Work Text:
Лівий бік у Сашка Драника був підсмажений, золотавий. Аж на погляд, і то хрумкий — власне, як і правий, щедро присипаний морською сіллю і теж піджаристий, так би і вхопив. Ще б пак, стільки засмагати тут, на розжарених каменях неподалік від Коктебелю! Дивно, як взагалі не згорів. Але Сашко Драник не горів в вогні і не тонув у морі; завжди такий був, доладний і вправний, не те що деякі.
Деякі — це був він, Костя Варенюк, із зрозумілої причини ще з дитсадка прозваний Вареником. Попечені тиждень тому плечі в нього вже майже загоїлися, справжній рівний загар нарешті припорошив тіло, але до шкільного приятеля йому було, звісно, ще як до Києва рачки.
Про Київ не думалось. Тут, в Криму, було якесь цілком інше життя — розжарене сонцем, солоне, біле від вапнякового пилу та абсолютно відірване від нескінченної метушні, до якої Костя звик там, вдома. Він знову чиркнув сірником. Синьо-жовтий вогник спалахнув і миттю згас, безсилий проти вітру. Наступний вистрілив полум’ям в сухі, мов порох, кущі безіменної жорсткої травички, зламався і згас. Не підпалити б нічого отак по-дурному…
Сашко перевернувся з боку на бік, не розплющуючи очей, і сонце так весело заграло на його спині і голих круглих сідницях, що в Вареника аж замлоїло.
От і справді, не згоріти б. Він крутив ту коротку думку якось одразу на декількох рівнях. Така багатослойність трапляється, якщо після трави догнатися густим, як кров, і таким само солодко-солоним портвейном “Чорний доктор”, а потім ще піти плавати, а потім, як зараз, зненацька зголодніти. Теж не лише шлунком, а якось… всім собою, так. Страх як хотілося. І їсти, і не тільки їсти.
Наступний сірник навіть як слід не запалав. Вогник блимнув і тієї ж миті щез, як не бувало. Хоч би всю коробку не перечиркати…
Драник потягнувся і підклав руки під голову. Вареник про себе зітхнув і знову взялся за вогнище, що вперто відмовлялося горіти.
По-перше, думав він, воно б і дійсно: не спалити б спину, плечі та дупу, як он нещасна Катька Сметаницька. Та з позавчора відлежувалася у наметі, вся намащена своїм тотемним зіллям з ніг до голови, та час від часу голосно і жалібно стогнала. Спокутувала гріхи. Позачора вони втрьох ходили в гори по лаванду і ось, назбирали на свою голову. Сонце в той день, як, власне, і щодня, пекло мов оскаженіла пательня — кругле, розжарене, аж біле від гніву. Коли мама Сметаницької куховарила, майже таке само сонце по формі сковорідки сідало у неї на плиті просто посеред захаращеної комунальної кухні і жарило щосили, що і близько не підходь. Власне, там, на тій кухні, Вареник з Драником і познайомилися вдруге, зустрівши один одного і взаємно упізнавши колишнього однокласника, кожен свого. Суто випадково зустрілися, насправді: один затримався у дівчини в гостях, чекаючи налисників, другий — приперся раніше, ніж обіцяв. Варто було б, певно, побитися, аби з’ясувати, нарешті, в яку ціну в рідній Одесі рубероїд, але замість цього Костя миттю забув про непевні спроби залицятися до Сметаницької і просто запалав. По другому колу, бо перший ще у школі був.
Горів і досі.
Добре хоч, що зовні того не було дуже видно. Але ж було, було. На перший, та й на другий погляд Костя Варенюк був звичайний собі хлопчина, трохи занадто відгодований, в окулярах, світлошкірий і ніжний, як дівчина, але десь там всередині, немов і справді у варенику з сиром, ховалася таємна солодкість. Біла, соковита й тягуча. В ній твердим маковим насінням стирчали слова, якими Костя думав все життя. Навчався на журналіста аж в Києві, мріяв, як багато хто з юнацтва, зробитися літератором, і, може, саме через це власні думки ще змалечку висипалися йому в біляву голову уявним свинцевим шрифтом. Набірним бурґуа з дев'яти пунктів. Коли йшлося про Драника, ті слова були — “господи, який гарний!”, “збоченець ти хрінов!”, “ні, та ти що, охуїв?” і, до купи, ще “та ж він тобі ніколи не пробачить, мовчи вже!”. Горіти треба було мовчки, і саме цим Костя і займався: копив в собі гарячу юнацьку пару, інколи спускав її дрочкою нашвидкуруч, важко дорікав собі за таку підступну хтивість, а припинити того шаленства все ж таки не міг.
Кінець кінцем, хоча це було доволі очевидною справою, Варенюк просто зараз намагався не спалити собі чуба та рук. План був простий: наловити рапанів та мідій, запекти їх на жерстяному листі, що вдало знайшовся в кущах, та й поїсти. Для цього наче все було: і мідії з рапанами, що їх натаскав з моря Сашко, і подряпаний шматок жерсті, і сухі, просолені кримським морем дерев'яні уламки колишнього дерева, і навіть сірники. Але не горіло, хоч ти плач. Полум'я зривало вітром, вогонь згасав, не встигаючи зайнятися як слід, і сумний тонкий дим тягнувся до неба пасмом розведеної туші. Море блискало знизу насмішкуватим великим оком, піддражнювало шипучими смішками хвильок. Ще один сірник затремтів синьо-жовтим вогником і згас, палко облизавши шерехаті від моря та піщаних подряпинок пальці. Вареник вилаявся.
