Work Text:
Завірюха тої темної і довгої ночі була люта. Снігом замело всі дороги, мороз тріщав під ногами, хапав за щоки і носи, розписував візерунками запітнілі із середини вікна старої корчми, де зібралося грітися до ранку подорожнє товариство. Всередині пахло наїдками, пряними травами та гарячим пивом із медом. Музика, якийсь бродячий бандурист, давно вже відклав свого інстумента, і куняв в кутку на лаві, адже вільної кімнати для нього так і не знайшлося. Публіка, переважно селяни та чумаки, розсілися невеличкими групами за столами та вели тихі розмови, поки ще в кухлях залишалося пиво. Перемивали кістки знаті, бідкалися на підвищення податків, свавілля панів та невігластво попів. Корчмар за високим шинквасом підраховував прибуток, а його жінка та дочка походжали між столами, забирали брудні тарілки та підливали випивку в спорожнілі кухлі. Було вже зрозуміло, що гості не розійдуться до ранку – заметіль не випустить нікого – тож всі лишаться ночувати тут, хто на лаві, хто під лавою. А отже треба буде до сніданку наварити каші, та залишити в теплій печі доходити.
Корчмар якраз підрахував присутніх і подумки прикинув скільки макітр йому треба під пшоно, аби всім на ранок вистачило, коли рипнули вхідні дверцята і з морозної ночі, заметені снігом, в шинок зайшли ще двоє подорожніх. Дві кремезні постаті, обвішані шкурами, поверх жупанів, закутані в каптури, що ледь обвітрені носи та засніжені бороди з-під них визирали, кілька хвилин стояли на порозі і обтрушували з себе сніг, та розтирали холодні руки. Всі присутні на них озирнулися, та скоро втратили інтерес і повернулися до своїх розмов і тільки корчмар не відводив напруженого погляду, бо в таку пізню пору це могли бути і розбійники. Мало яку наволоч носить торговими шляхами. А ці двоє очевидно були тренованими чоловіками, і за поясом в кожного блиснула шабля.
– Доброго вечора, пане, – привітався один з них, наблизившись до шинквасу і важко спираючись на дубову поверхню. – Нам би коней в стайні поставити, повечеряти та переночувати.
– А платити є чим? – корчмар спробував зазирнути під каптур, але дідька лисого там було видно.
Другий, трохи вищий і ширший в плечах за першого, хлопнув по столу обвітряною та червоною від морозу рукою, а коли прибрав долоню, у світлі свічки блиснуло золото.
– Кімнат не лишилося, але коней ваших нагодують і напоять. Гарячу вечерю і сніданок також організую, а от спати можете лягати, де місце знайдете.
– І випити б чогось міцного, бо змерзли до кісток, зуб на зуб не попадає, – додав перший.
– Зараз зробимо, – поблажливо відповів корчмар, хутко забрав монету та поставив на її місце два важких кухлі, наповнивши їх по вінця.
Незнайомці забрали випивку і всілися з краю одного довгого стола, тихо між собою про щось перемовлялись та й до чужих розмов дослухались.
– Ох і важкі часи настали, браття, – говорив один огрядний чоловік в овечому кожуху на плечах. – Реєстрове козацтво звʼязане по руках і ногах польськими законами, а вільні селяни та козаки, що повтікали в степи оголошені в розшуки.
– Як треба інтереси Речі Посполитої захищати, то запорожців першими в бій посилають, а як встає питання розширити права русичів, так польська шляхта і слухати не бажає, – підтримав його інший із сивиною на скронях та довгими кострубатими вусами. – Тільки знай данину підвищують.
– Не так то давно були часи, коли запорожці нікому не звітували і нікому не кланялися, не те що зараз. Видно, перевелися лицарі на Січі, склали в боях голови, легли костями в матінку землю, а гідних нащадків не лишили. Нема кому більше простий люд боронити, – додав старий чумак у високій шапці з каракуля. – Знавав я козаків які ходили під командуванням самого кошового Борща. Ото був отаман! Не гірше як Іван Сірко чи Самійло Кішка. Нема вже більше таких.
– А розкажіть, батьку, – попросив хтось за сусіднім столом, почувши розмову.
– Ви ж багато і з козаками торгували. – почулося з різних сторін. – Все то самі бачили.
