Work Text:
Розпечені дахи будинків мліють під полудневим сонцем. Усередині так само спекотно, як і ззовні — дощу не було вже три довгі дні. Задушлива кімната, це останнє місце, де Джон хотів би бути. Але Бен тут. Нерухомо лежить на ліжку, сплевши пальці на животі. Його груди здіймаються розмірено і спокійно. Так само спокійно Бен учора тис Джонові руку. Як він тоді це назвав?.. Плідна співпраця, здається. Навряд чи на них чекає саме це. Але Джон чомусь готовий ризикнути.
Він проводить долонею по спітнілому чолу й перевертається на бік. Запах чистої постелі здається на острові майже чужим — від штучної свіжості трохи щипає у носі.
Нерівний профіль Бена ніжиться в сонячних променях за якихось тридцять сантиметрів. Так близько, що Джон може розгледіти, як ледь тремтять його тонкі вії. Він міг би торкнутися великим пальцем ямочки на підборідді. Обережно натиснути і спостерігати, як блідувата шкіра змінює колір. Стає ніжно-рожевою, а потім і зовсім нездорово червоніє. Джон міг би, але не зробить. Бенові й так нещодавно добре дісталося. А синці та рани з нього сходять аж надто повільно.
— …Ти ж знову просто намагаєшся втертися мені в довіру, так? — Джон нарешті порушує тишу. І раптово усміхається. Усміхається неминучому.
Бен розплющує спершу одне, потім друге око. Дивиться крізь напівприкриті, почервонілі повіки — ніби вічно недосипає. Або це у нього природний колір такий? Джон поки що не з'ясував.
— І як, виходить? — він ледь помітно вигинає пересохлий куточок губ, наче Джон запитав щось наївне і безглузде водночас.
— Виходило, я б не питав. — він похитує головою. Проїжджається поголеною щокою по хрусткому, білосніжному простирадлу.
Бен прикриває очі. Його посмішка тьмяніє, ніби розчиняючись в задусі.
— Твоє життя — це суцільний знак питання, Джоне. Ти завжди питаєш і сумніваєшся. — безбарвно вимовляє він, наче навіть не намагаючись зачепити. Просто констатує факт.
Порив гарячого вітру ширше розчиняє вікно, і сонячний зайчик спритно перестрибує Бену на перенісся. Неспокійно тремтить біля червоного садна від круглих окулярів. Потім завмирає в куточку ока. Бен жмуриться, трохи відводячи підборіддя вбік.
— Тоді, може, відповіси? — Джон примружується, ледве стримуючи усмішку. — Як більш обізнаний.
Бен мовчить кілька секунд, не блимаючи втупившись у стелю. — Мені більше не потрібно робити це з тобою. Не потрібно, як ти висловився, «втиратись у довіру».
Джон недовірливо підіймає брову. Підсувається ближче, намагаючись зазирнути у відсторонені очі. І нависає над Беном. Над його розтуленими, сухими губами. — І чому ж?
Бен, як на зло, відводить погляд геть.
— Хіба ти не казав, що тепер я просто можу попросити? — він знизує плечима. Від цього руху комір смугастої сорочки сповзає нижче, оголюючи бліду, подряпану шию. Але Джон не дає настільки легко збити себе з пантелику.
— І ти прийняв правила? Так просто? — Джон похитує головою. Рука, на яку він спирається, починає німіти.
— Обіцяю, Джоне, — він піднімає підборіддя і нарешті зазирає Джону у вічі. — Коли мені щось буде потрібно, я так і зроблю.
Слова Бена осідають у грудях дивним, важким теплом.
Джон не одразу розуміє, навіщо тягне руку, просто торкається його щелепи загрубілими пальцями. Обережно проводить вздовж контуру і зісковзує нижче, в западину під шиєю —туди, де під тонкою шкірою ледь відчутно тремтить пульс. Від Бена пахне лавандовим лосьйоном і кров’ю. У відповідь на дотик він розгублено кліпає, але потім повільно заплющує очі. Час втрачає обриси. Джон тягнеться ближче, відчуваючи, як під пальцями шкіра Бена вкривається мурашками. І…
Бен відвертається.
Відлуння теплого подиху ще мить гріє щоку Джона, але потім розчиняється у спеці.
Джон важко відкидається на подушку. Дивитись на норовливу потилицю Бена означало б думати про те, що сталося. Зараз цього хочеться найменше.
Він підкладає руки під голову і втуплює погляд у білу стелю. Далекі трелі птахів, чисті й спокійні, мов звуки флейти, допомагають заспокоїти думки. Кілька хвилин вони лежать у мовчанні.
— …Можливо, скористаюся цим правом просто зараз. Можу попросити чашку кави? — як ні в чому не бувало продовжує Бен, недбало обертаючись через плече. Схоже, синець на руці його бентежить не так вже і сильно.
Джон важко зітхає. Відмахнутися від власних слів означало б дозволити Бену знову потягнути за ниточки. Але ще гірше — підірвати хитку довіру. Хоча… чи можна підірвати те, чого з самого початку не існувало?
Джон пхає ноги у стоптані черевики. Підходить до вікна й робить глибокий, розмірений вдих. Запах скошеної трави й терпка солодкість тропічних фруктів наповнюють легені. Бордові фіранки ліниво колишуться на вітру, ніби намагаючись дотягнутися до Джона. Він дотягується до них першим, ховаючи в тіні себе і витягнуту на ліжку фігуру. А потім крокує в обвішаний картинами коридор.
— З м ло о !
— Що!? — Джон зупиняється, так і не дійшовши до кухні.
