Work Text:
Хтось виє.
Довго, протяжно. Не шкодує сил. Давиться слізьми та слиною, перериваючись на кашель, перш ніж знову вдаритись в ридання.
Ніколи не думав, що здатний видавати такі звуки.
Марне тіло стискається: судомить, відлунює болем, горює! Він ще менший, аніж звик почуватися за свої роки, тут, згорнувшись серед закривавлених простирадл. Нігті впираються в простір між ребрами; дряпають, навіть крізь тканину лікарняної роби. Втім, скільки б не злився, не здатний задушити в собі плач. Легені то забиваються у кут, то невтомно налягають на кістяні ґрати, грозячись їх розтрощити вщент; як ті птахи в неволі.
Темрява перед очима. Соромно показати лице місячному світлу, тому ховає його серед брудної білизни.
Схлипи стихають.
Він міркує.
Затамовує рвучке дихання під тиском жалю, що набув форми, сенсу; сам себе підсумував.
Він шкодує.
В раптовій тиші лице обпікає, сушить солона волога. Так по-людськи! Чому ж раніше не міг знайти в собі людину? Те жалюгідне, чуйне створіння. Таке, що прагне пам'ятати та журитись по ночах через свої помилки. Чому не витягнув його тіло, до того, як довелось копати ще одну могилу?
Він вирив три.
У першій, ще дурною малечею, поховав помаранчеву тінь.
Біля другої оплакував смерть левеняти.
З горлянки знову рветься скавуління. Наповзаючи на свіжі рани, шрами ниють, нагадують про себе. Вони огортають, гартують, стягують шкіру.
Ще одна річ, до якої, виявляється — не загартований.
В третій могилі, досі не наважується заси́пати ґрунтом людину-місяць.
Віддалений край свідомості — той, що досі якось зберіга крижаний спокій, озивається: “А чи не ти — прокляття, що прирекло їх всіх на це?”.
І йому нема чим заперечити.
Подушечки пальців тиснуть на щось; ковзають по поверхні короткого волосся. Досягають скальпа. Він дряпає, ранить, шукає — якби ж тільки був здатний розколупати ними череп! Може, вийняв би звідти свою придуркувату потребу в мовчанні.
Він підводиться, сідає. Стягує пов'язку з голови. Біль накладається на плач і формує образ людини, вигорілої до кольору вугілля.
Безглуздої, та все ж таки людини.
Він кладе долоню поверх засліпленого ока, та віддячує пошепки, вголос. Хрипить і просить пробачення.
Благає, молить, провокує в емоційних істот співчуття.
Але тут нема жодної, крім нього самого.
Більше нема.
Чому, його душа завжди була така ляклива? Поки міг, найцінніше вартувало берегти. Не берегтися від дотику, чи здавна знайомих, втішних слів. Лише їм, він ніколи не мусив служити.
Руки плутаються у вологих від крові бинтах. Він вже ті смикає, що міцно обвили тулуб; прокладає собі шлях до охайних швів на животі. Перед зрячим оком поволі поступають обриси палати, залитої місячним світлом. На підлозі тремтить і здригається темна, зсутулена тінь.
Він розчісує чиюсь турботу. Вперто. З чітким розумінням, що її не вартий. Принаймні до цього болю він вже давно звик.
Коли підносить до лиця долоні — вони червоні, блищать, трясуться в такт думкам про потребу в покаранні. Невже, тут немає нікого, хто б згодився дати йому цей урок?
Всі ці люди занадто сентиментальні. Його нудить від невизнання.
Місяць споглядає десь зі сліпої зони праворуч. Осудливо. А хто б не дивився?
Він тягнеться слизькою рукою до віконної ручки. Скляний квадрат нависає над головою, коли він висуває її назустріч небу. Тендітний вітер торкається волосся, кінчиків вух. Такий тендітний, що, здається, він знову відчуває людський дотик.
Але це не правда. За все життя, не відчував ні шкіри, ні шовковистого волосся на собі так часто, щоб закарбувати в пам'яті ці відчуття.
Зорі оточили коло на небі, неначе зграя голодних гончаків.
Людина-срібло, людина-відблиск. Людина-місяць. В неї був теплий погляд, попри те, що бракувало усмішки.
Поруч з нею, він — зухвале ягня, ніколи не мусив боятися гавкоту псів.
Дихання сповільнилось.
Людина-місяць сказала заплющить очі та рахувать до десяти. Не зараз — лиш одного разу, як вони вдвох пробиралися крізь густий ліс. Він не міг зробити ні кроку, як тепер, тонучи серед своїх же сліз. Але, тоді, на “десять” знайшов у собі трохи сил продовжити дорогу.
Тому, він рахує. І помаранчева тінь робить глибокий вдих.
Помаранчевий — колір його любові.