— Що ти там, голова? — не розплющуючи очей, спитав Драник і знову вивернувся на спину. Вареник поспішно відвів погляд, але в очах аж закарбувався той вигляд. Який же Драник був гарний! Лежав на гарячому камені, мов на тарілі, хоч бери та облизуй його — смагляво-золотого, блискучого, доладного. Довгі ноги, плаский живіт, гніздечко темного волосся та те, на що Костя і дивитися не смів — а дуже хотілося. Всі вони тут гоцали голяка, звісно, цивільні люди сюди і не потикались, бережучи ніжну психіку та остерігаючись неприємностей, і власна нагота вже не лякала і не здавалася чимось неймовірним, але дивитися на Драника — голого, мов щойно народженого, — Вареник все ж таки не міг. Не дивитися теж. — А? Допомогти?
Не такий вже Вареник був безрукий, чесне слово. Просто, певно, сірники трапилися погані. Чи дрова сирі. Чи, може, вітер був занадто сильний, чи він сам задивився на друга — ех, та чи ж насправді лише друга? — шкільних ще років, та й замріявся трохи. А може, то було все одразу, хто ж його зна.
— Та шось ніяк, — зізнався він. — Вітер дуже.
Драник розплющив очі — сині-сині, як кримське небо. Кинув оком набік, все зрозумів і сів, милосердно не прокоментувавши чужу недбалість. Забрав сірники — у Вареника від випадкового доторку твердих пальців миттю спітніли долоні, — щось незрозумілим чином переклав в уламках деревини, зібравши конструкцію на кшталт високого намету, запхав в середину жмут сухої трави, підпалив…
Зайнялося аж бігом. Вареник тільки зітхнув про себе: він-то знав, що не вдався в суто чоловічому, грубому сенсі суто хлопських вподобань, і що це йому ніколи і не вдасться. З всіх традиційно мужицьких занять він любив лише рибалити, і те не заради улову, а щоб сидіти, дивитися на поплавець над зеленою водою, спостерігати тихий плин життя і не думати ні про що — чи міркувати про все одразу. Драник, навпаки, завжди був у всякому ділі вправний, ще й доволі різкий на язик хлоп, але чомусь Вареника щадив, його — щадив. Так воно повелося з першої шкільної зустрічі і чомусь тривало досі.
— Нормально все, — ніби ні до когось особисто, а про все суще взагалі сказав Драник і гримнув бляшаним листом так, що знахабнілий мартин, який хижим підтюпцем підстрибував до купки мідій ближче, злякався і відскочив. — Геть, курва бездонна!
— Та він голодний просто, — заступився Вареник і кинув птаху мідію. Той ухопив мушлю аж в повітрі і відскочив знову, дзьобати. — І я теж.
— Ввечері попремо до міста, поспіваємо, — запропонував Драник, як про щось, що було вирішено і не потребувало подальших перемовин. Він так поводився завжди: не думав, не планував, а просто вирішував і робив. Чомусь люди йшли за ним через те. — Щось заробимо трохи. Купимо трубочку тобі. З кремом. Хочеш?
Вареник ковтнув і подивився на нього майже ображено. Солодке він любив, навіть обожнював, а от зізнаватися в тому — ні. Катька-Сметана над ним за це майже дівоче захоплення знущалась, аж вуха пекло, а Драник — ніколи. Тільки тягав йому то пундика, то еклера, а то і цукерок, мов дівчині. Це бентежило ще більше, саме тому, що подобалося. І ніколи не йшло далі небезпечної, на жодній мапі не позначеної межі.
— Хочу, — визнав Вареник, — мені б сметанника, як у мами. Ну, якщо буде. Або трубочку. Та все одно, насправді.
Йому дійсно було все одно, аби лиш солодке… і від Драника. Так, це дуже бентежило. Навіть надто. А спробуй-но, відмовся! Вареник ніколи цього не міг. Просто не вмів. Разом вони колись стрибали з пірса, разом отримували прочуханки від батьків, разом об’їдали зелені абрикоси та прозоро-брунатну бурштинову смолу. Разом і пізнавали те, що пізнавати було і солодко, і соромно.
А потім то все скінчилося. Одним днем.
Драник тим часом розворушив вогнище, що вже палало як слід, поклав зверху бляху та обережно виклав мушлі. Рапани він примощував отворами догори, аби не витік сік, а мідії сипнув насипом і розгріб паличкою. Миттю зашкварчало, солона жива пара линула догори; смачно було навіть на вигляд, і Вареник ковтнув голодну слину.
— Зараз буде, хвильку зачекай, — як зазвичай, без слів зрозумів його Драник. — Тут пильнувати треба, не перетримать, бо стануть як гумові. Несмачні.
Духмяний дим тягнувся догори і принадно пахкотів водночас морем, сонцем, смачним їдлом і чомусь лавандою. Може, то вони самі просяклися тою лавандою з ніг до голови, бо поназбирали її на узгір’ї цілий сніп. Особливо старалася Сметана, плануючи плести з посивілих стебелець з лиловими голівками щось там своє: дівоче, принадне і пахуче. Через те і так і попеклася на сонці. Вареник подумав про Катрю і миттю забув; він сидів собі і дивився крізь прозоре гаряче марево не так на майбутній обід, як на Драника. Той ворушив паличкою мушлі, щось мугикав собі під ніс, махав над імпровизованою жаровнею жмутиком духмяної трави. Потім сказав майже ліниво:
— Треба буде Сметанці віднести трохи.