– Так, пане Олексо, ми теж за того кошового чули, а ну, що то була за людина? – рипнули по підлозі табурети і багато хто підсів трохи ближче.
Старий чумак, Олексою названий, витримав драматичну паузу та зробив великий ковток гарячого пива. Поправив свою шапку, що на брови сповзала, та, запевнившись, що товариство нашорошило вуха, повів історію далі:
– То був сильний та справедливий чолов’яга. В зуби нікому не дивився і чинив завжди по совісті. Гостру шаблю мав і добре серце. Кажуть, здоровий був, що кінь під ним гнувся! То бува, пожаліє втомлену скотину в поході, закине собі на плечі і сам коня понесе кілька миль…
Раптовий кашель перервав оповідача – на іншому кінці столу загадковий подорожній вдавився пивом і тепер намагався відкашлятися, а його товариш поруч тільки зітхнув тяжко і поплескав того по спині.
– Перепрошую, шановне панство, – пробурмотів з-під каптура незнайомець, обтираючи патьоки пива з темної курчавої бороди. – Щось сумніви беруть.
– Так свідки говорять, – авторитетно відказав оповідач. – Багато хто з них досі живий, в походи ходить, та вже під керівництвом інших отаманів. От вони мені і переказують при зустрічі за чаркою, все як по правді було. Ви не тутешні, я дивлюсь. – зауважив пан Олекса, намагаючись краще роздивитися цих двох приблуд в непевному світлі свічок.
– Тутешні, але довго на чужині були, – стримано відповів той, що трохи вищий був.
– Козаки? – і всі присутні також повернули до незнайомців голови, дивлячись із цікавістю.
– Козаки.
– То куди шлях тримаєте?
– На Краснопілля.
– О, то це ж його рідне село – Назара Борща! Може ви і знайомство з ним мали?
– Може й мали, – так само стримано відповів високий.
– То не дайте збрехати старому – правду кажуть, що такий дужий був?
– Вас цікавить, чи дійсно він тягав коня на плечах? – уточнив його товариш, не ховаючи посмішку. Інші також засміялися.
– Ну на спір якось підняв і проніс трохи, - тихо буркнув високий, але так, що почути його міг тільки побратим поруч.
– Олексо, а розкажи ще про характерника, що з Назаром ходив, – встряг один із слухачів. – Подейкують то був чаклун, якого Січ досі не бачила.
– О, і мені цікаво, – темнобородий незнайомець аж носа висунув з-під каптура і подався вперед трохи.
– Кажуть, то був такий хитрий лис, що сам дідько йому в кості якось програвся, – поважно оповів Олекса, підкручуючи сивого вуса. – Іваном звався. Дехто думає, що вони братами були, але козаки, що з ними служили, кажуть, що геть різні були. Іван чорнявий і курчавий, а Назар світлий і чуб мав прямий, що солом’яний. Може просто росли разом – не відомо. Є такі, що кажуть, ніби вони спочатку ворогували, але то було ще до того, як зробилися вони кошовим і характерником. Як на Січі служити почали, то були вже не розлий вода – це відомо достеменно. Де Назар там і Іван поруч. Не полічити скільки разів один одному життя рятували. Поки Іван військо супроводжував – жодної поразки січовики не знали. Ото непереможний дует був! Духи Іванові все доповідали: де засідка готується, яке озброєння у ворога, а то і де скарб військовий заховано. А вже з тим знанням Назар планував набіги і трощили вони ворожі табори, тільки щепки летіли. Кажуть також що, Іван два мідних персні відлив. І не прості, а зачаровані. Виглядали невибагливо і грубо, наче звичайна цяцька з чорним камінчиком. Та камінчик той – впала з неба зірка! Іван приборкав її силу, і створив непорушний звʼязок на кревній магії, аби вони могли завжди знати, чи кожен з них в порядку. Якщо перстень гріється – значить другий захворів і лежить в гарячці. Якщо ж холодним стає – значить побратим в полоні, або в темниці. А якщо, не дай Бог, камінь трісне… – Олекса виразно провів великим пальцем по горлу, – значить нема більше в живих побратима.
– Господи, мене аж сироти взяли, – поділився враженням чорнобородий.
