Work Text:
Джейс ніколи не дивився назад. Особливо в той липневий вечір, коли спакував свої речі в багажник старого пікапа та, не сказавши жодного “бувай” рідній Канаді, вирушив на пошуки кращого майбутнього, до Лос-Анджелесу.
Далі були кілька років важкого життя, програних кастингів, невдалих контрактів. Коли здавалося, що з безодні вже не вибратися, він побачив простягнуту руку починаючого інді режисера. І от вже після закінчення зйомок, хоч і на мить, та про Джейкеріса знав майже весь континент. Навіть мати, яка зневірилась та викреслила сина, запросила до себе на Різдво. А Джейкеріс легко пробачав.
Жорстокість півночі Канади може пережити не кожен. Зараз, ледве проїжджаючи замети, хлопець намагався зрозуміти, що змусило його предків покинути сонячний берег Італії та переїхати в цю крижану пустелю. Та ще й подалі від цивілізації. Не раз бувало, що він прокидався о 5, лиш би встигнути до школи, котра була за 9 миль* від маєтку Тарґарієнів. Звісно, їхня сім’я мала кошти на приватні школи-інтернати, та Рейніра вважала, що їхня сім’я ще недостатньо асимілювалася з місцевими. Тож проїжджаючи повз старшу школу Вінтерфелу на Джейкеріса налинули лише спогади. Напевно, на старий пікап також, бо той в моменті зупинився. Пальне закінчилося. До найближчої заправки година пішки, до маєтку – 3. Надворі якраз сутеніло, а на вікнах вмикалися різдвяні вогні. Джейкеріс вже не знав, що і робити, бо малі шанси, що якийсь мотель вільний на свята. У Різдвяні дива він перестав вірити, ще коли йому було 6. Просити допомоги в родини не хотілося також – буде в боргу.
Джейкеріс не вірив у диво. Але певно диво вірило в нього. А як ще пояснити стукіт по склі через хвилин 10 після пошуку вільного мотелю. Хлопець підвів очі, і не знав куди йому втекти. Крейґан Старк мало в чому змінився за ці роки без зустрічей. Хіба волосся стало довшим, а очі ще суворішими. Останнє, що хотів зробити Джейкеріс, це відкрити двері, знову впустити когось до себе. Але без допомоги, він точно замерзне за цю ніч. Тож вибору, як такого, не було.
— Скільки зим, але Джейс Веларіон не забув дороги додому.
Хотів забути. Не вийшло.
— І тобі не хворіти, чого досі не вдома?
— Не хочу повертатися туди. І тебе запитаю те саме.
— Пальне кінчилося, а пішки йти не хочу. Темно вже. І холодно.
Крейґан видав звук, віддалено схожий на сміх.
— Суворі зими не для дітей півдня. Ходи, а то точно станеш бурулькою.
Старк протягнув йому свою руку. Ще кілька років Джейс би взяв цю руку не вагаючись. Зараз він думав. Чи не хоче Крейґ пригадати йому ту втечу? Але зараз в його голові грав інстинкт виживання та ще щось. Він навіть забув взяти речі, лише закрив машину.
Дорога була мовчазною. Як і раніше. Але тепер цю тишу наповнювало напруження, замість… Джейсові на голову прилетіла гора снігу.
— Та блять, чому все погане стається зі мною.
Крейґан знизав плечима, поки Джейс активно намагався витрусити все. Але волосся було мокре. Мама з дитинства казала не ходити на вулицю без шапки. Певно, вона мала рацію.
— На тобі хоч шапку, бо чесне слово, приїхав ніби це твоя перша зима тут.
— Нам ще три хвилини йти, – Джейс хоч і поскаржився, але шапку взяв, – Так, я пам’ятаю дорогу, це ж було.
Лише декілька років. І все могло змінитися. Решта дороги було знову мовчання.
На це Різдво будинок Старків не майорів тисячею вогнів гірлянд як зазвичай. Це було перше, що вказало – щось не так. У передпокої було темно і пахло… нічим. Зазвичай будинок Старків протягом цілого року пах хвоєю.