…і раптова хвилина гарячої втіхи скінчилася, як закінчувалася завжди: значно раніше, ніж Вареник міг би набратися нею досхочу. Він кивнув схвально, не бажаючи сперечатися з вочевидь правильним і навіть неминучим рішенням, але щось в ньому ніби тихенько тріснуло і заскавучало. Воно завжди так тихо і болісно тріскалося в одному й тому ж місці, в тому самому, де лежало гаряче й щемке щось, чого Вареник ніяк не міг назвати не те що людям, а навіть і собі. Кого до кого він ревнує, Катьку Сметаницьку до Сашка чи Сашка Драника до Катьки-Сметани, цього він і сам ніяк не міг зрозуміти, але ревнував у найбільш болючий спосіб: мовчки, страшно. Ще й сам тих ревнощів стидався.
Вилізти з цієї пастки, де почуття намертво заплілися з острахом, було майже неможливо. Вареник вже й не намагався.
Дмухаючи на пальці і з шипінням, мов сердитий змій, Драник швидко зняв гарячого листа і примостив його на землі. Простягнув Варенику гостру чисту паличку з обчищеного стебла якоїсь пахучої трави, звелів:
— Їж давай, бо вже з лиця спадаєш.
В цьому Вареник щиро сумнівався. Йому здавалося, що кожен день, та що там, кожен час, що вони разом смажилися на серпневому рідному узбережжі, він не втрачав, а набував щось. Щось таке, безцінне, яке неможливо було вкласти у слова. Воно, неназване, ніжно билося всередині, мов тихий прибій. Вони з Сашком дружили так давно, ще зі школи, потім розійшлися, коли після восьмого класу він пішов в ПТУ, а Вареник залишився в школі, а згодом зустрілися знову, вже дорослими — і хіба можна було уявити, що між ними знайдеться місце чомусь абсолютно новому?
Але ж воно знайшлося. Траплялося просто зараз. І що з цим робити, Вареник гадки не мав.
На смак мушлі були солоні, гарячі і трошки лавандові. Поскрипували піщинками на зубах. З рапанів Драник спочатку випивав сік, а потім витягав м’ясо патичком. Самі мушлі закидав далеко у сухі кущі, і туди ж прожогом кидався принаджений частуванням мартин. Мідії ж їв, вигризаючи з чорних розкритих мушель, схожих на гігантське кавунове насіння. Вареник їв теж, доки не відчув, що йому вже досить, а на листі не залишилася десь третина здобичі. Драник кинув в кущі останню мушлю, солодко потягся і зауважив:
— П’ять хвилин. Бо розімліємо, заснемо, а оце все стухне. Нас тоді Сметана обох тут-таки і притопить.
— Гаразд, п’ять хвилин, — пробурмотів Вареник і раптом страшно захотів лягти з Драником поруч. Не вилежуватися по обіді, як у них було заведено, а повернутися до засмаглого лиця, запустити руку в темне волосся, підтягти до себе — і цілуватися, цілуватися до оскаженіння. Йому знову гостро замлоїло. Обіцяв же собі не згадувати, а не виходило. Ні, не виходило. Погано це, коли ще дурним підлітком вдвох з найкращим другом напиваєшся вкраденою в батька самогонкою. А ще гірше, коли напідпитку просиш того ж таки друга навчити тебе цілуватися.
І вже зовсім пиздець — коли той друг бере та погоджується. І все, пропав козак.
Інколи йому здавалося, що саме через ті їхні поцілунки Драник тоді і пішов зі школи. Дурня, звісно, ніхто через таку дрібницю не йде. Хто взагалі обирає йти до ПТУ замість вчитися далі тільки через те, що ви, двійко дурнуватих підлітків, напилися в дупель та трохи пожмакали одне одного? Тим паче що і жмакали-то так, більше незграбно, ніж пристрасно. І розмовляли про дівчат — мовляв, як з’являться нарешті, так і здивуються, що вони, Драник і Вареник, вже цілуватись навчені…
Але цілуватися було добре. Напевно, навіть занадто добре. Вареник, коли зустрічався з дівчатами — ну добре, бігав на побачення він лише з Катькою-Сметаною, але все одно! — звісно, цілувався з нею, але такого шаленства і очманіння не пам’ятав. І взагалі намагався не пам’ятати. Навіть інколи думав, що, може, тоді просто зорі так склалися, ще й самогонка додала, і треба викинути, нарешті, цей гарячий спогад з душі і забути про той соромний випадок як про мокрий сон.
А все ж таки тонкий дзвіночок провини неголосно бренькав в душі. Бо Вареник лише брехав собі, що ніц не пам’ятає про ти поцілунки за гаражами — незграбні, майже невинні, солодкі до того, що паморочилось в голові. Все він пам’ятав і зберігав в собі, і все це інколи, як от зараз, вилізало-вистрілювало спалахами гарячої пам’яті. Спробуй-но не згадай, коли Драник вилягся зовсім поруч, довготілий та голісінький, ще й очі заплющив — мовляв, бери, цілуй…
Вареник зітхнув про себе, вже вкотре обізвав себе збоченцем і теж підставив обличчя сонцю. Те лоскоталося, дражнило теплом по щоках і носі, парою крихітних веселок вигравало між вій. Нарешті, Драник сказав:
— Пора. Давай, згребайся вже, Вареничок, бо згориш по новій. Будеш тоді у Катьки її сметану відбирать.