Обоє подорожніх, очевидно, вже трохи відігрілися, тому стягнули нарешті хутряні накидки. Видно було, що обидва в дорозі не перший тиждень – бороди та вуса позаростали, чуби спадали на запалі, але живі і блискучі очі. Були вони як день і ніч. Високий був білявий, із пшеничними сплутаними пасмами та прозорими і світлими, як гірське озеро, очима. Дивився на всіх з-під лоба, серйозно і похмуро. Товариш його, той що на язик гостріший, навпаки, мав чорну кучеряву шевелюру, що збилася в дорозі в суцільне кубло, і очі чорні бездонні криниці, але хитра лукава посмішка ховалася в густій бороді і в куточках очей залягали смішливі промінчики. Обидва були вже не молоді, але сильні та статні, дарма що виснажені важкою дорогою і заметіллю.
Підійшла жінка корчмара і поставила перед ними паруючі тарілки з густою грибною юшкою. Обидва чемно подякували і накинулись на їжу наче сто років не їли.
– Пане Олексо, та ви продовжуйте, – повернув назад до оповіді хтось за столом. – Що ж із ними стало? Де ж пропали ці лицарі? Невже згинули в бою?
– Так-так, дуже цікаво, – закивав курчавий з набитим ротом, і отримав легкого стусана в бік від свого серйозного товариша.
– Ох, то браття, довга історія. Як розповідати всі їх пригоди, так ми з вами до пролісків тут просидимо. Але одну історію я вам повім. – Олекса обвів присутніх загадковим поглядом і понизив трохи голос, змушуючи всіх ближче нахилитися. Навіть бандурист прокинувся і підсів до столу, аби послухати оповідку і, можливо, потім скласти про то кілька пісень. – І буде то історія не про загублену османську принцесу та не про чарівний кульчик, вкрадений в московського царя... А про те як, козаки до самого Велеса ходили.
А було то в такому то році від Різдва Христова, за великих походів чи то Петра Сагайдачного, чи Самійла Кішки – то вже тільки літописці знають. Потерпала Європа від набігів бусурман, що палили церкви, жінок та дітей забирали в рабство, грабували врожаї та проливали кров християнську. Польсько-литовські князі тільки і могли, що руками та шапками на своїх сеймах махати, московити щось там на болотах квакали, а Османська імперія тим часом розросталася наче гангрена. Козаки готувалися чинити згуртований опір, і по всіх Січах йшла активна військова підготовка від Дону до Дністра. Кошовий Борщ із своїми курінними отаманами гострили шаблі та чекали звістки від розвідки. Та от біда – запропали десь розвідники на чолі з характерником. День за днем минає, а вони не вертаються. Кошовий вже сам із загоном на зустріч виїжджав, та нема їх все.
Від гетьмана отримав Назар листа, що війська Речі Посполитої були розбиті і король готов надати козакам вигоди і вольності, аби ті виступили на його боці. Гетьман домігся вигідних умов для козацтва, але війна була вже на порозі.
Нарешті повернувся один єдиний розвідник – брат кошового, Ігор, та привіз невтішні новини. Осман Другий збирав сили для захоплення України та Європи. Небачена досі армія готувалася рушити на наші землі. Осман мав двісті п’ятдесят тисяч воїнів, двісті п’ятдесят гармат і навіть двадцять п’ять бойових слонів…
– Чотири, – зауважив курчавий незнайомець, перебивши оповідача.
– Що чотири? – не зрозумів старий чумак.
– Слонів було всього чотири. І користі з них було ніякої. Слонів можна не рахувати, – пояснив той.
– От не можеш ти не сунути носа до чужого проса, – пробурчав білявий.
– То може най він нам далі повість як все було, га? – роздратувався Олекса.
– Ні-ні, прошу пана! Я краще послухаю, дуже цікаво.
Пан Олекса, витримав важку паузу, підкрутив вуса і наче неохоче продовжив.
Доповів Ігор, що його з новинами відправили до кошового, а Іван із пластунами об’єднався із козаками Микитської Січі і збирався зайти в тил ворога. Передав кошовому також карти із позначками та коротке письмо від Івана – той не хотів посилати голуба, бо птаха можна і перехопити.
