Chapter Text
Я вчергове відкрив нашу переписку. Ніколи ще не залишав його без відповіді так надовго. Мій найкращий друг востаннє писав мені вночі. Більше десяти його повідомлень підряд і жодної відповіді від мене за останні два дні.
Раз у раз я знаходив у шкільній групі той самий пост, який досі не знесли і, схоже, не планували. Раз у раз перечитував те, що призначалося не для моїх очей, і обіцяв собі, що ось цей раз точно останній. Раз у раз знав, що ні, і вчитувався в кожне слово так, ніби сподівався, що минулого разу мені примарилось і насправді там щось інше, буденне, на кшталт обговорень “Пуститися берега” чи розбір завдань з геометрії. Це все не могло бути правдою, а у мене в жодному всесвіті не мало би бути шансів із моїм другом, але ось ми тут.
Кімове “як я хочу зараз до тебе” різало більше, ніж його хтивка, яку я – чесно, я ж не геть кончений мудак! – щоразу поспіхом прогортав. Цей чувак, ким би він не був, відповідав йому схожими повідомленнями, а я відчував, як до горла підступає нудота, відкидав телефон убік, але брав його знову і знову.
За день коментарів під постом побільшало. Я пречудово уявляв, що побачу, і не мав жодного бажання читати бруд у бік свого найкращого друга, та палець все одно натиснув “відкрити”.
Огидно, як я й очікував. Тупі гіфки з гачімучі. Емоджі з блювотинням.
“По ньому ніколи й не скажеш”
“Давайте кожен буде цікавитись своїм життям. Порпатись у чужому листуванні гидко і незаконно”. Дякую, Алісо.
“А другий – це часом не Мирний?”
Всередині все похололо. Я ще раз перечитав коментар. Якого хріна? Подивився на реакції – палець вниз від Ніка і жодних відповідей. Після нього – знову ідіотська гіфка та спам від бота.
Кім, мабуть, бачив. Останнє повідомлення від нього було години за дві до цього тупого коментаря. Після і дотепер – тиша.
Я важко відкинувся на подушку. Отже, він це побачив і вирішив, що я відвернувся від нього, щоб мене не вважали теж геєм? Чи подумав, що я серйозно боюсь за власну дупу, поки він поряд? Чи, може, він не читав ті коментарі, а його мовчання – просто збіг? Я ще раз відкрив наш із ним чат. Кожне його нове повідомлення було дедалі сильніше просякнуто відчаєм, від “Ти вже бачив?” і “Я не гребу, як тепер” до короткого “Тьом”, за яким не послідувало нічого.
Ще ніколи я не відчував такої огиди до себе. Поки Кім був зовсім сам, розбитий і наляканий, я перечитував його злиту переписку і весь час думав про хрінь, яка насправді не мала жодного значення!
Миттю я зіскочив з ліжка, натягнув джинси, сорочку і вибіг в коридор. Моє місце зараз поряд із ним, і навіть якщо він першим ділом захоче прописати мені добрячого ляща – матиме повне право.
Пальці не слухались, шнурки плутались та вислизали з рук, і я тихо вилаявся.
– Тьом, забери сміття! – мама крикнула з кухні.
Не роззуваючись, я влетів на кухню, схопив пакет, поспіхом поцілував маму в щоку, перш ніж вона почала би сваритись через забруднену підлогу, і вибіг з квартири.
Здається, я добіг до його будинку і злетів на сьомий поверх на одному подиху, не чекаючи, поки спуститься ліфт. Важко дихаючи, припав плечем до одвірка. Серце калатало як навіжене, в боці неприємно кололо, і я притулив щоку до металевих дверей, намагаючись бодай трохи охолонути.
З квартири почулись тихі кроки, і не встиг я відійти, як клацнув замок. Двері прочинились на довжину ланцюжка і я в останню мить схопився за одвірок, дивом встоявши на ногах.
З-за дверей на мене спантеличено дивилась тітка Аня. Я не бачив її усього тиждень, але, здавалося, за цей час вона постаріла, очі потьмяніли й під ними залягли глибокі тіні.
– Тьом, це ти?.. А чого шарудиш і не стукаєш?
– Та от… Збирався.
Вона пустила мене, змусила нахилитись до неї й заговорила пошепки:
– Він взагалі не виходить з кімнати. Може, ти міг би…
Я хутко закивав.
– Звичайно. Так, я… Я спробую.
Потім навіщось стиснув її плече і додав:
– Ви не хвилюйтесь, все буде добре.
Геніально, Артеме. Саме те, що хоче чути матір, коли її син стикнувся з конченими гомофобами в кількості дохуя і ще трішки, замкнувся в собі й не виходить навіть з кімнати. Втім, вона подарувала мені слабку посмішку і, постукавши, прочинила двері Кімової спальні.
– Синку, дивись, хто тут.
Я застиг на порозі. Кім сидів на своєму ліжку в майже повній темряві. Штори були щільно закриті, так що всередину не пробивався жоден промінчик травневого сонця, і кімнату освітлювала лише маленька лампа над акваріумом з черепахою. Глянувши на мене, він повільно підвівся з ліжка і завмер так само як я. В слабкому холодному світлі його обличчя видавалося сірим, а завжди ясні світлі очі – майже чорними. Він мовчки дивився на мене, і я не міг вгадати на його обличчі жодної емоції.
