Work Text:
Сонце встає над горизонтом? Чи то тільки сідає?
Здається ж таке, думає Ріхтер, — і здається, як простромлений списом спартанець, заливаючи очі слізьми.
Він здіймає погляд вище, прикриваючи долонею чоло, хай і дивиться прямо в сонце — вдає, що погода ранить більше душевної скрути. Під червоною підлогою-містом, тільки коріння Богоголосих кленів — десь там, думає Ріхтер, десь там пролягає його безсмертна Батьківщина. За вітром, на південь.
Земля суха, шумить під підошвою берців овічнілого побратима — і одна стопа в нього мабуть була ширша іншої, бо як інакше пояснити стерту до каркасу пʼяту, що роздирає йому зараз мʼясо до кістки. І це невелика ціна, думає Ріхтер, затягуючи шлею наплічника так, щоб вона була і за тиснучу повʼязку.
Ріхтер йде далі, залишивши позаду старе стерте взуття, 700 мілілітрів першої негативної і побратима — холодного. Так холодно, додумує він, стираючи піт з чола — від спеки, лютої спеки.
— Де воно?
Де вони — ті, кого можна спитати. Де воно — те, що він шукає.
Ріхтер штовхає камінь прорезиненим носком, — може там — докульгує до вщент скіптявілої автівки-ровесниці.
Повітря сухе, як прощання з не тими людьми, в не тому місці. Глиняна стужа за спиною мокріла — і темніло: кліпало чи то сонце, чи то він.