Work Text:
Тихі кроки луною відбивались від кам’яних стін. Тьмяне світло смолоскипів вихоплювало чужий силует з-поміж темряви, відкидало чудернацькі нерівні тіні. На білій мармуровій підлозі виднілись брудні сліди важких чобіт, що нерівною вервечкою тягнулися уздовж коридору. Вони зупинились під хирлявими дерев’яними дверима, що жалюгідно поскрипували від найменшого крижаного подиху вітру, який гуляв випадковими печерами Підгір’я. Зупинившись, Різенд обернувся, аби пересвідчитися, що брудні відбитки чужих чобіт повернулися туди, звідки прийшов він сам.
Удалині коридору, з-за дверей, чулись задушені стогони. Різенд скривився, зиркнувши на двері перед собою, та все одно попрямував уперед, час від часу прислухаючись до шумів за спиною. Варто було упритул підійти до дверей, стогони стали голосніше, сповнені болю та роздратування. Ці стіни чули щось набагато гірше, ніж ці слабкі безпомічні звуки. Жалісливі схлипування, надривні ридання, крики, від яких зривались голоси, жалюгідні благання, що краяли серце. Різенд був звичним до цього, навчився ігнорувати чужий біль так само як і свій власний. Однак, стогони Люсьєна відгукувались чимось давно забутим, змушували серце неприємно стискатися, а подих робився рваним та натужним, немов у горлі щось застрягло і його неможливо було видряпати навіть власними кігтями.
Завмерши, Різенд приклав вухо до дверей, торкнувшись старої деревини долонею. Шорстке дерево неприємно кололо пальці, заганяючи скалки під шкіру. Затамувавши подих, мовби готуючись до стрибка у безодню, Різенд штовхнув двері й ті прочинились із жалісним скрипом, змусивши здригнутись і миттю обернутись у коридор. Що як вона чекала, коли він прийде? Що як це пастка? Втім, не пролунало жодного зайвого звуку і тишу чужої, бідно обставленої, спальні переривало лиш нерівне серцебиття та слабкий тріск деревини в каміні. Різенд судомно схопився за туніку на грудях, стиснув гладеньку тканину в пальцях, бажаючи заглушити стукіт свого серця, який, здавалося міг почути кожен фейрі не лише у Підгір’ї, а й в усій Прифії.
Однак, коридор, як і раніше, повнився дзвінкою тишею та віддаленими голосами десь за дверима у самому кінці. Різенд окинув коридор прискіпливим поглядом перш ніж зачинити двері та замкнути їх на залізний засув. Попри те, що він сам прийшов сюди, обернутися він не наважувався, аж поки з-за спини не почувся хрипкий голос сповнений роздратування:
- Якого біса ти тут робиш? - процідив крізь зуби Люсьєн.
Спершись на тремтячі передпліччя, Люсьєн з викликом скинув догори підборіддя, зустрівшись з очима Різенда. Ослаблі лікті підігнулись і Люсьєн знов упав на подушку, глухо застогнавши.
- Що, - усміхнувся Різенд, - не вистачає сил, аби привітати Вищого Лорда, як годиться? - у відповідь почулось здавлене гарчання. Принаймні на те, аби злитися, сил у Люсьєна ще вистачало.
Між ними запала напружена тиша. Різенд чув переривчасте дихання Люсьєна, відчував пульсацію його крові, вслухався у пришвидшене серцебиття. Він відчував кожну краплинку поту, що стікала його обличчям, всотувалась у подушку разом з гіркими слізьми болю та образи. Відштовхнувшись від дверей, повільними кроками Різенд обійшов ліжко, відчуваючи, що навіть зараз за ним намагаються стежити з-під золотої лисячої маски, повертаючи голову слідом за ним. Кожен найменший порух приносив Люсьєнові новий спалах болю, який він невміло стримував за приглушеним шипінням, аж поки Різенд не зупинився за його спиною настільки далеко, що Люсьєнові довелося б піднятися, аби повернути до нього голову. Натомість Люсьєн дозволив собі вкотре безсило опустити голову на подушку і розслабити напружену шию.