Назар хоч і сердитий був, що Іван з ним не порадившись рішення прийняв, але сам колись йому таке право дав. Та і не було часу, аби витрачати на ради і теревені – вже лік йшов на дні. Характерник певне знає, що робить, і кошовий вірив йому як самому собі.
Тож більше не зволікаючи, зібралися козаки і рушили до Хотину, де за наказом гетьмана мали об’єднатися із військами Речі Посполитої.
Османські загони також часу не гаяли, але Іван на карті відмітив де на козаків будуть чатувати засідки, тож козаки до всього були готові.
Перший раз напав на них загін турків під Уманню. Козаки на них чекали, тому розділилися, взяли в кільце і легко всіх перебили. Немало трофеїв військових зібрали – кинджали, пістолі, шаблі, бочки пороху та кілька возів з провіантом.
Вдруге напали османи під Ладижином – намагалися захопити місто і розбити козацьке військо. Вдень козаки відстрілялися з фортеці, а вночі здійснили зухвалу вилазку на бусурманський табір, і підпали його. Ті, хто намагався втекти від вогню, не втекли від козацької шаблі. Після битви під Ладижином, козаки захопили чимало турецьких гармат, якими ті намагалися штурмувати фортецю.
Третя ж битва сталася при Сороках. В Джурині січовики об’єдналися із військами гетьмана і разом рушили на Сороки, котрі тоді вже були під османами. Кілька днів і ночей тривала битва при Сороках, та завдяки відомостям від Івана про таємний хід під муром, козаки прорвалися в місто, розбили турків та вбили султанського ставленика, пашу. Сороки були зруйновані, козаки захопили нечувану військову здобич та переправилися через Дністер. Та від Івана прийшла невтішна звістка, що османи перехопили провіант і порох які везлися із Кам’янця-Подільського до Хотина. А отже здобич при Сороках стала для козацького війська майже рятівною.
А як дійшли козаки до Хотина, то там вже і зустрілися Іван з Назаром. Обійнялися міцно, по-братські, та сіли із старшиною та гетьманом оборону планувати. Турецьке військо втричі переважало козацьке і польське, та у козаків була тактична перевага і неприступна Хотинська фортеця, перед якою турки були як на долоні.
Літописці вказують, що тридцять днів тривала та пекельна битва. Багато козацької крові було пролито, чимало відважних лицарів полягло захищаючи Батьківщину, та османів полягло ще більше. Свідки стверджують, що турки не встигали прибирати тіла своїх воїнів з поля боя і в повітрі стояв задушливий сморід розкладу та гниття.
Вдень Назар приймав бій, не одному паші він встиг знести голову в боях, не одну атаку відбили січовики під його командуванням. Бився пліч о пліч та тримав оборону поруч із самим гетьманом, кілька разів урятувавши тому життя.
А коли приходила ніч, наставав час Івана. Скількох козаків порятували його зілля! Скільки воїнів завдяки йому зберегли кінцівки. А який жах наводили на турків його нічні набіги! Кажуть, Іван козакам капав в очі якесь зілля, від якого ті бачили в темряві як вовки. То буває напустить імли на табір османський, закриє місяць хмарами – турки стають сліпі як кроти. Тоді налітають козаки на табір порубають вартових, підпалять намети та вози з порохом, а самих вже і сліду не стало. Вся Хотинська фортеця спостерігає, як воно вибухає і горить, як бусурмани бігають, суєтяться, намагаються потушити, а воно тільки ще дужче палає. Кілька разів Іван сам прокрадався у ворожий табір, бо міг ставати невидимим і ховатися в темряві від очей людських. Тоді підливав він туркам сонне зілля у казани, і як всіх сон зморить, прокрадаються козаки в табір, османам горлянки поріжуть, а зброю і провіант собі заберуть і віднесуть тихо до фортеці.
Осман Другий лютував страшенно і за голови Назара Борща та Івана Вовчари велику винагороду призначив. Боявся їх страшенно, величезну охорону біля себе тримав, звелів перенести свій шатер якомога далі та охороняти його зброєю і чарами. Кожного дня все більші загони кидав в атаку. Кожного дня все більші втрати несли сторони, та султан своїх полеглих вже й не рахував. Летіли на козаків і кулі, і ядра і стріли. Та зрештою одна стріла наздогнала в бою Назара. Виронив він шаблю та похитнувся в сідлі, ледь втримався. Та друга стріла поцілила коню в груди – впав кінь разом з Назаром. Вірні побратими, під ворожим вогнем, винесли його з поля бою, ризикуючи життями, та доправили до Івана.