— Еге ж, ця віддасть, — мугикнув Вареник і підвівся. Хотілося лежати, спати собі спокійним сном під жаром сонця, як одна з оцих брил, між яких вони сиділи, та життя кликало далі. Кликало уперед. — Ця догонить і ще тричі по спині віддасть…
— Та припини, — засміявся Драник, змітаючи остиглі мушлі собі в долоні. — От бляха-муха, в чому його нести? Хоч би пакет якийсь…
Вареник підставив руки і порадив, пишаючись власною винахідливістю:
— Давай, я потримаю. А ти самого листа згорни, типу як в кульок. Сили ж в тебе нівроку, дівати нема куди…
Це була гола, щира правда. Драник не був схожий на розкачаних бодібілдерів, що деколи походжали пляжем, настовбурчивши страшні “банки” біцепсів, та й до спортзалів не ходив, наскільки Варенику було відомо. Та й навіщо? Вулиця — ось був його спортзал. Безкоштовний, безжальний та безлімітний. Вареник думав про це, дивлячись на те, як Драник загортає бляшаний лист. Той стогнав, рипів, але корився, і врешті-решт в нього знову засипали гостинця для Сметани.
— Ну, — сказав Драник, — пішли. Чого вже тягти.
Вареник знав, чого вони тягнуть, і не засуджував Сашка. Катька-Сметана була ще та паливода і бестія, а коли їй щось боліло чи йшло впоперек — сатаніла вщерть. Стикатися з нею такою геть не хотілося; втім, цитуючи сучасного класика укрсучліта, яка була розумная цьому альтернатива?
— Може, їй вже полегшало, — вголос понадіявся Вареник, хоча й знав пречудово, що навряд. Катька Сметаницька була така ж гарна, як і відбита. Завжди так було. Вареник був дуже в неї закоханий і знав, що і Драник закоханий теж, і якось навіть без додаткових обговорень вони обидва вирішили раз і назавжди, що не будуть робити один одному капостей, аби добитися свого безчесним шляхом. Так воно й тяглося далі, заплутуючи все ще більше. — Тоді подобрішає.
— Наче ти й дорослий, а в казки віриш, — насмішкувато зауважив Драник, але Вареник виявився правий: ще на підступах до наметового містечка вони обидва почули знайомий голос Сметаницької. Та стояла собі біля намету, вся в залишках білого, і виглядала значно краще, ніж напередодні. Червоні набряки майже зникли з її рамен, грудей та стегон, та й нещасний вигляд змінився бадьорістю. Побачивши друзів, вона просяяла посмішкою.
— А я казав, — Вареник вдоволено посміхнувся. — Полегшало.
— О, ондечки мої козаки йдуть, ще й здобич тягнуть! — гукнула Сметана, закидаючи голову, так що світла коса з заплетеним між пасмами пучечком лаванди ляснула її по спині. — І що, багато наловили? Чи знову той роздолбай повідпускав половину, бо йому, бач, живе шкода?
Вареник зашарівся: то був камінець у його город. Чи не в найперший день їх спонтанного відпочинку він примудрився упіймати сіткою восьминога. Маленький та сірий, той відчайдушно пручався, витягаючи довгі слизькі мацальця, ще й дивився зляканими, виразними, майже людськими очима. Катря тоді вголос розмріялася про ризотто з восьминогом, а Вареник чомусь згадав, що ті, як для молюсків, дуже розумні — і не зміг. Виплутав нещасну здобич з сітки — нажахане головоноге відчайдушно клацало дзьобом і ледь не відтяло йому пальця, — і закинув подалі в воду, ще й прослідкував, аби поруч було побільше каменюг, аби те нещастя заховалося. Катря дуже над ним потішалася, але Драник, як тоді, так і зараз, заступився.
— Тихіше, жінко, — буркнув Драник, але з тою поблажливістю, з якою говорять не до справжніх жінок, а до тих, з ким багато води втекло і багато було відчуто спільного шаленства. Поставив “кульок” з мушлями на складний столик з фанери і тріснутого пластику. — Тримай-но твою долю. Ми з Костяном, між іншим, вогонь добували голими руками, як прадавні люди. І нічого він не роздовбай.
— Пітекантропи ви мої! Хомо еректуси! — пирснула Сметана, вдарила себе долонями по стегнах і одразу ж скривилася. Видно, шкіра ще тягнула. Але якщо вже навіть згадала свою улюблену біологію, на якій спеціалізувалася і яку обожнювала ще зі школи, то, значить, і справді справи пішли на лад. — Ну гаразд. Їсти справді хочеться.
Вареник розгублено кліпав. Сметана дійсно виглядала краще, і все ж у ньому ворухнулась якась дика образа: не на неї навіть, а на самого себе: в першу чергу за те, що на мить, коли ще були тільки він і Драник, світ здавався простим, ніби дитяча гра-головоломка, яку можна скласти лише в один спосіб. А тепер знову Сметана була поруч третьою, хоч геть не зайвою, і знову виник той дивний трикутник, в якому всі троє ходили навшпиньки, не вміючи й не бажаючи його зруйнувати чи перетнути.
Драник, вочевидь, помітив його збентеженість і встав поруч. Притулився до Вареника плечем. Сметана теж щось збагнула, притлумила свою бадьору життєрадісність і зненацька опинилася з іншого боку, теж торкнулася Вареника, неголосно мовила:
— Дякую, хлопці. Я вам за ті мушлі… м-м-м, не знаю навіть… чимось, певно, віддячу. Увечері, як сонце сяде. Ну і випити треба трохи, для хоробрості.