Бліда спина була вкрита кривавими розчерками шкіряного батога. Та навіть поміж кривавих слідів виднілися розсипи рудуватих веснянок, що нагадували сузір’я у нічному небі. Краї розірваної шкіри припухли, почервоніли. Різенд відчував біль Люсьєна, що нав’язливою жилкою бився у ньому. Повільним рухом Різенд опустився на ліжко. Постіль була просочена потом і кров’ю, місцями виднілись старі запрані плями та дірки, які й не думали латати. Під ліжком стояв нічний горщик, який вже кілька днів не спорожнювали, і Різенд відчув гострий укол чужого сорому, потягнувшись до розуму Люсьєна.
- Припини, - обірвав його грубо Різенд, - не до сорому зараз, - холодно промовив він і схилився над, розірваною на клапті, спиною емісара. - Тобі пощастило, що вона доручила це Темліну.
- О, невже я мав припасти до її ніг і цілувати їх на знак своєї вдячності? - крізь зуби процідив Люсьєн, знову спробувавши повернути голову на його голос.
- Його місце міг зайняти Аттор, - усміхнувся Різенд, - а він знаний тим, що з кожним ударом батога вириває добрячий шмат м’яса з тіла.
Він почув глухе глипання, побачив, як тяжко Люсьєн сковтнув слину, і його кадик судомно ворухнувся, натягнувши шкіру. Бліді пальці сильніше стиснули вологе простирадло, під його уважним поглядом ніяково повозились на ліжку, не стримавши шипіння.
- Втім, - продовжив Різенд, - тобі ж не звикати втрачати частину себе, адже так? - його губ торкнулась холодна посмішка і Люсьєн міг відчути цю насмішку у питанні.
- Покидьок, - промимрив він з видихом і спробував обернутись до Різенда, аби схопитись за його горлянку та лишити хоча б парочку подряпин.
Та власне зухвальство обернулось проти нього. Закривавлену спину охопило вогнем, біль пронизав усе його тіло до самих кінчиків пальців, змусивши скрикнути від несподіванки та ослабло впасти на ліжко, затремтівши.
- Який же ти покидьок. Підстилка, - виплюнув сердито Люсьєн і сльози забриніли у куточках його очей.
- Можливо, я й покидьок, - хмикнув Різенд, - однак, не я лежу на смердючій постелі у калюжі власної крові, надто гордий і тупий, аби припнути свого довгого язика, - зашипів він і різко схопився на ноги.
Але так і завмер, не наважившись піти до дверей, аби облишити Люсьєна на поталу його власним стражданням.
Глибоко втягнувши затхле, просочене запахом крові та поту, повітря, Різенд плавно опустився на ліжко. Він знав, що виглядав розгубленим, сидячи біля Люсьєна і беручи участь у цій жалюгідній словесній перепалці.
- Втім, - прокашлявшись, Різенд знов подав голос, - не я допоміг дурній смертній дівчині здолати Мідденгардського хробака. І не я ризикнув втратити ту незначну милість, яку ти мав, зціливши її зламаний ніс, - у голосі знов чути насмішку, та вона не така груба, не така різка, як до цього.
- І я все одно поплатився за свій довгий язик, - нечутно зітхнув Люсьєн. Він ні на мить не посмів жалкувати про зроблене.
- Хтось мав це зробити, - стенув плечима Різенд.
Він обернувся до каміна, вогнище у якому слабло, і знов підвівся з ліжка, аби докинути кілька дровин. Спальня, що відвели Люсьєну, геть не була схожою на ту, що дісталась Різенду. Вона знаходилась усього лиш на рівень вище від темниці, пронизана холодом і темрявою, з якими вогник у каміні ледь-ледь був здатний впоратися. Дерев’яне, грубо витесане, ліжко, невеликий столик з приставленим до нього хлипким стільцем затесався десь у далекому темному закутку. Скрізь виднілось густе павутиння, на підлозі засохла багнюка з чобіт стражі, у спальні осів затхлий запах плісняви. Не набагато краще, ніж та жалюгідна камера, у якій доводилось спати Фейрі.
