Work Text:
Долоні повільно ковзають угору вздовж хребта. Вони грубі на дотик — втомлені, можна сказати; відірвані зненацька від затяжного сну. Драконяча луска все звивається під пальцями, скільки б ті не шукали знайоме ластовиння.
Дихання на шиї не менш сполохане за її рухи. Воно ховається; достатньо близько, щоб відчути. Повітря гаряче — занадто, щоб вдихнути.
Здається, ззовні от-от почнеться дощ.
Задуха прокрадається крізь відчинене вікно й облизує шкіру, роблячи її огидно вологою.
Ніхто не говорить — плекали цю спільну звичку з пелюшок. Може й хочеться розкрити рота, втім, слова.. не підуть, не довіряться. Вони як зашугані звірі.
Тому, їхню тишу ніхто й не турбує, крім шелесту. Шелесту? Шелесту думок.
Тиші достатньо, поки що. Не варто турбувати голосом ті шрами. Та й голоси нехай перепочинуть; що один, що інший, вже вдосталь кричали викреслені імена.
Кликали, коли було вже надто пізно.
Вибачались, благали, зривались у відчаї та проханнях до небесних псів — хижих покровителів зірок, які, подейкують, ще не пустили повз вуха жодного бажання.
І ось вони тут.
Ось вони, не знають, що сказати.
Ось вони, так і не навчились без сорому торкатись; вважати живі тіла за щось окреме від поняття плоті, в яку можна загнати болючі чорнило й символізм.
І їм вже зараз потрібна перерва. Кожному, по крихті самих себе, щоб не розчинитись з незвички у відчутті мінливого контакту.
Шкіра до шкіри.
Збрешуть, якщо скажуть, що жодного разу не уявляли.
Тому ніхто не подає голосу.
Кисті, вкриті глибокими шрамами, вже сягають плечей. Там, тіла міфічних рептилій все ще перекривають будь-який натяк на людяність. Вона не бачить зараз, втім, вже запам'ятала, як їхні гримаси визирають з-під хрупких ключиць. Ті зараз притискаються до її грудей. Не міцно. Боязко. Начебто навіть їм загаряче.
Пальці лоскочуть потилицю. Волосся як ніколи довге — справді шкода, що він мусить стільки пам'ятати. Їй шкода, коли ці доторки спричиняють дрібне тремтіння на кінчиках долонь. Відлучається швидше, ніж дезорієнтований погляд німо просить залишитись.
Так звично.
Нема кого звинуватити.
Вона кусає себе за язик, готова промовити вголос щось недоречне. Машинально — це вивчена дія. З губ встигає зірватись тільки перший склад.
Навіть у ці дні, все ніяк не облишить вербального способу опустити себе в чужих очах. Втім й має сумніви, що подужала зберегти на шляху сюди бодай натяк на особистість.
— Не клич мене так.. Тільки не тут, не зараз..
Долоні на її оголених плечах, такі ж пошарпані дивно жорстоким плином часу, лише дедалі гріють. Вони теплі. Вони не мусять чекати чи шукати розуміння, і він опускає руки, як тільки в цьому певен. А потім лине, тане, подається назустріч, знов стривожений — хоче пересвідчитись, що вона тут. Пересвідчитись, що жодна жива рана на ній нітрохи не кровить.
Формує нову звичку.
Нижче. Невагомий подих турбує сонячне сплетіння, як ніколи виставлене напоказ. Страшно не від потреби довіритись — від сорому, авжеж. Але він не прагне нічого, крім впевненості в тому, що завтра обов'язково настане.
Дощ нарешті зашумів.
Він не несе блаженної прохолоди. Душить. Відчуття самотності, в якому набули своїх спотворених форм, крізь призму спогадів здається брехливо комфортним.
Губами, він ловить фенікса за хвіст. Під ребрами ліворуч, посеред поля з випуклих рубців. Швидко, незграбно — не тримає птаха довше за долю секунди. Той йому ніколи не належав.
Зображення на тілі, тепер, позначають лишень жалюгідну правду: в них вже немає ні дому, ні призначення, ні колишньої шани.
Вони цілком і повністю належать порожнечі, створеній власними руками.
Адже фенікс не перероджується в спалений світ, а гордовитий дракон не стереже непотріб.
Нічого не лишилось.
Тому, ніхто більше не говорить.
Щоки палають стидом.
Не тим, невинним, що можна втихомирити обіймами чи парою турботливих фраз. Нічим, крім нескінченних вибачень та молитов до будь-кого, хто має право їх судити.
Справжнісінькою ганьбою.
О.
Подушечки пальців: шорсткі, мозолясті — таки знаходять ту бажану розсип веснянок.
Дощ глушить серцебиття у вухах.
Не так багато людського він зміг вкрасти зі своїх старих днів у сьогоднішнє “завтра”. Провину, ластовиння та помаранчеву тінь.
Дощ стікає по одній щоці. Огидно мокрий і гучний, він схлипує.