— Тільки не віршами, будь ласка, — сухо кинув Драник і відкрутив кришку від пляшки з водою. — Бо я ж тебе знаю: мекнеш і починаєш віршувати, а від твоїх віршів в мене печія. Сходимо, може, і справді по вино? Я б ще і попрацював трохи.
— От що б ти в поезіях розумів, гравець на три акорди, — усміхнулась Сметана. — Мене, між іншим, за них на “ГогольФесті” хвалили. Сходимо. Наспіваєшся до оскаженіння. Слухачів.
Вареник лише крутив головою між ними, дослухаючись то до одного, то до їншої. Такі жартівливі чвари у Сметани з Драником траплялися регулярно і, схоже, приносили задоволення їм обом.
— Ну от хай тобі “ГогольФест” і пірнає по рапани наступного разу, поетка ти талановита, — пробурмотів Драник, але без справжньої злості. — А я хочу зірки. Сидіти, пити, дивитися і рахувати зорі. Вони як сіль, знаєш? Білі, блискучі. Багато. А тут — особливо.
— І це я тут в нас поетка, — ущипнула у відповідь Сметана. — Ну добре, добре. Будуть вам зірки. Солі, до речі, катма. Треба купити, бо завтра юшку будемо варити з таком.
— І з лавандою, — погодився Драник. — Що ж, домовилися. Вареничку, ти ж не передумав?
Ніби він міг, коли йшлося про цих двох, однаково принадних й небезпечних. Створених йому на загибель, а прекрасних настільки, що очей було не відвести.
— Вареничку? — піддражнила Сметана. — Як ти його ніжно! Ще обійми, обійми його, давай, ну ж бо! що, невже засоромився? Та ну, не вірю!
Вареник першим зашарівся, відступив на крок, рятуючи чи то себе, чи Драника. Через той провокативний Катькин підйоб йому раптом здалося, що їх, всіх трьох, ухопило і понесло просто в центр закрученого вихору, в якому все вже збулося, хоч насправді ще тільки починалося. І що від його, Вареника, мовчання, від самої його неговіркої присутності залежить більше, ніж він наразі сам здатний усвідомити. Те, що вертілося між ними в невидимому крутежі — біле, пекуче, лавандове, мов серпнева ніч, і небезпечне, мов наелектризована тиша перед страшним штормом, — зачіпляло тепер не лише його, а й усіх. Тому всі троє зараз незграбно мовчали, поділяючи це безслівне порозуміння між собою. Воно просочилося навсібіч якось само, мов грудка солі в юшці, і припікало в грудях. Принаймні, Вареник яскраво це відчував — і не міг ані проковтнути ту невидиму гарячу сіль, ані забути про неї.
Першим стямився Драник. Струснувся всім доладним тілом, замотав головою і вирішив:
— Ви тут як знаєте, а я пірнати. Може, щось цікаве витягну, та й взагалі, охолодитися треба, бо вже походу голову напекло. Па-па!
Махнув рукою та й почимчикував до зелених пінних хвиль, засмаглий та кучерявий, мов справжній морський бог. У Вареника в роті пересохло, так хотілося лизнути цю брунатну золотавість. Зібрати вустами, обпектися об той гарячий бік, засмакувати терпку солону підсмаглість…
— Слину підбери, — раптом сказала Сметана. Вареник аж сіпнувся, втямивши, що видав себе з головою, але наступне, що почув від неї, не було гнівним чи ображеним. Навпаки, в Катриному голосі звучало розуміння. — Я і сама, власне… дивлюся. Ви б між собою вже якось розібралися б, хлопці — га? Бо ж вже мізки один одному вилюбили так, що дивитися соромно, ще й за мене взялися. А я ж не залізна.
Вареник і радий би був відповісти щось доладне та влучне, але язика мов приварило до піднебіння, тому він був здатний лише мугикнути та, з превеликим зусиллям, відвести очі від Сашка. Той, мов навмисне, завмер на самому краєчку суші, обведений золотом сонця в тій класичній позі пловця, що її може зробити унікальною лише погляд щиро закоханої людини. Вареник дивився, немов вперше та востаннє. Нарешті, Сашко пірнув, а він зумів себе опанувати.
— І не затягуй, бо я сама за нього візьмусь, — чи то попередила, чи добила Катря. — Сам потім лікті кусатимеш.
Ніби Костя Вареник і так їх не кусав.
Коли сонце пішло до обрію — не нестерпно гаряче, як вдень, а просто тепле, як достигла на сонці диня, ще й повільне, мов неспішний вечір на примор’ї, — всі троє мовчки зібралися мов за сигналом. Заради походу до цивілізації навіть вдяглися; гумові капці Сметана тримала в руках і торкалася ще теплого каміння босими п’ятами. Драник всунувся в щільні старі джинси, порепані деінде, кросівки і витерту футболку з принтом Металіки. Сам Вареник натяг що знайшлося, знаючи, що все одно не зможе скласти конкуренцію цій парочці.
— Ну, то що, по вино? — запитала Сметана, перев’язуючи плечі яскравою хусткою. Виглядала вона ще краще, ніж зранку, навіть злегка тріумфально. Мабуть, остаточно виграла свою війну з сонцем. Вареник не відразу знайшов, куди подіти очі — від хустки, що підкреслювала шию та груди, від босих гарних ніг, а більш за від того, як Драник трохи довше, ніж треба, дивився на неї. Навіть про гітару трохи підзабув, а вона ж була, як сам Драник завжди присягався, найкоханішою жінкою за все його життя.