Глянувши на Люсьєна, Різенд відчув болісний укол десь у серці й знов ухопився пальцями за свою туніку, стиснувши її на грудях. Бачити його настільки слабким та жалюгідним було насправді нестерпно. Люсьєн не сміявся з нього, не наважився навіть огризнутися у відповідь, а все, на що йому стало сил, лиш укотре обізвати підстилкою. Чи можна було назвати це жалістю? Чи співчуттям? Чи це було якоюсь збоченою дружбою між ними? Різенд відчував як сумніви роздирали його зсередини. Відчував страх перед тими почуттями, які викликав у нього вид понівеченого та забитого ледь не до смерті Люсьєна.
Стерво. Огидне злісне стерво, яке б він власноруч оббілував і випатрав.
Ліжко вкотре прогнулось під вагою Різенда. Він вклав долоню на плече Люсьєна і притиснув його до подушки. Чужий страх осліпив різким спалахом, струмом пройняв усе тіло, але Різенд не дозволив собі здригнутися, сильніше втиснувши слабке тіло під собою в ліжко.
- Різе, - голос, немов у сполоханого лисеняти, що потрапило у пастку і залишилось на милість мисливців. - Не треба. Будь ласка, Різе, - кожне слово тремтіло панічним страхом. Люсьєн здригнувся, спину укотре пронизав гострий біль і спальнею прокотився задушений крик безсилого звіра, загнаного у глухий кут. - Благаю.
Схлипування заполонило кімнату. Мов грім серед ясного погожого дня воно відбилось від пліснявих кам’яних стін, застрягло у думках, пам’яті Різенда. Яким насправді монстром його вважає підданий Двору Весни? Хватка пальців на плечі дещо ослабла, але Різ продовжував тримати Люсьєна міцно, не даючи йому змоги поворухнутися і нашкодити собі. Він м’яко потягнувся до чужого розуму своєю магією. Несподіване тепло оповило Люсьєна, запросило у свої обійми, дозволило схилити голову на своє плече і розслабити напружені м’язи, які зводило болісною судомою. Люсьєн знову схлипнув, та цього разу від полегшення, від дотику пальців, що торкнулися рудого вологого волосся, погладили по потилиці, подушечками провели по шиї й знову лягли на плече. Різенд відчув тремтіння у чужому тілі. Бліді пальці розтиснули простирадло, напружені щелепи, що увесь цей час були стиснутими, нарешті розслабились, зуби перестали до скреготу стискати край, потемнілої від вологи, подушки.
- Люсьєне, я хочу допомогти, - видихнув ледь чутно Різенд, схилившись до самого гострого вуха.
- Я не укладатиму з тобою жодних Угод, - огризнувся Люсьєн. - Краще облиш мене помирати, - його слова сочились брехнею.
Попри все, Люсьєн ні на мить не втратив жагу до життя, наївно сподіваючись на те, що і йому доля усміхнеться так само як і Темліну.
- Залюбки, - усміхнувся Різенд і знов відчув, як усе тіло емісара напружилось, а їх зв’язок натягнувся тугою струною. - Але я прийшов не заради Угоди.
Напруга ослабла ледь помітно, тіло обм'якло на постелі, дозволивши Різенду ковзнути глибше у чужу свідомість, забрати з неї страх і біль, що скували Люсьєна.
- Я прийшов допомогти тобі, - повторив повільно Різенд, аби кожне слово встигло осісти у думках Люсьєна. - І я не вимагатиму жодної плати за це, - промовив він і наполегливіше притиснув емісара до ліжка. - Але ти маєш лежати сумирно.
