Work Text:
Спочатку був спалах.
Нестерпно-яскравий, він розпеченою стрілою пройшов крізь Фауста, вирвавши з горла мимовільний скрик. Світло затьмарило все, всі думки, сумніви, печалі, сподівання, болі, мрії – все, все на мить розчинилось, і тіло теж немов розчинилось у якійсь позамежній вібрації.
“Іди до мене…”
Моноліт повернувся, славімо Його!..
Немов шалений вітер, ця новина неслася над Зоною, не залишаючи жодного куточка, жодної шпаринки без цього знання. І Фауста теж несло цим вітром, як птаха, що летить попереду пташиного клину. Всіх возвістити, донести істину кожному, urbi et orbi, й покарати тих, хто противиться їй!
Хіба це не те, про що він, Фауст, так довго мріяв? Знову брати були єдиним цілим, без сварок і потаємних образ, кожен напоєний любов’ю Його в однаковій мірі…
І все ж… Щось було не так.
Ніколи Фауст не уникав ані бою, ані праці на славу Божу, та поки жорстокі бої точилися, а брати помирали один за одним, йому іноді, на коротесенькі миті, ставало страшно. Так страшно, як не було ніколи: ані у виснажливі, темні часи на Дикому Острові, ані в часи іще давніші, про які він майже не пам’ятає, окрім як нудотних лікарняних запахів та примарних чужих голосів.
Від світла Його неможливо було сховати нічого, жодної думки, жодного сподівання. Та Фауст час від часу заклякав від жаху, бо було дещо… не вимовлене, не сформульоване, невловиме – що він з усіх сил намагався приховати, немов під килим, як слабодухий грішний злодій – і від кого!
“Моноліт – це світло і знання, знання і світло, я є лише Голосом Твоїм, і більше нічим іншим” - повторював він собі все частіше й частіше.
Не схоже було, що хтось з братів страждає на подібні сумніви… Та поговорити з ними, як раніше, вже не було можливості. В один день до Фауста приходить розуміння, що він майже не здатен розрізнити їх за силуетами на фоні чорноти. Там, де колись в їхніх лініях були персональні особливості – десь товще, десь тонше, десь прозоріше, десь насиченіше – тепер було монотонне, однаково сліпуче сяйво.
Він часто згадував Фому – найвірнішого, найвідданішого брата – та він засяяв у Моноліті за кілька днів до того, як усе змінилось. Та хіба б він зрозумів? І чи був би він щасливий віддати своє життя за те, щоб тепер Фауст почав сумніватися? Тепер вже цього ніяк не дізнатись.
З кожним днем незрозуміла гіркота все більше отруювала його існування, та він продовжував робити те, що мусив. Ще не скінчилися вороги Моноліту, ще не кожен у Зоні пізнав Його велич і гнів. Хоча які там вороги: дехто давав відсіч, та більшість бігли, ховалися від них, як від чуми. Хіба ж це є слава Господа твого, Фаусте?..
Він сам посіяв цей вітер.
Тепер буря ревла на Зоною, а він все не міг визнати, що не хоче її пожинати.
Тих, хто знав Його, і так було небагато, направду, і хоч сили у них побільшало, та втрати все одно множились, так, що ставало складно рахувати. Навіть Фауст, маючи свою приховану силу, все одно дістав поранення – на пару днів він теж застряг у госпіталі. Соромно було визнати, та він потайки радів можливості побути в спокої, взяти невеличку перерву. Але тіло відновлювалось набагато швидше, ніж раніше. Одна розрада була в тому, що Фауст тепер його майже не відчував. А чи відчував хоч колись добре? Знову з його власної пітьми виринали питання, які хотілося запхати одразу назад, у предвічну темряву, аби жодне світло ніколи не торкнулося їх, не змусило побачити наявно.
Весь час у госпіталі він намагався молитися, як і всі, хто знаходився поруч, та ніхто з братів не здогадувався, які крамольні слова проносилися у Фаустовій голові. “Що ми робимо, о Моноліте? Чи все так, як і мало бути за Твоїм задумом? Якщо так, то чому я не відчуваю тієї пречистої радості, яку ти приносиш кожному своїм сяйвом? Мої брати стогнуть поруч зі мною, страждаючи від поранень. Кожен може почути Тебе тепер – а Ти? Чи чуєш Ти нас, Господи? Дай мені знак, освіти напрямок, дай розуміння!”
Така зухвалість у власній молитві знов лякає Фауста до пронизливого холоду у кінцівках, змушує зслизнути з койки – рана на стегні вже майже не відчувалась. Обережно торкаючись руками стін, він іде госпітальним коридором, кудись в невідоме. Навкруги пахне кров’ю й металом.
Ноги доносять його проржавілими сходами до даху. Для чого? Аби бути ближче до неба? Аби відчути власним обличчям ту бурю, яку він і накликав? Раптом під ногами він відчув дещо інше.
Опустившись на коліна, Фауст ощупує невеличкий предмет. Радіо. Бездумно крутячи перемикач, він не сподівається нічого почути – та все ж його вухо вловлює серед шипіння перешкод ніжну, ледь чутну мелодію – та людський голос.
“Радуйся, Маріє, я перед Тобою
Радуйся, Маріє, Господь з Тобою.
Радуйся, Маріє, повна благодати.
Радуйся, Маріє, Божая Мати.”
Він не має уявлення, хто така та Марія, але заздрість, важка і ядуча, навалюється на нього, наче хмара отруйного газу. Цей благосний спів посеред Зони, на даху монолітівського госпіталя, наче гачок, підчипляє всі його темні думки й витягає на світло. Моноліт може й не чув їх, але бачив, бачив кожного з них, як облупленого.
– Я маю бути на місці цієї жінки! Я маю бути як вона, мала б бути нею ! Ось Ти переді мною, Моноліте, та нема мені ані радості, ані благодаті! Забери мене, розчини у своєму світлі, бо не можу дивитися я на діяння свої! - хрипко кричить Фауст у глуху тишу.
Моноліт дивиться на кожного із дітей своїх, та мовчить. Лише вітер віє над Зоною, віє і не думає стихати.