Work Text:
«Приємно мати людину, яка знає, скільки ложок цукру класти тобі в чай.» — думає Леві.
Ервін повертається з роботи опівночі, завжди в костюмі. Залишає краватку на тумбі біля дверей і втомлено проводить рукою по обличчю: від чола до підборіддя. Пальці торкаються волосся, відкидаючи пасма назад. Леві все одно бачить це подумки. Вивчив.
Леві в цей час завжди сидить біля каміну, з книгою в руках, відкидаючись на спинку старого, мʼякого крісла. На столі, як завжди, стигне чай. Чорний і дуже солодкий, без фруктів чи ще чогось, тільки класика — пар з двух чашок мирно підіймається собі вгору, щоб розтанути в повітрі приємним ароматом.
Коли Еврін сідає навпроти шатена, час зупиняється. Коли прикриває очі, огидна до мерзотного зуду під нігтями реальність відходить на другий план. Неважливо.
Леві на нього і не дивиться, але Ервін і так знає. Знає, що вдома на нього чекають, завжди чекають.
Кілька годин ще мине у тиші, а потім Леві тихо підніметься з крісла, закриє книгу без закладки, запамʼятає потрібну сторінку. Ервін теж підніметься. Він нахилиться, торкнеться чола втомленим поцілунком, відгорне кілька неслухняних пасм, щоб на очі не спадали. Леві нічого не скаже звісно, але куточок його губ підніметься, майже не помітно.
Без зайвих слів. Без зайвих рухів. Без показної ніжності й приторної солодкавості. У них — просте, нерівне на дотик подекуди, як лист книжкового паперу, але завжди тепле, рідне, як гіркий чорний шоколад на смак.
тому коли Ервін опустить голову на холодну подушку, видихне залишки цього дня з утомою, він знатиме що не один і ніколи один не залишиться. Знатиме, що його сон берегтиме найкращий у світі чайний маніяк.
«Приємно мати людину, яка знає, скільки ложок цукру класти тобі в чай.» — думає Леві, засинаючи. Його тонкі пальці переплітаються з пальцями Ервіна.