— По вино, — погодився Драник, — пограти хочу. І солодкого чогось. Може, трубочку чи сметанника, якщо знайдемо. О, і сіль же ж купити треба!
— Діти, — поблажливо зауважила Сметана. — Якого ще там сметанника, ви ж ним потруїтесь. Ще пахлави медової на пляжі купіть, якщо нема ума… в інфекційці потім гастролюватимеш…
Вареник напрягся, бо закортіло довести їй щось, а Драник просто стенув плечима та сказав:
— То не їж, ніхто ж не силує.
Чомусь цього вистачило, і Катерина замовкла. Сонце романтично закачувалося за небокрай, хвилі блищали як намальовані; їхня трійця йшла вздовж кепсько заасфальтованого шляху, що, здавалось, сам виростав з піску і вів просто в майбутню ніч. Мовчали, але це мовчання не тиснуло і не здавалося злим, геть навпаки: було затишним, як м’яке тепло повітря після денної спеки. Катька йшла трохи попереду, босоніж, з підкрученими шортами, Драник ішов посередині, поклавши руки в кишені. Гітара коливалася за його спиною. Вареник добре бачив, як хитається яскрава наліпка на голівці грифу: два револьвери, обвиті трояндами, і назва улюбленої групи. Чомусь цей постійний мірний рух зачаровував.
— А якщо не буде кому слухати? — спитала Катька, озираючись через плече. Її очі блищали, в них уже засинала спека дня. — Безхатнім собакам гратимеш?
— Купимо “Чорного доктора” та й надеремося, якщо так, — сказав Драник. — Я й собі гратиму. Хвилям. Морю. Варенику. Та й тобі, шпичка ти гостра.
— Сам ти скалка, — надулась вона. — В сраці. Дерун і є дерун, драли тебе та не додерли…
— Та годі тобі, ніхто його не драв, — заступився Вареник. — Чого оце дражнишся?
Катька лише смикнула плечем та почимчикувала собі уперед з виглядом суцільної незалежності.
— Ти цейво, не дуже там… — почав Драник, але закінчив геть не так, як Вареник очікував. ВІн чекав, що Сашко його висварить, мовляв, дівчина же, тримай язика на припоні, а той замість того пояснив, — ти ж бачиш, що ти їй подобаєшся, чого тупиш?
“Бо мені не лише вона подобається!” — ледь не зізнався Вареник, але промовчав. Махнув рукою та пробурмотів собі під носа щось незрозуміле.
— Ну, де ви там? — обернулася Катря, і зробилося зрозумілим: вона теж переживає щось своє, особисте. Ох і дурні вони були всі троє! Принаймні, Варенику на мить так здалося. Навіть замість тривоги зробилося смішно.
— Та оце ж чекаємо, доки ти зміниш гнів на милість, — сказав він. Наздогнав Катрю, і далі вони йшли вже втрьох. Мовчали, але здавалося, що зараз нарешті все як треба. Що вони не просто троє однолітків на кримському узбережжі, а щось більше: гурт, клан, може, навіть сім’я. Щось в цьому усвідомленні було — щось нестерпно гарне й так само нестерпно короткочасне. Таке, що довго не живе, але квітне неймовірно гарним цвітом, немов мигдалеві дерева навесні.
Набережна вся була, мов калач маком, засипана людьми. Туристи з готелів і пансіонатів ходили, пили, їли, купляли всіляку дрібну чортівню, вигулювали модні купальники і капелюхи, хизувалися свіжою засмагою із напівзмитими залишками крему від сонця й золотими ланцюжками на зап’ястях, а то і на гомілках. Доки Вареник з Сметаною роздивлялися навколо, Драник вже обрав собі місце під розлогою акацією, кинув на порепану бетонну плиту пустий пакет, притис камінцем та й сів грати.
Затягував старе, знайоме, улюблене, а головне — таке, що викликало усмішки навіть у втомлених відпочинком, пересичених враженнями відпочиваючих. Сметана й Вареник і собі всілися на парапеті поруч і почали підспівувати — може, інколи і повз ноти, але ж щиро. Відпочивальники, що спершу лінькувато відмахувались та не помічали їхнього імпровізованого концерту, поступово прихиляли вуха: ввечері на набережній було не так вже багато розваг, та й ті вже обридли. Якась літня пані у білому капелюшку зупинилась, послухала, поклала синенькі п’ять гривень. Потім ще хтось. Один чоловік у вишиванці й шльопанцях зняв окуляри, послухав, як “все буде добре для кожного з нас” та поклав аж двадцять гривень! Драник примружився, згадав собі мелодію і видав “Червону руту”. Після цього гроші полилися якщо і не рікою, то доволі впевненим струмком. Дехто кидав дріб’язок, дехто зупинявся просто послухати, якась стильна панійка зупинилася познімати на модний четвертий айфон. Ніхто не аплодував, але на те Драник не зважав: він, врешті-решт, був не якась столична зірка, а просто хлопець із гітарою, який знав, як зробити, щоб у слухачів трохи здавило в горлі. Чи в серці.
Коли зовсім стемніло, а в пакеті назбиралося достатньо, аби прожити наступний тиждень їх дикунського раю, Драник прибрав гітару за спину і, крекнувши, встав. Кивнув на коротку чергу кіосків, що вже зачинялися, і скомандував:
— Пішли в темпі вальсу, бо хрін нам, а не вино. Вже, бач, збираються.