Останні слова лишились чимось незрозумілим між наказом та щирим проханням. Люсьєн відчував легкість у думках, не було болю, страждань, він геть не відчував ударів батогом, що сипались на нього з-під руки Темліна раз за разом, та розквітали багряними трояндами на його спині. Тіло повільно огортало тепло, м’язи розслаблялись. Він не відчував гарячої вологи від власної крові, не відчував пульсацію ран, серце перестало битися об кістяні ребра. Золота маска не дратувала, натомість з’явилась прохолода, яка подарувала спокій. Очі перестало обпікати слізьми, зуби більше не чіплялись за тонку шкіру закривавлених губ, роздираючи старі ранки та здираючи суху шкірку з них. Краєм ока Люсьєн бачив світло, ледь вловне, слабке, воно скидалось на сяйво молодого місяця у безхмарну ясну ніч. Рани повільно затягувались, зникали. Його тіло зцілювалося, приймаючи магію Вищого Лорда Двору Ночі.
- Чому? - тихо спитав Люсьєн, обернувшись до Різенда, поглянувши на нього з-за плеча.
Різенд не стримав глумливої усмішки, фіолетові очі блиснули у світлі вогню, що розгорівся в каміні. Він продовжував стискати плече Люсьєна, та більше не втискав його у ліжко з усією силою, дозволяючи скинути з себе долоню.
- Бо я так захотів, - недбало кинув у відповідь Різенд, знаючи, що чекали від нього геть іншого.
- Це не відповідь, - зневажливо пирхнув Люсьєн, відчувши у собі сили дати принаймні словесну відсіч.
Різенд мовчав. Він не прагнув задовольнити допитливість пихатого сина Лорда Двору Осені, не бажав розкривати своїх справжніх намірів, хоча й сам не розумів власного вчинку. Адже він міг залишити Люсьєна на поталу його мук, міг змусити його страждати, міг геть нічого не робити й дозволити Амаранті насолоджуватися його болем. Міг дозволити його братам зловтішатися. Він не мав відповідей на власні питання, то що він міг сказати Люсьєну?
- Різе, - власне ім’я звучало дивно, зірвавшись з губ Люсьєна, але змусило Різенда поглянути йому у вічі. Золоте око вимогливо дивилось на нього, утримувало погляд, а магічна сфера незримим поглядом блукала його обличчям. Здавалося, що Люсьєн бачив набагато більше. Розумів набагато більше, ніж здатен промовити вголос. - Різе, - знову його окликнули.
Дотик потеплілих пальців обпік. Різенд хотів обсмикнути руку, та його долоню міцно стиснули, відвели від голого плеча і вклали на ліжко між ними. Він опустив погляд, аби переконатися, що це не марення, на що Люсьєн тільки сильніше стиснув його пальці у своїх.
- Це має скінчитися, - тихо, проте рішуче промовив Різенд. - Вона має померти, - зашипів він, - я не якась там підстилка, - роздратовано виплюнув Різенд, - я, чорт забирай, Вищий Лорд Двору Ночі. І я прагну захистити свої володіння, своїх підданих. Тільки так я міг їх усіх вберегти, - він звучить жалюгідно, геть не так, як мав би говорити Вищий Фе, але надто довго він дозволяв цьому пожирати себе зсередини. - Але цьому пора покласти край. І смертна здатна з цим упоратись. Про це я також потурбуюсь, - його обличчя скривилось у хитрому вишкірі, але Люсьєн навіть не поворухнувся.
- Але до чого тут я?
Різенд підняв на нього уважний погляд фіолетових очей і, хоча й не бачив виразу його обличчя під маскою, знав, що Люсьєн нахмурився і вигляд мав розгублений.
- Геть ні до чого, - відмахнувся легко Різенд. - Проте, очевидно, що Фейра дорожить тобою і твоя смерть значно знизить її шанси на перемогу у цих божевільних завданнях Амаранти.