– Подряпина – пручався Назар, – Дайте іншого коня і шаблю!
Іван ледь його на місці втримав доки стрілу витягав та пов’язку накладав. Підвівся Назар та й впав назад – ноги підкосилися, не втримали. Шабля раптом важка, наче стопудова стала – не піднімає її рука.
Іван кинувся до стріли, принюхався до вістря і вилаявся так, що й тертим воякам стало ніяково.
– Отруєна! Немає в мене протиотрути такої і часу на виготовлення теж нема, бо лік на години йде. Ладнайте воза – до знахаря його треба.
– Так турки міст через Дністер зруйнували, вся переправа під їх вогнем, – одповів один із козаків.
– З турками я розберуся, – похмуро сказав Іван і зловісні тіні від нього колихнулися, вогнища іскрами розсипалися, земля під ногами дрогнула.
Злякалися козаки, тільки витримка і дисципліна втримали їх на місці, аби не розбігтися. А Назар з останніх сил схопив його за поділ жупана:
– Не смій! Ми домовлялися тільки в крайньому випадку! Значить така моя доля! Не губи душу, Іване.
Перезирнулися між собою козаки, не зрозуміло їм про що мова. Як то раптом Іван збирається ціле військо зупинити.
– Вибач, брате, та це вже не тобі вирішувати, – одповів Іван і влив силоміць в Назара якесь зілля, від якого той впав мертвим сном. – Це уповільнить його серце і не дасть отруті швидко розповсюдитись. Та часу мало. Везіть його до Кам’янця, там є знахар, що знається на отрутах та має необхідні зілля, – звелів він козакам. – Готуйтеся в дорогу і як зачуєте, що стало тихо, наче в могилі, рушайте на переправу і не озирайтеся.
Знову перезирнулися козаки, та сперечатися не стали. Почали ноші готувати та в дорогу збиратися.
А Іван скочив на коня та й помчав до гетьмана.
Що він зробив чи сказав гетьманові, ніхто не відає, та звелів гетьман сурмити в сурми і відкликати козаків з поля бою. Віддав наказ сховатися в окопи та за стіни і за будь-що не визирати назовні, щоб вони не почули.
Зраділи османці, коли побачили, що розвернули січовики коней, думали що це вже перемога. Почали їх переслідувати, та здивувалися і зупинилися на пів шляху, як побачили, що з фортеці до них йде один єдиний воїн.
Як сховалися козаки у фортеці, впав Іван на коліна та почав креслити древні знаки на землі – і здригнулася земля. Заіржали турецькі коні, спробували скинути вершників та втекти, та паші звеліли тримати ряди і продовжити наступ.
Зашепотів Іван слова магічні, давно заборонені та забуті, і піднявся вітер сили силенної – мете в османів пил, каміння, уламки, вибиває із сідел, зриває ворожі прапори.
Та паші бачать, що шлях відкритий і наказують наступати, погрожують смертю кожному, хто відступиться, і підходить турецьке військо ще ближче, а Іванові тільки того і треба.
Ріже він долоню кинджалом і поливає знаки на землі кров’ю та звертається до бога підземного царства, промовляє клятву страшну самому Велесові.
Почорніло небо, вітер дерева гне і ламає, гуркіт страшний прокотився до небокраю. Розійшлася земля під османським військом і посипалися в чорну прірву і паші, і коні, і піхота з гарматами та слонами. А з самої безодні піднялася над ними величезна темна постать та й розправила плечі, підпираючи небо – зачув Велес Івана та відгукнувся на древнє закляття.
Пропало разом все тисячне військо турецьке, згинуло в прірві, наче не було його ніколи. Стихли страшні людські крики, стих вітер і стогін землі, і впала довкола мертва тиша.