Бабця з місцевих — суха, просолена, коричнева від сонця, — вже й дійсно складала якісь дещиці в міцний квітчастий пакет в блискітках, але на потенційних покупців подивилася зацікавленим оком і не відмовилася заробити ще. Вина взяли по півторашці на брата — і на сестру, звісно, — а Драник, ніби в тому не було нічого сороміцького, спитав ще й про пундики.
— Оце схаменулися ви, звісно, в свинячий голос… — пробурчала стара і гукнула неочікувано міцним голосом, — Маша! МАША! От же ж прости господи, курка стара. МАША!
Невидима Маша відгукнулася невдоволеним “шооо?”
— Оно до неї йдіть, може ще не все попродавала, — звеліла господиня і знову взялася бабратися з пакетом. — Косе, криве, побите, але ж солодке.
Маша, що скидалася на важку брилу, якими всіяно було все узбережжя, якби ту брилу хтось нарядив в блискучий пошарпаний люрекс, не підвела. Сметанника в неї вже не було, але лишився трохи покришений медовик і пара надламаних трубочок з вареною згущенкою. Вареник з усіх сил не дивився на ті смаколики, а ще більше намагався не ковтати слину. Тут, на узбережжі, чогось страх як тягло на солодке. Монументальна Маша забрала відповідну мзду та вивантажила залишки свого товару з пластикового судка на шматки сірого грубого паперу. З всім цим багатством вони втрьох відійшли туди, де теплом задував вечірній бриз, та всілися просто на камені. Вино, ще трохи прохолодне, пилося легко та ненапряжно, голова від нього ніби трохи відлітала догори, просто у бузкове небо, що швидко темнішало, і робилося добре — так добре, що солодко робилося не лише язику, а взагалі всьому тілу.
— Співатимеш? — спитала в Драника Сметана зовсім без підйобки. Пальцем вказала на зірки, що вже висипали в небі. — Он вже аудиторія твоя зібралася. Диви, як багато.
Драник засміявся та примостив гітару в зручний безпечний куток. Хильнув просто з горла та раптом обійняв одразу і Сметану, і Вареника. Може, вино вдарило йому в голову, а може, то був прояв щирої рішучості, яка потрібна, аби наважитися взяти те, чого бажаєш. На мить всі вони завмерли — троє на хисткому вітрі, що пахкотів морем, вином, і, здається, трохи щастям.
— Все буде добре… для кожного з нас. Це ж ви — моя аудиторія, — нарешті, заявив Драник і трохи підтягнув до себе обох — і Вареника, і Сметану. Пальці в Драника були гарячі, трохи шорсткі від грання. — І мої зірки теж. Сузір’я. В сенсі, якщо ніхто не проти. Ви ж не проти?
Чутно було, як Катря зітхнула, немов з полегшенням. Так радіють, отримавши довгоочікувану звістку. У Вареника серце калатало десь у горлі, він все ніяк не міг повірити, що почув і зрозумів правильно, ще й горло перехопило, тому він просто кивнув.
Першим Катря чомусь поцілувала його. Перехилилася через Драника і притягла Вареника до себе за плече. Губи в неї були сповнені виноградної солодкості, п’янкої та дурманної. Той поцілунок не був довгим, але був пристрасним. Змусив Костю збитися з подиху, що й так вже був нерівний. Катря відпустила його, нарешті, повернулася до Драника, але Вареник встиг першим.
…порівнювати їх поцілунки між собою було б абсолютно безглуздою справою, Вареник і не намагався. Катря цілувала м’яко, глибоко та якось владно, ніби просочувала власним смаком до самих глибин. А Драник… варто було Варенику незграбно й поспіхом ткнутися в його губи своїми, і ніби щось клацнуло глибоко всередині, неначе стала на місце якась загублена деталь. Все, що Вареник так довго й вперто забував, згадалося раптово і повно, тіло миттю пригадало знайому мову дотиків, і всередині кольнуло: це ж було колись, було — і повернулося.
Нарешті.
— Ох же ж… — тільки і сказала Катька, коли вони, нарешті, розліпилися. Ненадовго. — Оце від вас хоч підпалюй… блін, ще й солі забули купити!.. чого про такі дурощі зараз думається, га?
— Мовчи, — попросив Драник і поцілував її теж. Вареника він при цьому так і не відпустив, а тримав при собі, обійнявши міцною рукою, ніби боявся, що той втече. Костя не витримав, лизнув його пальці, що пахли вином і залізом, на мить уявив ті пальці в собі і ледь не збожеволів. — Мовчіть обоє. З усім розберемося. Після. Як-небудь.
Вареник жадібно облизнувся. Він знав, що так воно і буде — звісно, не просто і не гладко, і вже точно не зрозуміло з першого разу. Але буде без примусу та приниження, а головне — не в когось одного, а в усіх трьох. З усім вони розберуться і впораються. Потроху. Не поспішаючи. Утрьох.
— Оце ви, звісно… — ледь чутно відихнула Катря, але ніби погодилася з Драником і замовчала. Тільки цілувала то одного, то іншого так, ніби намагалася вкласти в кожен поцілунок все, що не можна було казати вголос, а воно ж так і просилося на волю і виходило зараз, з кожним доторком, кожним видихом. Губи в Драніка вже пахли Катрею, та й на смак були такі, як вона сама: сонце, вино, лаванда та щось інше, глибоке й звабливе, мов саме море. Вареник на мить затримався з черговим поцілунком, і Драник приклав шерхуваті пучки просто йому до вуст; обох мов блискавкою прошило. Не втримавшись, Вареник лизнув ті змозолілі пучки, відчув, як Драник здригнувся і погладив його по губах. Чомусь саме це виявилося абсолютно й нестерпно прекрасним. Обпекло знайомо, як Костя вже знав. Так шовком по всій шкірі разом обгортає море, коли пірнаєш в нього, розжарений, запилюжений, подолавши довгу путь. Новий поцілунок, і ось він, той смак.
