Work Text:
джер прокидається посеред ночі — від холоду, спраги, від того, що в кімнаті занадто тепло, від нудоти, від того, що ріка забагато і він заважає дихати своїми дратуючими кучерями і довгими кінцівками,
від того, що ріка немає поруч.
від того, що ліжко вже рік як порожнє.
джер засинає через силу — від кількості думок в голові трохи паморочиться, трохи гучно, трохи страшно,
трохи незручно дивитись на себе у дзеркало, помічаючи на поличці у ванній його окуляри.
круглі, в тонкій оправі — ліве скельце ледь-ледь тримається на місці, невербально погрожуючи випасти, розбитись і лежати кришталиками неправильної форми на вічно крижаному кафелі.
в нього не вистачає сил їх прибрати — сил вистачає на те, щоб кожного дня вставати з ліжка о шостій, вкладати волосся, мучитись із краваткою, цькувати парка і з роз‘їдаючим душу почуттям провини відводити очі від документів на лікування. від порожнього кабінету навпроти, від светрів у гардеробі, від нотаток про нісенітниці,
від самого себе.
***
ескапізм як релігія чи релігія як метод ескапізму — йому вже дуже давно наплювати, у церкві все одно жахливо холодно. ладан, попіл, вино і щось неодмінно зажурливе змішуються в повітрі із запахом смутку і людських страждань — джеремі майже не соромно (було б соромно, якби емпатія не перестала існувати як концепт у свідомості років в дванадцять); його ностальгічна туга за хворобливою прихильністю (схильністю ближнього до характеризації раціональних явищ ірраціональними, поетичними, патетичними навіть, виразами) важлива так само, як важливі молитовно-фанатичні сподівання чергової знещасненої тяжкою поразкою жіночки (може, заслужила).
байдуже.
чув колись, що часте повернення думок до однієї-єдиної людини є знаком не того, що треба більше працювати, а того тільки, що вона теж про тебе думає — і чесно сподівається, не зізнаючись у цьому навіть собі, що це так.
що рік живий, існує десь за межами змішаних спогадів і згадує незлим тихим хоч раз на кілька місяців. що хоч раз на сотню неперервних у своїй болючості циклів рік згадує про нього щось хороше — щось про голос, руки, рухи, про те, як страшно було вперше лежати близько настільки, що прийшлося затамувати подих.
про те, як добре було,
коли не було боляче.
ікони дивляться на нього згори і ставляться до нього зверхньо; приємно вперше в житті відчути відсутність контролю і знати, що в будь-який момент можеш цей контроль забрати собі — просто вийти, забути, просто заплющити очі (хочеться контролювати хоч щось, компенсувати хоч те, що хоча б у духовно-мистецькому плані він не безнадійний). ікони розуміють, що любов не завжди виявляється милосердною, довготерплячою і лікуючого — його, їхня любов видалась дратівливою, невіруючою і гордою;
розуміють до секунди, коли джер з‘являється на порозі храму у зачинені години з червоними очима, крижаними руками і низкою беззвучних вибачень у нікуди (до нікого) на вустах.
янголи відвертаються, закотуючи очі так, що видно білки, і відмовляються вибачати таке божевілля.
***
пляшка як метафора на умовне задоволення, як зірочка на нагрудний карман, як спроба комусь із них двох довести, що він і сам прекрасно справляється — солодке на смак і огидне за присмаком вино як жорстокий доказ того, що зовсім не справляється. рік з‘являється у його снах, викарбувавши себе в його свідомості раз і навічно (як у одному з п‘ятнадцяти квітнів рік кривуватими дотиками вирізав на корі дерев улюблені ініціали), і обіймає не до звичного і очікуваного хруста у ребрах, а до бажання плакати.
дивитись прямо в очі, роздивляючись золотаві цяточки по діаметру райдужної оболонки,
і ридати.
байдуже,
зовсім байдуже.
джер прокидається посеред ночі — від холоду, спраги, від того, що в кімнаті занадто тепло, від нудоти, від того, що ріка забагато і він заважає дихати своїми дратуючими кучерями і довгими кінцівками,
і тихесенько, пошепки
просить його не йти.