Chapter Text
Гаряча вода лилася на руку трохи сильнішим струменем, ніж варто було б, щоб не завдавати додаткового болю. Вода, змішана з кров’ю, зникала в зливі раковини. Погляд маленького рудого хлопчика був спрямований просто в очі, що відбивалися в дзеркалі. Коли кров трохи вгамувалася, Кай нарешті припинив це катування окропом і вимкнув воду. Він швидко залив свіжі рани перекисом, що змусило його мало не закричати в перші секунди. Обробивши рани, він також продезінфікував лезо, яке швидко сховав у маленькій коробці, що завжди чекала в одній із потаємних шафок його кімнати. Руку він недбало перемотав бинтом, сподіваючись, що кров не просочиться і не забруднить його світшот — це вже точно довелося б пояснювати. Підліток нарешті покинув свою особисту катівню та похапцем зачинився у своїй кімнаті, доки його ніхто не помітив.
Знизу долинали звуки вечірки — вечірки, на якій Каю не було місця. Сьогодні їх із Фреєю чотирнадцятий день народження. Його люба сестричка зараз веселилася внизу разом із батьком та гостями, а він був змушений гнити тут, у цій богом забутій кімнаті, в найвіддаленішому кутку цього ненависного дому. Рука досі страшенно пекла, не даючи жодного шансу зосередитися на чомусь, окрім болю. На чомусь куди більш неприємному, ніж фізичний біль.
«І треба було туди йти? Дурню ж зрозуміло, що вони б не допомогли», — подумав він.
На плечі з’явилося фантомне, але дуже реальне відчуття міцної батькової руки, що волочить його геть із поліцейського відділку. Він згадав погляд тієї поліціянтки, яка так байдуже дивилася на те, як розлючений чоловік тягне маленького наляканого хлопчика, що всього двадцять хвилин тому увірвався до їхнього відділку, благаючи про захист. Того разу побиття (знову за якусь дрібницю) виявилося надто тяжким навіть для здавалося б загартованого хлопця. Тож він вирішив, що час діяти. Усі ж ці розумні люди, коли чують про домашнє насильство, з розумними обличчями повторюють заїжджені фрази на кшталт: «Звернись до поліції! Вони точно не залишаться байдужими». Ага, «точно». Щойно правоохоронці дізналися, чий син стоїть перед ними, будь-яке занепокоєння зникло, наче його й не було. Поліцейські зателефонували Ніколаусу, хоча Кай буквально благав їх цього не робити, показував синці, розповідав жахливі історії, які для нього були звичайними буднями. Їм було байдуже.
Варто, мабуть, уже засвоїти просту істину: на тебе та на твої проблемам усім начхати. Особливо коли твій тато — власник великої корпорації, а ти — лише дитина.
Кай провів рукою по марлі, що спровокувало новий спалах болю, який нарешті вирвав його з думок, що, немов трясовина, затягували його все глибше й глибше.
Він крадькома пробрався на балкон сусідньої кімнати та, спершись руками на перила, затягнувся цигаркою, яка дуже вчасно знайшлася в кишені.
— Привіт! — голос пролунав буквально з нізвідки, просто над вухом Кая.
Від несподіванки юнак відскочив до протилежної стінки балкона, стримуючи крик. Кілька секунд він намагався заспокоїтися і сфокусувати погляд на постаті, що в напівтемряві сиділа на перилах, немов кіт. Коли очі нарешті звикли до темряви, його осяяла настільки абсурдна думка, що Кай ледь не розсміявся. Перед ним сидів хлопець із крилами. Янгол.
Страх наче рукою зняло, натомість прийшло розуміння, що він, мабуть, задрімав, поки без діла валявся на ліжку. Усвідомлені сни — це завжди цікаво, і Кай точно був не проти провести бодай кілька годин у мініфентезійному світі, схожому на ті фільми, які вони з мамою любили дивитися.
— Привіт, — він посміхнувся янголові.
— Ти Кай, — скоріше ствердив, ніж запитав той.
— Тааак, а ти? — Ситуація ставала дедалі комічнішою, тож рудий вирішив підігравати до кінця.
— А я Джиен! Твій янгол-охоронець, — Джиен протягнув Каю руку, яку той із радістю потиснув.
— Янгол-охоронець, кажеш? Ну, мабуть, на небі чи де ви там усі живете, ти не користуєшся авторитетом, так?