Сіль. Справжня, щира, чиста сіль, яка буває тільки у власній домівці. Трохи терпка, зовсім не побутово-кухонна — інша. Та, що назавжди залишається після морської води, довгого сонячного дня, глибин жіночої безодні й загартованої твердості чоловічих рук. Така, яку добути можна хіба з неба, з вітру, з давніх чумацьких шляхів, де зорі сипались під колеса неозорого возу. Вареник злизував її, ковтав, щасливо захлинався нею і все думав — ось. Ось воно. Нарешті.
Ось де вона ховається, сіль. А він і не знав.
…на каменях вони не залишилися. Катря замотала головою, піднялася та скомандувала:
— Вже холодно, та й не місце тут. Пішли назад, доки не розвезло.
Йшли вони довго, здавалося, що безкінечно. Зверху сипалася зоряна сіль, ноги гріло м’яким пилом та асфальтом, що ще не віддав весь накопичений за день жар. Інколи вся їх трійця, не змовляючись, зупинялася заради нового поцілунку, і лише дивом вони дісталися стоянки. Катря затрималася зовні, хильнула ще ковток для хоробрості, а Вареник з Драником, не змовляючись, нашвидкуруч прибрали в наметі. Від зібраної лаванди там нічим було дихати, і Драник накрив той сніп квітів власною футболкою. В темряві його майже не було видно, але відчуття напівголого чоловіка поруч щось зрушило в Варенику, навіть пальці зачухалися - доторкнутися, відчути наосліп. Він поцілував куди дотягся і випадково потрапив Дранику у плече, круте й солоне. Злизав ту жадану сіль, почув, як Драник тихенько сміється і каже:
- Все буде, Вареничку. Все буде. Тягни сюди Сметану, що це вона там забарилася?
- Вам, двом довбням, час наодинці даю, - в тон йому відізвалася Катря, залізаючи в намет. Розправила зім’ятий плед, кинула кілька подушок, загорнула кут каремату і вмостилася, нарешті, в тому налагодженому кублі. Вареник з Драником поскладалися теж, притулившись один до одного, штовхаючись ліктями, щоби вміститись усім, і Вареник ніяково засміявся і бовкнув:
- Як оселедці в діжці.
- Та вже ти, любчику, доплавався, - незрозуміло сказав Драник, але це не прозвучало загрозою. - Попався, не пущу більше. Дурний був, що й тоді пустив.
- Ти ж сам змотався! - не витримав Вареник. - До ПТУ!
- Бо дурний був, кажу ж, - погодився Драник. - Але знаєш що? Порозумнішав. Але не дуже.
- Порозумнішав, еге ж, - засміялася Катря. - Без шансів. Яке їхало, таке здибало, і я з вами теж дурна. Але щаслива.
Чомусь всі троє від цього зареготали; Катря сміялася, поклавши голову Варенику на плече, а Драник тим часом, мов нічого й не було, перевернувся на спину, закинувши руки за голову, втупився у тент, ніби крізь ту синтетичну перепону вдивлявся у зірки. Вареник обійняв його вільною рукою, і раптом все стихло, навіть сміх ущух. Тиша, що запала, зробилася іншою: м’якою, тягучою й теплою, сповненою їхнім спільним диханням. Катя видихала рівно, але часто; Вареник чув кожен її вдих, кожен рух високих грудей, навіть те, як пальці її ковзнули по його руці й зупинилися, теплі й певні. Драник повільно повернув голову і зустрівся з Вареником поглядом. Того мов прибило до місця блискавкою, і не стало сили злякатися та відсахнутися. Бажання такого теж не було; ані збентеження, ані сорому. Вареник вже звично потягся уперед і підставив губи під поцілунок.
Їхні тіла поступово притискались одне до одного все дужче: нестримно, але ніжно, як прибій, що торкається берега.. Руки ковзали знайомими, але вже інакшими маршрутами; доторки були ще трохи невпевнені, але нестримні. У повітрі висіли тонкі звуки, лавандові пахощі і дрібка зоряного сяйва, що ніяк не могло просипатися до намету - але ж зуміло, і тепер прозорими відблисками грало на шкірі, підкреслюючи то плавну жіночність Катриної вроди, то різку й принадну красу чоловічого тіла - куди б Вареник не подивився, а все йому було миле. Більше того: все було на своєму місці, ніби зійшлися, нарешті, пазли, і виявилося, що для повного малюнку треба було саме так.
Троє. Не один, не двоє. Троє, як і мало бути.
Мить за миттю крапали в клепсидрі їхнього синтетичного сховища, відміряли безкінечний час. Саме зараз, у цій м’якій темній напівтиші, не було місця самотності, як не стало його і ревнощам. Тонкий слід зоряної солі тягнувся між тілами, немов нитка, що зшиває ціле з уламків. Катря глухо застогнала і потягла до себе їх обох; Вареник припав до її грудей, Драник - до ніжного живота. Час від часу вони палко цілувалися між собою, обмінюючись її смаком, мов таємним паролем. Сплетені й відкриті, вперше у житті вони були разом без потреби щось доводити чи ділити, і так само вперше небо все сипало і сипало на них прадавню сіль.
У всьому світі не було нічого від неї солодшого.