Козаки наказ Івана пам’ятали, тож як тільки стало тихо, занесли на ношах тіло кошового на човна, поставили на плоти віз та коней і в сірій напівтемрява переправилися через Дністер. Боялися уявити, що ж там позаду відбувається, та не оглядалися. Один з них тільки не витримав. Не послухався наказ Івана, озирнувся і впав мертвим – не витримало серце вигляду Велеса що височів над фортецею. На обличчі його так і застиг жах посмертно.
Всі козаки що сховалися у фортеці лишилися цілі і неушкоджені. Довго сиділи в сховках та дослухалися, що ж там на зовні діється. А коли нарешті наважилися вийти, то побачили зі стін мурованих тільки поламані дерева, розкидане каміння і дрантя османських прапорів. Згинуло турецьке військо. Згинув і Іван. Хмари розійшлися і сонце сідало за овид, розливаючи довкола багряне світло останніх променів.
Так і скінчилася битва під Хотином. Розбитий Осман Другий, що сховався з переляку в своєму шатрі, мусив вернути до Стамбулу з нічим та відмовитися від посягань на Європу. Ляхи, котрі толком і не воювали, взагалі так і не дізналися, що відбулося, і повернулися до Варшави, розповідаючи всім про свою перемогу. І тільки невеличка когорта козаків знала якою ціною дісталася та перемога і яку жертву приніс для цього один характерник.
Кам’янецький знахар вилікував Назара і з часом той повністю одужав. Коли він вперше прийшов до тями, козаки розказали йому як все було, та кошовий нічому не здивувався. Знав, очевидно, що збирався Іван робити. Знав і не хотів, щоб так сталося. Ніхто з побратимів не посмів дорікнути, що можна би було і не розпочинати ту битву, що міг Іван одразу прикликати древнього бога. Бо всі знають, що загиблі в бою за рідну землю попадають до раю, а Іван згубив безсмертну душу і буде тепер довіку в пеклі за чорну магію.
Як одужав Назар, то повернулися козаки на свою Січ. Припинилися османські набіги. Поляки надали обіцяні вольності українцям. На якийсь час запанував знову мир на нашій землі.
І тільки Назару нема спокою. Тужить він за вірним другом. Мучить його провина, що через нього Іван занапастив себе. Не виходить з характерницької хижі, наче все там щось шукає. І мідний перстень крутить на пальці. Після зникнення Івана чорний камінь не тріснув, а перстень постійно холодив руку, наче не згинув побратим, а перебуває в полоні.
Тривожилися козаки за кошового, та нікого він до себе не пускав і говорити ні з ким не бажав. А одного ранку до світа, сів Назар на коня та й покинув Січ. Лишив по собі тільки записку, що мусить поїхати на якийсь час, та ще й письмові інструкції для курінних отаманів, на період своєї відсутності.
Сердцем відчував кошовий, що живий його характерник. От тільки де його шукати, як до нього потрапити і чи є можливість повернути його назад? Розумів Назар, що відповіді на питання, що його мучать, можуть мати тільки інші характерники. З оповідей Івана знав приблизно в яку сторону їхати тож туди і відправився.
Шлях до характерників зачарований. Тільки посвячені можуть його знайти. Довго блукав кошовий лісами і степами, далеко від дому зайшов. Кінь його вже підкови збив, борода відросла, одяг місцями подрався об гілля, а не відкривалася чарівна стежка. Та не збирався Назар легко здаватися і вертати назад без відповідей.
Якось сів він під старим дубом перепочити та коню дати трави пощипати, а сам все голову ламав, як же віднайти той шлях зачарований. Зняв з пальця перстень холодний та, замислившись, почав із ним гратися і в долоні катати. Треба було ще давно змусити Івана розказати, як шукати характерників, мало коли ті в нагоді стануть. Та Назар все жив із впевненістю, що в нього є свій власний характерник і нікуди той не подінеться. А от взяв і подівся, покинув його самого. Краще було б померти від тої стріли, ніж тепер так мучитися і місця собі не знаходити. Все не так було без Івана.
Замислившись, Назар не втримав перстень і той впав у траву. Потягнувся кошовий аби підняти його, а той взяв і відкотився далі. Що за бісові вибрики? Звівся Назар на ноги, аби забрати перстень, а того наче невидима сила за нитку потягнула – відкотився ще далі. Назар до персня – той від нього. Здогадався тут Назар, що перстень йому дорогу вказує, бо мусив мати в собі силу характерників та до них тягнутися. Сів тоді Назар на коня та й пішов за ним. Перстень котиться стежиною, а Назар з нього очей не зводить аби не загубити.