— Душ на першому поверсі, біжи зігрійся, я тобі одяг принесу.
Звісно Джейс знав, де тут душ. Він знав тут кожен куток. Цей дім майже став його також.
Тепла вода ніби розбудила замерзлий мозок. Що він взагалі робить? Сім’я його жде, а він пішов за Крейґаном, як причарований. Родичі точно будуть злитися, але чому кожен його вчинок відчувався правильно, починаючи з імпульсивного переїзду в США і закінчуючи перебуванням у домі Старків. Він би провів набагато менше часу, якби крім бруду не хотів змити із себе провину. Він покинув тоді не лише братів. Він покинув найдорожче. Любов.
Він навіть не почув, як йому принесли одяг. І здавалося, це було останньою краплею, щоб впасти в сльози. Це був його одяг, який залишався тут вже стільки років. Таким самим, яким він його тут забув. Чи точніше, залишив на пам’ять.
Коли Джейс вийшов, у каміні вже горіло багаття. На підлозі сидів Крейґан, спершись на диван та тримаючи напівпорожню пляшку віскі. Нарешті Джейс зрозумів, чому в домі панував такий настрій. Над каміном стояла вже не одна, а дві урни з прахом.
— Батько помер цього літа. Рак. Нам відразу не давали шансу, але я б віддав усе, аби він побачив ще одну зиму, ще одне Різдво.
Джейс забрав пляшку та сів біля Крейґана.
— Знаєш, я кожен день прошу одне – щоб все було, як раніше. Але ні. Я далі повертаюся сюди, у повну порожнечу. Я іноді дістаю речі дорогих мені людей і здається, якщо я буду довго на них дивитися, вони повернуться. Але вони не тут. Вони вже в раю або пеклі. Або в Америці, але це те саме, що і пекло.
По Джейсові ніби пробігла колонія мурах. Тепер йому теж хотілося напитися.
— Ти думаєш я теж не шкодував, що поїхав? Не хотів повернутися. Кожного дня я засинав із думкою написати чи подзвонити тобі. Але я боявся, що зрадив занадто сильно. Я втік. Якби я був на твоєму місці, то просто б викреслив з життя. Але сьогодні ти прийняв мене як шанованого гостя, давнього друга і кох…
Слова зависли в повітрі. Вони не могли поворухнутися. Лише заглядали в душу один одного через очі, шукаючи найпотаємніші секрети, хоч і так вже знали їх.
— Ти теж хочеш, щоб все було як завжди?
Джейс не відповів. Він лише притягнув голову Крейґана до себе і поцілував. Він так очікував, коли його відштовхнуть, але Старк відповів. Ті губи були найбільш знайомим відчуттям на планеті. Холодні, жорсткі, зі смаком елітного алкоголю. Такі самі, як і зима. Хлопці навіть не хотіли зупинятися навіть, щоб подихати – стільки багато було втрачено, і стільки мало часу, аби наздогнати це все. Коли нарешті таки сталася павза, Крейґан сказав лише два слова “Йдемо нагору.” І тут ніяк не можна було відмовити.
Джейс любив прокидатися в тій кімнаті. Чи через вид на ялиновий сад, чи через малюнки зірок на стелі, які геть не скидалися на свого власника, котрий точно був найприємнішим у кімнаті. І чиї обійми так не хотілося покидати. Хоч за вікнами вже було світло, і це означало, що пора їхати. Але вперше Джейс не відчував потреби щось доводити комусь, в тому числі собі. Він міг просто існувати, окутаний лише найкращими почуттями.
— Мхмх. – От прокинувся і Крейґан
— Добрий ранок, спляча красуне.
— Сам певно прокинувся дві хвилини тому.
Джейс награно закотив очі та поцілував Старка.
— Тобі хіба не пора додому? Вони точно думають, що тебе викрали.
— Ти про що? Я вже вдома.
Від Крейґана знову прозвучало щось, схоже на сміх. Так, це справді був дім.