- І це усе? - Люсьєнові не вдалося приховати розчарування у власному голосі, ніби він сподівався почути щось зовсім інше. Щось вагоміше.
- О, звісно, твоя смерть дуже б мене засмутила, лисенятко, - усміхнувся Різенд. - Навряд у цілій Прифії знайшовся б ще хоч один бовдур, який насмілився відкривати свого рота на мене, - його губи розтягуються у хижій посмішці, а Люсьєн кривиться від самовпевненості у чужому голосі.
Та дотик його пальців усе ще теплий, його руку ще й досі стискали у власних пальцях, торкались перснів, що їх вінчали, погладжували несміливо кісточки, на яких натягнулась шкіра. Груди Люсьєна були оголені, ганчір’я, що колись було білосніжною сорочкою, звисало з худих плечей, дозволяючи Різенду милуватися цією вродою. Уважний погляд помітив точнісінько такі ж розсипи веснянок, як і на спині, що нагадували про нічне зоряне небо його домівки. Ще два місяці й він знову побачить те небо, місяць у повні, гулятиме під зірками, оповитий місячним сяйвом і розправить чорні перетинчасті крила, дозволить собі змити у небо і привітати місяць, як давнього друга.
- У Прифії повно бовдурів, - відгукнувся нарешті Люсьєн, - та найбільший з них усе одно сидить переді мною, - пирхнув він і присунувся ближче до Різенда, - бо навіть не спробував укласти зі мною Угоду.
- Навіщо мені укладати Угоду з тим, хто й так зробить те, що я хочу? - знову цей лихий вишкір, але фіолетові очі іскрились грайливістю, веселощами, про які Різенд вже давно забув.
- Який же ти все-таки покидьок, - видихнув Люсьєн радше втомлено, ніж сердито чи роздратовано.
Відвернувшись від Різенда, Люсьєн ледь не миттєво відчув теплий дотик до свого обличчя. Чужий подих залоскотав щоку, коли Різенд втиснувся у неї носом. Губи торкнулись його власних у самому куточку, цілуючи слабку посмішку. До нього потягнулись першим. Звільнивши свою долоню з чіпких пальців, Різенд вклав її на спину Люсьєна, пригорнув ближче до себе та вперся підборіддям у його плече. Він чув стукіт його серця, відчував, як збився подих, знав, що Люсьєн з десяток разів устигне пожалкувати про цю мить не менше, ніж сам Різенд. Та жоден з них не наважився розчепити обійми.
Люсьєн присунувся ближче, впевненіше став на коліна та обхопив руками шию Різенда. Однією долонею він торкнувся його потилиці, пригладив чорняве волосся, а іншу поклав між лопаток, відчуваючи тінь перетинчастих шкіряних крил за його спиною.
- Ти справді так віриш у Фейру? - пошепки спитав Люсьєн. Його подих опалив вухо Різенда, змусивши сироти проступити на його шкірі.
Вірити у смертне дурне дівчисько, яке добровільно прийшло до Підгір’я, аби урятувати одного з фейрі, це дурість. Потрібно бути бовдуром, аби дійсно вірити у це.
- Гадаю, я вірю в те, що вона достатньо кохає Темліна, аби витримати усе, що наготувала їй Амаранта, - це дійсно було дурістю, але це був їх останній шанс і Різенд був ладен ризикнути усім, що мав, аби звільнити своїх підданих з-під впливу Амаранти.
У відповідь Люсьєн лиш кивнув. Йому теж хотілось вірити у Фейру, у силу її кохання до Темліна. Та його серце було оповите страхом і Різенд відчував кожне тремтіння Люсьєна перед нею, перед його братами та батьком. Він міг позбавити його цього страху, однак навіть Різенд не вірив, що магія здатна вирішити геть усе. Страх, що оселився у серці й думках Люсьєна, він мав здолати самотужки. Різенд міг лише бути поряд, якщо йому це дозволять.