Так і не помітив, як вже сонце майже сіло, і в сутінках на обрії побачив нарешті фортефіковані укріплення і сторожові вежі зі смолоскипами. Це була козацька Січ, та Назар напевно знав, що в цих краях немає жодної Січі. Але перстень все котився далі до важких дерев’яних воріт і лише перед ними зупинився. На прапорах над вежами, розгледів Назар знаки характерників, що бачив у Івана, тільки ані охорони, ані дозорних не видно за частоколом. Та не встиг Назар злізти з коня, аби постукати у ворота, як ті самі відчинилися і вийшов з них похмурий високий козак. Старий чи молодий – вже було і не розгледіти в темряві. Підняв він перстень, роздивився уважно у світлі смолоскипа, і мовчки відчинив браму, дозволяючи Назару проїхати.
Січ у характерників була як у всіх, тільки людей ніде не було видно. Козак що зустрів Назара віддав йому перстень, відвів коня в стійло і запросив до вогнища на вечерю.
Над вогнищем висів чималий казан з кулішем, від якого дуже смачно пахло. Чоловік тридцять можна було нагодувати з того казана, та ніхто більше до них так і не приєднався. Назар наважився запитати де ж всі інші, але отримав не дуже ввічливу відповідь, що то не його справа.
Поїли мовчки, в тиші. Куліш був такий добрий, який тільки Іван вмів готувати. Нагадав Назарові про побратима і знову серце заболіло.
Після вечері, характерник дав Назарові горнятко запашного чаю на травах, і мовив:
– Ну тепер, кажи, нащо приїхав до нас?
Тоді розказав йому Назар і про битву, і про вчинок Івана, та спитав, що то за магія така, яку використав Іван аби прикликати Велеса і куди міг він сам зникнути.
– У мене немає відповідей на твої питання. Знавав я Івана і ніколи не бачив раніше людини настільки жадібної до знань. Ми попереджали його про заборонену магію, що недарма предки знищили всі письмена і згадки, що ціна її зависока. Та очевидно він все рівно умудрився здобути ці знання. От і згинув. Але в тебе лишився із ним зв’язок, – характерник вказав на перстень. – Ти вже випив зілля, що відкриває шлях у невідоме. Поклади перстень під голову і лягай спати. Можливо так знайдеш відповіді.
Назар подякував і зробив як велів характерник.
Ніхто не знає, що сталося тієї ночі. Чи бачив Назар сон віщий, чи явився йому дух самого Івана, а може й які інші сили відкрили йому правду. Та наступного ранку Назар склав із себе повноваження кошового, віддав булаву характерникові і попросив того доставити її на Січ та прослідкувати аби козаки по закону обрали нового кошового.
– А ти сам тепер куди зібрався? – спитав Назара характерник, коли той вже сідлав коня.
– Піду в царство Велеса. Іван поклявся в обмін на допомогу, відслужити служкою у бога тридцять три роки. Він це через мене зробив і я не дозволю йому одному ту ношу нести.
– Всі язичники потрапляють в царство Велеса, та ніхто звідти не вертався. А ти ще й хрещений.
– Нічого. Іван теж хрещений, тож не може мати поганський бог над нами повної сили. Якось зорієнтуюсь на місці.
– Думаєш Іван хотів щоб ти покинув Січ і обов’язки заради нього? – спитав на останок характерник.
– То вже не Івану вирішувати, – посміхнувся Назар, застрибуючи в сідло. – А Січ стояла до мене, простоїть і після мене. Ви тільки ще до матінки моєї навідайтеся, будь ласка, і скажіть їй що я її люблю і щоб вона не хвилювалася.
Так і поїхав Назар від характерників і з тих пір зник без сліду як і Іван. То все оповів той самий характерник, коли на Січ булаву кошового привіз. Всі козаки його слухали і між собою переповідали. От і до слуги вашого покірного дійшла ця історія як є. Чи потрапив Назар до підземного царства і чи знайшов він там Івана думаю, ми ніколи вже не дізнаємось. А може, хто доживе, той ще побачить їх через тридцять три роки. Справжня дружба, як і справжнє кохання, всі перешкоди може подолати. Сподіватимемось, панове, повернуться ще наші герої в часи коли найбільше потребуватиме їх рідна земля.
