Chapter Text
Будильник у домі №4 на Привіт-драйв пискнув о сьомій, і майже відразу з сусідньої кімнати розлігся вереск:
— Крадій! Де він?!
Дядько Вернон, ще в халаті й капцях, розчинив двері:
— Дадлі, що за балаган зранку?
— Грабіжник! — Дадлі показав на розкидані по підлозі журнали. — «Супермен», випуск п’ятий. Учора був — сьогодні нема. А хто в нас любить чужі речі? Правильно! Гаррі!
— Я сплю, між іншим, — пробубонів Гаррі, вигулькнувши в коридор і позіхаючи так, що аж очі сльозилися. — І нічого не брав.
— Ну так, а комікс сам у вікно випурхнув, — прошипів Дадлі. — Чарівними крилами!
— Ти дурний? Мені не можна чаклувати поза школою.
— Діти, тихо, — тітка Петунія з’явилася на порозі з кухонним рушником у руках. — Припиняємо сварки й ідемо снідати?
— Сніданок зачекає, — сказав дядько Вернон, і вуса в нього підстрибнули. — Мені це набридло. Від сьогодні — кілька правил. Перше: у чужі речі не лазимо. Друге: спершу шукаємо, потім кричимо. Дадлі, де ти його бачив востаннє?
— Тут. На купі. По порядку! — Дадлі почав гарячково перераховувати. — Четвертий, шостий… А п’ятого нема, бо хтось…
— Бо хтось його обронив, — Гаррі нахилився й одним пальцем підняв край велетенського крісла-мішка. — Ось він.
П’ятий «Супермен» вигулькнув назовні з засохлою жуйкою на обкладинці.
— Ти сам його туди поклав, — буркнув Дадлі, червоніючи. — Підкинув!
— Авжеж, — посміхнувся Гаррі.
— Журнали самі не повзають, — зітхнув Вернон.
— Тоді використав магію! — наполягав Дадлі.
— Ще раз: мені не можна…
Дядько Вернон видихнув так гучно, що ніби навіть схуд на пару кіло.
— Досить детективів. Приводьте себе до ладу — і за стіл!
На кухні пахло беконом і млинцями. Гаррі сів, налив собі соку й краєм ока глянув на кузена. Той тримав «Супермена» як речовий доказ і поглядав з-під лоба.
Відтоді, як Дадлі дізнався про магію, він липнув до кожного кроку Гаррі: кликав тітку саме тоді, коли Гаррі з нею говорив, виходив надвір слідом і шукав привід до сварки. Билися вони теж частіше. До вересня лишалося півтора місяця — і Гаррі вже ностальгував навіть за домашками.
— Після сніданку, — сказала тітка Петунія, розкладаючи млинці, — обидва винесете сміття й розберете свої кімнати.
— Добре, тітонько, — кивнув Гаррі.
— А я? — піднявся Дадлі. — Я не збираюся копирсатися в його… — він махнув виделкою кудись у коридор, — купі ганчірок.
— У своїй кімнаті, — поправив дядько Вернон. — І без істерик. Я вимагаю тихого літа. Зрозуміло?
— Зро-зу-мі-ло, — протягнув Дадлі так, щоб усі почули, як саме йому «зрозуміло».
Гаррі вже хотів вистрілити чимось колким, але стримався. Чого це Дадлі так завівся? Він же знав, що Гаррі комікси не цікавлять.
— Якщо втече ще якийсь «п’ятий випуск», — кинув Гаррі вже біля дверей, — подивися під кріслом спочатку. Там зручно ховатися.
— Дуже смішно, — буркнув Дадлі, проте журнал стиснув міцніше — раптом і справді втече.
На подвір’ї, виносячи сміття, Гаррі краєм ока вловив у небі тінь. Сова? Він підняв голову — і вона зникла.
— І все одно… — кинув Дадлі, проходячи повз. — Не думай, що ти тут головний.
— З чого мені так думати? — знизав плечима Гаррі.
— Отже, ти тупіший, ніж я гадав, — зловтішно кинув кузен.
Вернон у вітальні розгорнув газету, перевів подих і пробурмотів:
— Тихе літо. Усе, про що я прошу…
Гаррі посміхнувся. Жодне літо не було тихим. Вартувало їм із Дадлі наблизитися — як між ними ніби спалахувала іскра. Він йому слово, той йому відповідь — і все, сварка готова.
Рятувало те, що Гаррі не мусив проводити весь час удома. Ґреґ із друзями мало не щодня кликали його грати у футбол. Та чомусь усе менше хотілося проводити з ними час. Він так і не розповів їм, що він чарівник. Не мав права.
---
Ввечері він сидів із тіткою у вітальні. Гаррі, не відриваючи погляду від телевізора, буркнув:
— Слухай… Тут така справа. З Емілі якось дивно. Вона подобається, але… Я вчуся весь рік, бачитиму її тільки влітку. Це взагалі має сенс?
— Ви, діти, так швидко дорослішаєте, — з легкою жаллю мовила Петунія. — Але я б радила тобі дослухатися до себе. Якщо час не підходить — відпусти. Емілі — не остання дівчина у твоєму житті.
