Work Text:
Джек людина обіймів.
Інтерни, ординатори, медсестри.. Якщо він помічає когось, у кого не найкращі часи, чи скоріше не найкраща зміна, і якщо він упевнений, що вони не заперечуватимуть, то він подарує їм свої фірмові обійми. Це його стратегія, коли він знає, що пара-двійка слів та підбадьорливе стискання плеча не допоможуть. Він розуміє, що ніхто не може обіймати краще за Дейну, однак він намагається.
Проте він знає, що ніхто, ніхто, не насолоджується його обіймами більше за Роббі.
Він знає, що Роббі не говорить про їхні стосунки на роботі, хоча це не заважає йому весь час витріщатися на Джека, немов той поцупив місяць, чи заливатися рум’янцем, коли Джек поглядає на нього з найменшим натяком; проте не те щоб Джек мав наміри розповісти йому, що він це все помічає й покінчити з іграми. Роббі подобається бути разом на самоті, тож Джек зазвичай чекає, допоки вони разом на даху, аби обійняти його. Як в одного зміна закінчується, а в іншого тільки починається, він безпечно тримає його у своїх руках.
Але бляха сьогодні, коли Джек на собі відчуває напругу у плечах Роббі, як тільки його помічає, то все вже вирішено. Він навіть не думає двічі перед тим, як підійти, й захопити Роббі у свої руки прямо тут, біля медсестринського посту, міцно його тримаючи. Роббі не мовить й слова, хоча Джек чує його тихий видих, й відчуває, як він починає танути.
Вони не потребують слів, й Джека не турбує хто буде говорити, чи що потім будуть думати про них. Він бере зміну й він може впоратися з цим. Найважливіше зараз — це Роббі та його потреби.
Він не знає наскільки довго вони так простояли. Час не має значення між ними, та й чорт забирай, після всього, що вони роблять тут, всіх людей яких вони рятують, він може дозволити собі п’ятихвилинну перерву, аби обійняти свого чоловіка, який має вигляд, немов на нього обвалилася кам’яна лавина. Роббі розслабляється, і це єдине, що його зараз хвилює, хоча зміна ще не почалась і наразі його не турбує ніщо інше. Просто бути нарізно протягом дванадцяти годин досить для цього.
Роббі сам вирішить, скільки їм так стояти, Джек думає й навіть не може уявити лайно, котре той сьогодні витримав, те, що вони витримують кожного дня. Згодом саме Роббі розриває обійми й стискає Джекове плече, немов подяка, а погляд його м’якшає, пообіцявши «потім». У цьому погляді й вдячність, й любов, й навіть спантеличення, проте Джек лише усміхається у відповідь — усмішка гарна й ніжна, котрій він дозволяє дотягнутись аж до його очей, що зазвичай не трапляється на роботі, а Роббі тільки й червоніє.
Дейна спостерігає за ними з усмішкою-посмішкою, й Джек розуміє, що дурних жартів цієї ночі не оминути. Проте воно варте того, аби бачити як Роббі дозволяє собі та своїм м’язам розслабитись.
#
Роббі стоїть за столом, заповнюючи картки під кінець своєї зміни, коли Джек підходить до нього.
Навкруги тихо – настільки тихо, наскільки може бути біля посту медсестер, та й Джек не відчуває занадто багато очей на собі, тож він кладе руки на плечі чоловіка й залишає їх у нього на грудях. Роббі заклякає на мить, але згодом дозволяє Джековим рукам пройтися по своїм плечам.
Біля посту стоять лише вони разом, й він знає, що так ще довго не протриває. Він цінує кожен спокійний момент, котрий лише може.
Джек впивається пальцями у його плечі прямо туди, де він цього потребує найбільше. «Ага? Приємно?», — мовить він тихо, знаючи що інші неподалік.
Роббі киває, відкидаючи голову йому на плече у хвилину спокою. Джек тамує видіння наяву, як він обертає голову Роббі до себе й цілує, спочатку ніжно, а потім все пристрасніше.
І його вини у цьому немає, це такий вплив Роббі на нього вчиняє. Але звичайно, він не може це зробити тут, тому він задовольняється тихим видихом полегшення від Роббі, відчуття буденності там, де вони торкаються. Тепло від його гуді, що він так рідко відчуває.
Роббі поглядає на нього через плече й, на полегшення-насолоду Джека, він усміхається. Роббі мовить: «Ти ніжний сьогодні. Що за зміна настроїв?» — його голос тихий й задоволений, викликає трепет у Джека.
А Джек фліртує: «Мабуть я просто сумую за тобою», — він уже насолоджується цією розмовою. Були часи, коли навіть флірт з Роббі здавався немислимим й невимовним, а зараз для нього це буденність. Та ні, насправді, тому що кожен поцілунок, усмішка, дотик й розмова з Роббі це метелики у животі, це дивування по сьогодні, як йому так пощастило у житті.
Роббі посміхається, захоплений зненацька такою відповіддю. «Ти ж не пив, ні? Я не експерт, проте щось мені підказує, що перед зміною не варто.»
Джек кривиться й мовить, проте без гніву: «Та ну, біда, якщо ти вважаєш, що я говорю ніжно, лише коли я п’яний. Ні. Лестощі мої лише через те, що ти їх заслуговуєш, а ще й тому, що мені це подобається.»
«Чудово, достатньо фліртувати, ви двоє», — говорить Дейна, лускаючи їхню бульбашку, як буря. Заманливо для Джека видається відлетіти на всі десять метрів назад, й він відчуває як Роббі напружується під його долонями з тим самим наміром, але Джек лише стискає долоні міцніше. Вони не робили нічого забороненого, наперекір тому, що кажуть інстинкти Роббі.
Джек лише усміхається до нього, й тривога покидає його тіло як Роббі не скидає із себе його руки, навіть коли Дейна хапає щось поблизу. Щось у грудях Джека більше не стискається, й він відчуває себе вдома.
#
Джек не сказав би, що він напружується, як він відчув своєю спиною присутність Роббі, але він здивувався. Він обертається й бачить Роббі, котрий усміхається, а прохолодний нічний вітер даху обвиває їх обох. Роббі огортає його у своїх руках, тримаючи міцно, немов він потребує Джека так само, як Джек потребує цього. Й Джек дозволяє собі забутися в обіймах, тихо видихаючи, як напруга з ночі покидає його.
Роббі нахиляється якраз аби поцілувати його повільно, гаряче, майже ретельно, й всі погані спогади цієї ночі одразу блякнуть на противагу тут і зараз. І це працює, а коли Роббі відхиляється, Джек насилу пам’ятає власне ім’я, що вже мовити про сьогоднішній день. «Сумував за мною?» — мало не підморгнув Джек.
«Наче ти не знаєш», — Роббі промовляє, а Джек посміхається. – «А що, смак власних ліків не смакує?»
Джек направду не може підібрати слів, не вірних, не зараз, тож він просто хитає головою. «Ні, це просто.. все так добре.»
Роббі усміхається й цілує його у маківку. «І не кажи.»
І він залишається стояти там, обіймаючи Джека у свіжому повітрі на даху, що здається немов вічність.