Його мама промовила щось нерозбірливе про суп на плиті і зникла за дверима. В два широких кроки я перетнув кімнату і стиснув Кіма в міцних обіймах. Від здригнувся, але не відштовхнув мене.
– Я з тобою. Хай там що. І… І вибач, що тупив так довго, – додав я тихо.
Кім нічого не відповів, натомість слабко обійняв мене у відповідь і сховав обличчя в комірі моєї сорочки. Моя долоня лягла між його лопаток. Я продовжував тримати його, злегка погойдуючи зі сторони в сторону, вдихаючи знайомий аромат вишні та тютюну (і коли я встиг відвикнути від цього запаху?) та слухаючи його нерівне дихання.
– Скажи хоч щось.
Він знизав плечима, так і не піднявши голову.
– Дякую, що прийшов.
– А тепер, будь ласкавий, вали додому? – посміхнувся я. Кім в моїх руках тихенько
пирхнув зі сміху. Я відчув крихту полегшення, та раптом сміх змінився таким самим тихим схлипом – спочатку одним, потім другим і третім. Його плечі дрібно тремтіли. Я пригорнув його ближче до себе і лагідно провів пальцями по його волоссю.
– Ну, ти чого?..
ВІн схлипував знов і знов. Зовсім скоро комір сорочки був мокрий, а я так і продовжував ніжно гладити його по голові, панічно перебираючи в пам’яті всі заспокійливі слова, які коли-небудь чув. Геть усе тієї миті здавалось якимось штучним, дурнуватим і недоречним. Лише коли Кім трохи заспокоївся, я відсторонився і зазирнув йому в очі.
– Принести тобі води?
Він шморгнув носом.
– Так, будь ласка.
Гаразд. Вода. Це вже було просто і зрозуміло. Я відпустив Кіма і ще раз пильно оглянув його, ніби намагався побачити щось нове в гострих вилицях, почервонілому носі та сірих очах, припухлих від сліз.
– А коли ти востаннє їв?
Він замислився на мить.
– Вчора.
Я похитав головою, точно як моя мама, коли бачила, що я й сам харчуюсь як попало.
На кухні тітка Аня вручила мені тацю з двома склянками води, кількома таблетками валеріани й тарілкою картоплі з грибами. Намагалась нагодувати й мене теж, та я запевнив її, що поїв вдома. Насправді ж мені шматок не ліз в горло.
Побачивши пігулки, Кім лише зневажливо пирхнув і жбурнув їх в корзину для паперу, але гаряча їжа, здається, трохи оживила і заспокоїла його. Ми поговорили про останній матч, річні контрольні, майбутнє ЗНО. Я показав йому декілька мемів про українську літературу, які напередодні побачив у твітері. Кім посміхався, але очі його досі були порожніми.
Я відклав телефон і, повагавшись кілька секунд, усе-таки запитав:
– Ти знаєш, хто це зробив?
– Так. – він кивнув. – Але не скажу.
Як це так? Відколи у нього з’явились від мене секрети? Напевно, моє збентеження відбилось на обличчі (Кім сам постійно каже, що в мене лице з субтитрами), і він пояснив спокійно:
– Не хочу, щоб ти наробив собі проблем.
Знову захотілося вдарити самого себе. Я як останній козел зник на два дні, коли Кім найбільше мене потребував, а він все одно анітрохи не сумнівається, що я піду бити морду тому, хто так вчинив із ним. І правильно, піду.
Він зітхнув.
– Тьом, не ображайся. Я все розповім, але не зараз, добре?
Я незадоволено мугикнув і вирішив перевести тему, якщо вже Кім не збирається розповідати, кому саме треба розбити ніс.
– А я до тітки їду. Майже на все літо. Поїхали зі мною? Ти ж пам’ятаєш мою тітку Марину? Ти її бачив на моєму дні народження.
– Хазяйка Марсика? – очі Кіма раптом засяяли вперше за цей день. На його обличчі розквітла усмішка, і я мимоволі теж всміхнувся.
Марсик – Марсель, взагалі-то – це французький бульдог. Тоді його привезли до нас вперше, і від тієї кількості незнайомих людей, чужих запахів та занадто дружелюбного Черчилля бідолашний цуцик заховався під диван, але виліз, як тільки до кімнати зайшов Кім, і весь вечір намагався застрибнути йому на коліна, лизнути чи потягнути за штанину гратись. Пам’ятаю, як почервонів до кінчиків вух, коли мама запитала, чого я так замріяно задивився на Кіма з Марсиком. Довелося збрехати, що згадав, як наш Черчилль був таким маленьким.
– То тітка Софія, мамина сестра. А Марина – татова. І собака у неї теж є. Навіть дві, – додав я, ніби це точно мало би переконати його.
– Кіме, – благав я, – Їдь зі мною. Не залишайся тут сам на все літо.
Звичайно, він був би не сам, а з батьками. До того ж, наш капітан нікуди не збирався їхати, і він сам мені сказав, що його ставлення до Кіма не змінилось через те злите листування.
Кім побарабанив пальцями по спинці ліжка.
– А твоя тітка не буде проти?
– Не буде.
– Не знаю, – він зітхнув. – Звучить добре, але треба, щоб батьки відпустили. Коли це все?
– Десятого червня. Нас тато відвезе.