Так договорив поважний пан Олекса і ніхто не поспішав вставати за столу. Всі притихли, задумались кожен про своє. А за маленькими, розписаними морозними візерунками, віконцями, вже давно вщухла заметіль і жеврів сірий зимовий світанок.
В повній тиші перезирнулися двоє подорожніх козаків.
– Чуєш, якщо зараз рушимо, то до ночі будемо в Краснопіллі, — тихо сказав курчавий.
– Ну, так, кому треба той сон, — зітхнув білявий
Обидва допили до дна вже холодне пиво в кухлях і гепнули ними по столу — тут, у вранішньому світлі, помітили всі на середніх пальцях правиці в кожного однакові мідні персні з чорними камінчиками, що показалися з-під довгих брудних рукавів.
— Господи всемогутній, — пробурмотів Олекса і почав хреститися, — святі угодники, це ж вони…
– Вони?
– Невже?
– Назар та Іван?
– Вони?
– Прям з того світу?
Зашепотілися всі за столом, і собі перехрестилися, витріщаючись на парочку подорожніх.
— Дякуємо за гостинність і цікаву оповідку, та ми вже собі підемо, — сказав Іван, посміюючись з того всього.
Тільки піднялися з-за столу, як підскочив Олекса слідом:
– Стривайте, то це виходить Назар Івана таки знайшов?
– Виходить, знайшов, — відповів Назар.
– І Велес обох відпустив?!
– Відпустив, — відповів Іван, хитро посміхнувшись в бороду.
– А як же тридцять три роки? По Хотинський битві ледь пʼять минуло!
– Три з гаком, якщо точно, — поправив Іван. — Просто в підземному царстві час минає інакше: десять років там, наче рік тут.
Зашепотілися всі знову в корчмі. Не вірять своїм очам і вухам люди, але ж стоять прям перед ними, як в історіях говориться і піснях співається – по описам один в один Назар Борщ та Іван Вовчара. І видно, що шлях вони пройшли тяжкий і довгий – не інакше як з того світу вибиралися.
– То ви тепер підете ляхів бити? – спитав Олекса, як самий сміливий.
– Батьку, ну, подивись на погоду. Ляхи трохи до весни зачекають, – відповів Назар.
Серед гостей корчми прокотилися смішки, всі трохи видохнули і вже не дивилися на козаків налякано, як на привидів. Попрощалися та побажали їм гарної дороги.
Забрали вони коней із стайні та й вийшли в зимову студінь. За ніч кучугурів намело з людський зріст, але ранок був тихий і небо роз’яснювалося. Де-не-де, над засніженими стріхами розкиданих вздовж дороги хатинок, із димарів підіймався прямий димок.
- Ну й холод собачий! Як приїдемо, я не виходитиму з лазні тиждень, — рішуче заявив Іван, застрибуючи в сідло.
Назар відчайдушно позіхнув, випускаючи білу пару з рота і мерзлякувато закутався в шкуру:
- Краще б спати легли, ніж ті побрехеньки всю ніч слухали.
- А мені сподобалася ця версія. Значно краще ніж рабство на галерах, - відповів Іван. - Лиши людям віру в чудеса.
- Та я ж того й змовчав, - зітхнув Назар. - Най вже буде.
Іван пустив коня повільним кроком і Назар пішов за ним слід в слід.
- Щось ми поспішили із втечею, – розмірковував Іван. – Треба було сидіти в полоні до весни. У турків якось тепліше.
- То вертай назад, розумнику, – одповів Назар.
- Ну от що ти починаєш?
- Я? Це тобі все не слава Богу.
- Хтось не виспався і тепер бурчить як дід.
- А хтось зараз по дупі отримає.
- Ой, та ти тільки дражниш!
- Прости Господи, яке ж дурне!
- Зате твоє. Маєш що маєш…
Так вони вертали додому, по хрусткій засніженій дорозі, що блищала та мерехтіла, наче діамантами обсипана, в косих променях холодного зимового сонця.