— Єдина, хто не втуплявся у мій шрам, — пробурмотів Гаррі.
— Але ж не остання така у житті? — усміхнулася тітка. — Твій дядько, наприклад, в університеті не був найвродливішим. Але він був надійним і наполегливим. Поки інші байдикували, він працював. Для мене це було важливіше за будь-яку вроду.
Гаррі нічого не відповів, але всередині трохи відпустило. Якщо дядько Вернон знайшов своє щастя, то й він, Гаррі, знайде.
---
Довго він про це не думав. Він усе частіше гуляв сам і все частіше думав про батька. Точніше — куди той подівся. Лише кілька місяців тому він зіткнувся з його духом, а тепер мало не щодня міркував, чи не повернеться він. І взагалі — на що ще був здатен?
Гаррі знав лише те, що Джеймс міг вселятися в тіла. Бідний Геґрід постраждав від цього, тому й хворів більшу частину року. Може, після того, як Гаррі підірвав своєю магією Дзеркало Варіацій, дух його батька все ж утік. Якщо так — він може бути в кому завгодно… Може, навіть у тих, хто поряд?
Гаррі почав пильніше приглядатися до рідних. Але ніхто не виказував нічого підозрілого. За кілька днів дядько Вернон навіть зібрав усіх у вітальні та зробив «важливе оголошення».
— Отже, слухайте. У мене дуже гарні новини: післязавтра до нас у гості прийдуть містер та місіс Ніколсон. Містер Ніколсон володіє мережею магазинів будівельних товарів, і, якщо все пройде добре, ми укладемо угоду — і товари моєї фірми продаватимуться на дуже вигідних умовах.
— Тому, — сказала тітка Петунія, — сьогодні ми всі поїдемо в крамниці, купимо вам, хлопці, костюми і зайдемо до перукаря.
Дадлі закинув назад свого білявого чуба та невдоволено сказав:
— Я нормально виглядаю.
— Ти будеш виглядати ще краще після перукаря, синку, — сказав дядько Вернон. — І не просто перукаря — підемо до барбершопу, куди ходжу я.
Від цієї новини Дадлі помітно підбадьорився й відкинувся назад. Йому подобалося, коли його вважали «дорослим».
— А мені хіба треба? — спитав Гаррі, дивлячись на свої пасма.
— Авжеж треба, — сказала тітка. — Не думай, що якщо ти носиш довге волосся, його не треба стригти.
— А хіба сенс не в цьому? — іронічно запитав Гаррі.
Тітка лише посміхнулася. Дядько, здавалось, узагалі його не почув, а Дадлі пирхнув і закотив очі.
Гаррі тільки всміхнувся. На їхню реакцію він і не розраховував. Натомість розраховував на вилазку з дому. Останні дні він тільки й сидів та читав книжки — хотілося трохи розвіятися. А ще він попросив купити кілька касет. Ті, що в нього були, він уже заслухав на своєму плеєрі.
— «R.E.M.» у Ґреґа є, «Snap!» — так собі, — перебирав касети Гаррі, поки тітка роздивлялася платівки. — «Nirvana»? А це щось цікаве, чуєш, тітонько? Мені їх Ґреґ радив. Можна?
Він повернувся до Петунії. Вона взяла до рук пластикову коробочку й звернулася до молодої дівчини із пірсингом у носі.
— Скажіть, а це підходить для хлопчика його віку?
Дівчина подивилася на касету, потім на Гаррі, а потім на тітку.
— А скільки йому? Десять?
— Взагалі-то дванадцять… — буркнув Гаррі. — Майже.
— А, та нормально, мем. Зараз усі це слухають.
Тітка ще трохи дивилася на голе немовля під водою, що пливло за доларом, а тоді — на Гаррі.
— Ну будь ласка, — благав хлопець. — Ти ж чула продавчиню, це зараз усі слухають.
Жінка зітхнула та передала коробку Гаррі.
— Ну гаразд. Якщо всі слухають — ти ж усе одно до неї дістанешся. Скільки з нас?
Гаррі радісно розкрив коробку й одразу вставив касету до плеєра, що висів у нього на поясі. Надягнувши навушники, натиснув «Play» — і його обличчя просяяло.
Він поглянув на обкладинку: грала «Smells Like Teen Spirit».
Залунали гучні гітари. Ритм був дивний, хрипкий, ніби трохи брудний, але від того ще приємніший. Здавалося, музика не просто грає — наче хтось виговорює все, що накопичилося в ньому самому: роздратування, втому, дивне відчуття, що він не такий, як усі.
Йому стало легше. Мелодія ніби розворушила щось усередині, і вже не здавалося, що він застряг у цьому літі назавжди. Навпаки — у ньому знову з’явилося відчуття руху, щось знайоме, схоже на те, що він іноді відчував у Гоґвортсі.
Гаррі ледь помітно всміхнувся й пішов за тіткою, не знімаючи навушників.
---
Він слухав касету до самого вечора, потім — і наступного дня; навіть коли вдягався у костюм. Обидва дні поспіль. І тільки коли спустився до передпокою, нарешті залишив плеєр у кімнаті.