У теплих обіймах один одного вони провели щонайменше годину. Жоден не мав бажання відпустити першим, та Люсьєн все ж наважився відсторонитися і з-під лоба поглянути на Різенда.
- Тебе шукатимуть, - з розпачем видихнув Люсьєн, опустивши погляд на складені перед собою долоні.
- Так, - кивнув Різ, - вона шукатиме, - зітхнувши, він замовк на якийсь час і накрив долоні Люсьєна своєю рукою, стиснув їх і відпустив. - Тож, - відкашлявшись, Різ хвацько піднявся з ліжка і вкотре окинув жебрацьку спальню прискіпливим поглядом, - мені краще піти, поки хтось не пустив огидну чутку про нас із тобою, - він усміхнувся, але у фіолетових очах пробігла тінь знайомого смутку.
Бадьорим кроком Різенд покрокував до дверей, аж поки не завмер, вклавши долоню на залізний засув. Люсьєн знов гукнув його:
- Різе, ми зустрінемось, коли все скінчиться? - у золотому оці бриніла надія на майбутнє, яку Різ почав плекати у собі з новою силою.
- Хочеш укласти Угоду? - усміхнувся у відповідь Різенд, хитро озирнувшись до Люсьєна. - А витримаєш те, що запропоную? - фіолетові очі загрозливо блиснули у тьмяному світлі слабкого вогника у каміні.
- Бути твоїм до кінця свого безсмертного життя? - глузливо пирхнув Люсьєн, однак його пальці сильніше стиснули дерев’яну спинку неотесаного ліжка.
Різенд цокнув язиком і похитав головою. Поглядом він розгублено втупився у двері перед своїм обличчям. Пальці стиснули залізний засув, але відпустили тієї ж миті. Зітхнувши, Різенд різко розвернувся на підборах і вмить опинився біля ліжка. Він нависнув над Люсьєном, зазирнувши в його золотаве око, зиркнувши на магічну сферу, що надто уважно спостерігала за ним. Різенд шкодував, що не міг повноцінно розгледіти обличчя Люсьєна сховане під золотою маскою. Він нахилився до нього, стиснув руде волосся на потилиці, і видихнув у тонкі губи:
- Мені й цілого безсмертя було б мало поряд із тобою, лисенятко, - слова закріпив чуттєвий поцілунок. Він жаром осів на губах Люсьєна, змусивши його схопитись за туніку Різенда, відчайдушно стиснути її в нього на грудях.
Поцілунок був гірким, сповненим жалю та розчарування. Різенд відчув солонуватий присмак сліз Люсьєна, однак не дозволив собі торкнутись їх. Не хотів соромити його. Понад усе Різенд прагнув лишитись поряд з Люсьєном, провести ніч у цій жахливій холодній кімнатці, зігрівши емісара своїм власним теплом. Та він дійсно мав йти, аби не викликати підозр і гніву Амаранти.
Відсторонившись, Різенд завмер на мить, усе ж таки торкнувся вологої від сліз щоки Люсьєна та притиснувся губами до золотої маски, що закривала його чоло. Навіть зігрітий метал не обпікав так, як губи, які він тільки-но цілував з такою жадібністю.
- Ти будеш разом із Фейрою у наступному випробуванні, - те, що він не мав права говорити під страхом кривавої розправи.
Під його долонею смикнулись, затремтіли і тканина на грудях натягнулась сильніше, коли Люсьєн стиснув її в кулаках.
- Різе, - безпомічно видихнув Люсьєн, коли від нього знов відсторонились.
Силоміць Різенд розтиснув пальці, що вхопились за його туніку. На мить він стиснув їх у своїх долонях, притиснувся губами, обпаливши кінчики пальців гарячим подихом.
- Я не дозволю поганому статися, - останнє, що він кинув на прощання з легкою посмішкою, мазнув поцілунком по губах Люсьєна і лишив по собі тільки клацання залізного засува.