Колекція засушених метеликів втуплюється в нього зі стіни чорними намистинками очей. Відповіді ні від них, ні від Бена не надходить. Тож за мить Джон з’являється на порозі спальні.
— З молоком. — Бен чемно усміхається кутиком губ, підводячи з подушки розкуйовджену голову.
Джон киває. Смутне передчуття поколює десь у грудях. Цього разу він залишає двері відчиненими.
— Без ук у!
— Без цукру? — хмуро уточнює Джон, знову зазираючи до кімнати.
— Саме так.
— Ще побажання будуть? — він схрещує руки на грудях.
Бен хитає головою й підводить на Джона ясні блакитні очі. У них мерехтить щось майже беззахисне, але цілком промовисте: „Тобі ж не важко зробити це для мене, правда?"
Джону насправді не важко. Та зрештою ніколи й не було. Важко інше — знати, що для Бена це знову лише гра. Що навіть заради чашки кави йому потрібно розіграти маленьку виставу. Джон втомлено проводить рукою по чолу.
Залита сонцем кухня огортає оманливим теплом. Серед бездоганно випрасуваних фіранок і складених рушників Джон не відчуває затишку. Його погляд ковзає по рівних стосах тарілок, по відполірованому до блиску чайнику, ловить відблиски світла на лакованому столі. Може, затишок це не про порядок і чистоту? Може, він про те, що речам дозволено існувати такими, якими вони є?.. Хоча Бен навряд чи з цим погодився б.
Він ставить на плиту важку турку.
— ..мо.. чве.. !..
Джон ступає до кімнати й розлогою тінню нависає над Беном.
— Молока рівно чверть. Гріти на середньому вогні сорок п'ять секунд. — він навіть не відриває очей від розгорнутого тому «Улісса». Лише трохи мружиться, коли тінь лягає на пожовклі сторінки.
— Знаєш що, Бене?.. — Джон стискає щелепу, і в його голосі звучить ледь вловима втома. — Як ти згадував, це поза межами моїх здібностей і досвіду.
Пташиний щебет стихає, і на мить тиша стає майже відчутною. Бен повільно підіймає погляд. І раптом потріскані куточки губ розходяться в усмішці.
— Але ж ти казав: мені потрібно лише попросити, — він нахиляє голову й подається вперед, ніби прагне стерти відстань між ними. — Невже тепер, коли я прошу, цього все ще замало?.. — його тон насмішкувато бринить разом із подихом, ледь вібрує, граючись паузами. У ньому прослизає щось майже невловиме, занадто особисте.
Джон намагається відгородитися від дрібниць, що вперто впинаються в пам'ять: від блиску шкіри у виїмці під ключицею, від плавної лінії шиї, від притишених, майже оксамитових нот у голосі. Він поводить плечем, не дозволяючи Бену знов вдертися під шкіру.
— Виходить, байдуже, просиш ти чи ні — все зводиться до одного. Я роблю те, що потрібно тобі. То де ж тут мій вибір?
— Джоне… — поблажлива усмішка з’являється на губах Бена й одразу зникає. — Ми всі заручники цієї ілюзії. Ні в кого немає вибору.
Він поправляє подушки за спиною та знов розгортає книгу.
— … І будь ласка, принеси до кави бісквіти.
Слова зависають у повітрі, а потім розчиняються в подиху гарячого вітру. Розмова сама собою осипається в порожнечу.
Що ж, цього варто було очікувати. Джон мимоволі торкається пальцями ребристого шраму під вологою футболкою — і все знову стає на свої місця.
Він глибоко вдихає та піднімає з підлоги потертий рюкзак. Лямки звично лягають на плечі.
— Що ти робиш? — Бен повільно підводиться на лікоть і нахиляє голову.
— У нас залишилося не так багато провіанту, — Джон зупиняється біля дверей і все ж озирається. Погляд мимоволі затримується на беззахисно розкритій долоні, що лежить поверх ковдри. — Бувай, Бене.
Коридор зустрічає в’язкою тишею і запахом дерева. Джон ніколи раніше не помічав, як стіни зсуваються, ніби підштовхують до виходу, варто лише зачинити за собою двері.
Він робить кілька кроків, і в напівтемряві лунають поспішні кроки слідом. А потім щось тепле торкається ліктя.
— Джоне... почекай... — пальці Бена ледь помітно тремтять. — Повернімося на кухню. Я зварю кави нам обом.
Повітря густіє навколо, огортає їх обох темною безформною масою — і тільки тепло чужої долоні все ще утримує його.
— Будь ласка.
***
На кухні пахне меленими зернами й підсушеною лимонною травою. Джон опускається на стілець, і дерево лагідно скрипить під його вагою.
Бен застигає над туркою. Його погляд губиться в темній гущі, що повільно піднімається на вогні.
Секундна стрілка повільно повзе по колу.
Минає хвилина.
Дві.
І нарешті крізь тихе цокання пробивається шипіння кави.
Бен тягнеться до ручки — й одразу відсмикує пальці, не видавши жодного звуку. Його плечі завмирають у скутій, неприродньо правильній позі.
Джон опиняється поруч швидше, ніж встигає подумати.
— Я в порядку! В порядку, Джоне. — Бен роздратовано морщиться і стискає пальці в кулак. Рвучко заводить руку за спину, ніби обпектися це щось непрощенне.
Джон важко зітхає.
— Сідай. Я зроблю сам.
Бен покірно опускається на стілець. Джон відвертається до плити — і вже не бачить, як Бен, навіть не моргнувши, переставляє цукорницю ошпареною рукою.
А потім всміхається, дивлячись на широку спину Локка.