— Це ще чому? — Янгол виглядав ображеним.
— Ну, то що ж ти за чотирнадцять років жодного разу не захистив мене від батька? — Раптом Каєм захлиснула злість. Навіть якщо це сон, він був обурений такою безвідповідальною поведінкою його "охоронця".
— З чого ти взяв, що я тебе не захищав, га? Якби Ніколаус перейшов межу, я б допоміг. А так дитинство — це лише етап у формуванні твоєї особистості, і нам заборонено втручатися, якщо ситуація не загрожує життю, ясно? — Джиен навіть трохи прикрикнув, наче його справді зачіпали людські образи.
Кай трохи помовчав. Його надзвичайно дратувало все, що молов цей пернатий, але слів проти він так і не знайшов.
— А зараз ти чому приперся?
— Тому що тобі, очевидно, мало батька, то ти ще й сам собі шкодити вирішив? Ні, ні, ні, так діло не піде, — Джиен нарешті зіскочив із перил і став поруч із Мерфі.
— Ти це ще про що?
— Я ось про що! — Із цими словами янгол різко закотив рукав Кайового світшота. Звісно ж, там виднівся бинт із кількома плямами крові.
— Гей, ідіоте, що ти робиш? Негайно відпусти! — Кай легко вирвав руку, адже янгол і не намагався її втримувати, та швидко закатав рукав назад. — Йди до біса, не суй свого янгольського носа в мої справи!
— Тобто "твої справи"? Я буквально відповідаю за твій захист, а тут таке! Це неприпустимо! — Він обурено розкинув руки.
— То ти прийшов лекції читати? Ну, якщо так, то окей, — Кай мерзенно, по-дитячому видавлюючи голос, промовив: — Я тяк більше не буду, вибач, будь ласка! — Він закотив очі.
Янгол мовчки чекав, доки той закінчить свою обурену тираду.
— Усе? Закінчив? — сказав він, коли Мерфі нарешті заткнувся. — Я тут не для того, щоб тебе сварити чи повчати. Я тут, щоб тобі допомогти. Дай-но сюди руку, — він вимогливо простягнув свою правицю.
Кай кілька секунд стояв нерухомо, але зрештою здався й слухняно підняв травмовану руку.
Охоронець цього разу обережно закотив рукав, зняв бинт і незадоволено зацокав язиком, дивлячись на ще зовсім свіжі поранення. Потім він заніс іншу руку над ранами й почав щось шепотіти невідомою Каю мовою. І о диво — порізи почали затягуватися на очах, перетворюючись на потворні рубці, а ще за кілька хвилин зникли й вони.
Старший спадкоємець не зміг стримати враженого видиху.
— Тепер не болить?
Кай був настільки здивований, що, здавалося, втратив увесь свій сарказм, тож просто відповів:
— Мм, ні... Дякую?..
— Нема за що, ти ж усе-таки мій підопічний. Ну, я пішов! — Із цими словами янгол-охоронець знову скочив на перила й розправив крила. На секунду Кай роззявив рота від такої прекрасної картини.
— Джиене, стій!
Блондин, який уже встиг змахнути крилами, ледь не гепнувся з балкона, але все ж віднайшов рівновагу й незадоволено глянув на емпата.
— А можеш, будь ласка... трохи зі мною посидіти? Я так не хочу повертатися туди, — Кай жестом вказав на двері позаду.
— Ну, знаєш... Прямо тут — ні. Але в мене є ідея, довірся мені, — і з цими словами він легко підхопив юнака під пахви й підняв, наче той нічого не важив. Мерфі не встиг і кліпнути, як опинився в повітрі.
Кай ледь стримав крик, коли поглянув униз. Балкон був лише на другому поверсі, але його янгол встиг піднятися набагато вище, і тепер світ під ногами Емпата здавався дрібним, немов іграшковий.
— Ти тільки не зомлій, — байдуже промовив Джиен.
— Ти що, геть бовдур?! — Кай нарешті знайшов, що сказати. — Попереджувати треба! Я справді ледь не знепритомнів!
— Не переймайся, котусику, якби ти зомлів, я б тебе до тями привів, — попри очевидний сарказм, Кай зніяковів від прізвиська, яким янгол його "нагородив".
— Чуєш, ти, птахо обскубана, не смій мене так називати!