— Готові? — Вернон смикнув краватку, спостерігаючи, як до будинку під’їжджає дороге авто.
— Так, — відповіли хлопці.
Дверний дзвінок пролунав, як набат. Дядько Вернон кинувся відкривати двері — і в дім закотився кремезний містер у дорогому костюмі, важкий на крок і на подих, відразу заповнивши собою передпокій. За ним увійшла — ніби вплила — не менш повна місіс із уважними блискучими очима.
— Містере Ніколсоне! — Вернон уклав у рукостискання весь свій відсоток майбутньої угоди. — Ласкаво просимо!
Тітка Петунія вийшла з кухні та потисла чоловікові руку.
— Альфред Ніколсон, мем, — прокотив бас і м’яко вщух. — Пробачте за затримку. Ці пробки. І за що ми тільки платимо податки?
— Петунія Дурслі, — тітка засяяла. — Дуже приємно.
— А це наші хлопці, — додав Вернон.
— Гаррі Еванс, сер, — чемно схилив голову Гаррі.
— Еванс? — перепитав Ніколсон.
— Син моєї сестри, — стишено пояснила Петунія. — Загиблої.
— Благородно, — схвально кивнув Ніколсон, переводячи погляд на Дадлі.
— Дадлі Дурслі, сер, — гордо мовив той. — Батько багато про вас розповідав. У найкращому сенсі.
Містера Ніколсона це, вочевидь, здивувало.
— І що саме?
Дадлі спочатку помітно розгубився, але швидко зібрався і, широко всміхаючись, видав:
— Говорив, що ви дуже розумний та успішний бізнесмен. Сер.
Усі посміялися.
— Кмітливий хлопчик, — сказав містер Ніколсон, якому ці слова, вочевидь, дуже лестили.
— Прошу до столу, — повів рукою Вернон.
Сервірування сяяло. Для дорослих — вино, для хлопців — газована. Вернон чемно підтримував балачки про погоду й податки; місіс Ніколсон говорила про прикраси та «правильні» сукні. Гаррі ж від нудьги ковзав поглядом між годинником і вікном.
Тоді він її помітив: велику буру сову, що всілася просто на підвіконні з конвертом у дзьобі.
— О ні… — видихнув Гаррі беззвучно. — Тільки не зараз.
Містер Ніколсон саме відсував стілець, і якби глянув у бік вікна… Супниця стояла між ними. Виходу не було, якщо не…
«Краще маленька катастрофа, ніж розкриття», — подумав Гаррі. Рука «потяглася» по серветку — і ліктем чіпко зіштовхнула кришку. Супниця перевернулася. Грибний крем хлюпнув на піджак Ніколсона і шугонув на підлогу.
— Господи боже! — скрикнула тітка.
— Хай тобі грець! — зірвався Вернон, згортаючи серветки в тюки.
— Ой, пробачте! — Гаррі підскочив. — Я… я серветку брав…
Ніколсон застиг на мить, спостерігаючи, як жовтуваті краплі стікають із костюма. Потім дуже повільно підвів погляд на Гаррі. Місіс Ніколсон, навпаки, тихо всміхнулась — і в цій усмішці було щось… не світське…
Поки всі метушилися, Гаррі ковзнув у коридор і майже бігом залетів до своєї кімнати. Вікно відчинив одним рухом.
— Ну де ж ти… — прошепотів він у темряву.
Сова з’явилася, мов виросла з повітря, і сіла на підвіконня. Гаррі прийняв конверт.
«Від: А. Візлі
Нора
Оттері Сент-Кечпол
Графство Девон
Англія»
— Дякую, — сказав він сові й розгорнув листа.
«Дорогий Гаррі,
Ми ще не були представлені, але я багато чув про тебе від Рона.
Мене звати Артур Візлі.
Пишу через Рона: він запропонував тобі приїхати до нас наостанок літа, і ми з Моллі були б раді. Якщо маєш бажання — напиши відповідь, вклади в цьому ж конверті й скористайся совою, з якою цей лист дістався до тебе. Просто напиши на конверті «Відправити назад». Буду радий познайомитися.
P.S. Якщо погодишся, за два дні приїду забрати тебе.
P.P.S. Гаррі, це я, Рон. Привіт! Дуже чекаю!
З повагою, А. Візлі.»
Гаррі усміхнувся. Внизу метушня не вщухала: Петунія вибачалася, Вернон зривався на нервовий сміх, Ніколсон щось бурмотів про «перенести переговори на інший раз».
— Якщо Рон чекає… — Гаррі сів за стіл.
«Шановний містере Візлі,
Із задоволенням прийму вашу пропозицію. Хмари над головою густішають, тож мені терміново треба звідси втекти. Попереджаю: мій дядько не в захваті від візитів, але переживу гнів звичайної людини. Чекаю вас якнайшвидше і вже пакую речі.
З повагою, Г. Еванс.»
Він склав аркуш, акуратно вклав у конверт і дав сові. Та невдоволено ухнула, але розпрямила крила й розчинилася в нічній темряві.
Гаррі замкнув двері, надягнув навушники та всівся на ліжку, знову слухаючи гітари.