу ж злиться на себе.
Нехай у голові, як заїжджена платівка, крутяться його клішовані фрази про дві чорні душі та любов до монстра. Вони перебивають усе: і загальний гул, і навіть шум сирен.
І, вилітаючи у вікно, Венздей, звісно, не бачить у них істини.