— Гей, полегше! Не забувай, що саме завдяки мені ти тримаєшся в повітрі!
Кай миттю згадав про це і замовк аж до кінця їхньої невеликої мандрівки. Цей сон подобався йому все менше.
— Ну, ось ми й на місці, — діловито сказав пернатий, опускаючи Кая на невеликий острівець, що магічним чином левітував трохи вище хмар.
— Охриніти... — Емпат не стримав емоційного вигуку. — Де ми?
— Ми, Каю, в місці, яке, так би мовити, слугує притулком для янголів-охоронців. В кожного з них є таке, вона відрізняється в залежності від конкретного ангела, але суть одна. Сюди не дозволяють приводити підопічних, але... ти ж, сподіваюся, будеш мовчати? — Джиен хихикнув. — (Бо навряд чи в Кая буде нагода поспілкуватися з Богом чи хто там керує цією шайкою.) Тобто тут я, можна сказати, живу. Зараз проведу тебе до своєї домівки, а заодно прогуляємося садом. Давай! — Він простягнув руку, бо Мерфі досі ошелешено стояв на місці.
— Та йди ти! — Кай відбив запропоновану руку, але все ж підійшов і став поруч із Джиеном.
Джи лише знизав плечима. Тільки зараз Кай усвідомив, що босоніж. Ніжна трава приємно холодила ноги. Янгол теж позбувся взуття — трава була надзвичайно м’якою і приємною для босих ніг.
Вони крокували дивовижно красивим садом, густо засадженим тоненькими березами та якимись абсолютно білими деревами, яких Кай ніколи раніше не бачив. У саду (чи, радше, у своєрідному міні-лісі) жили й тварини. Вони зустріли сім’ю оленів, які довірливо підходили до них і навіть дозволяли себе погладити.
— І багато тут у тебе живності? — запитав Кай.
— О, достатньо! Я люблю тварин, тож їх тут чимало. Є кілька лисячих нір, овечки, кролики, безліч різних птахів і інших звірів.
Мерфі зрозумів, що, мабуть, недооцінив розміри цього острівця. Прогулянка, на жаль, тривала недовго, адже незабаром вони вийшли до маленького затишного будиночка. Джи відчинив двері й демонстративно вклонився, пропускаючи Кая всередину.
— Ласкаво просимо до моєї скромної оселі! — з ноткою іронії мовив Джиен.
Усередині будинок справляв ще краще враження, ніж зовні. Дерев’яні стіни, пофарбовані в м’які світлі кольори, були прикрашені полицями, на яких стояло безліч горщиків із квітами та іншими рослинами. У центрі кімнати розташувався диван, а інших меблів у вітальні було небагато: лише невелика книжкова полиця та крісло поруч із нею.
Янгол по-господарськи пройшов на кухню і ввімкнув чайник.
— Чай? Каву?
Кай задумався. Ситуація ставала дедалі сюрреалістичнішою. Він у будинку якогось янгола-охоронця, котрий щойно його регенерував, переніс сюди і тепер пропонує пити чай?
«Що, в біса, відбувається?» — подумав він.
І чому ця ситуація все менше нагадувала звичайний сон?
З роздумів його вирвав трохи роздратований окрик Джиена:
— Агов! Ти що, заснув?
— А? Йой... Так, я буду каву, без цукру, — відповів Кай, ще не зовсім отямившись.
— Як скажеш, — з легкою ноткою подиву промовив Джиен. — Не думав, що діти п’ють каву.
— Я п’ю, — спокійно, без звичного сарказму відказав Кай. Йому дедалі менше хотілося грубити цьому янголу.
Коли напої нарешті були готові, вони влаштувалися на зручному дивані й мовчки пили, пильно розглядаючи один одного. Тиша була нестерпною, тож Кай не витримав і запитав:
— Скільки тобі років?
— За янгольськими мірками я ще зовсім юний, приблизно твого віку, тобто десь чотирнадцять, — задумливо відповів пернатий. — Але якщо по-людськи, то... ну, багато. Дуже багато.
Знову запала ненависна тиша. У сірих очах Джиена стрибали пустотливі чортенята, і здавалося, що йому приносить неабияке задоволення ефект, який справляла його присутність. Кай крутив у руках давно порожню чашку, не наважуючись навіть глянути в бік крилатого. Не щодня ж п’єш каву з янголом! Точно не щодня.
Тепер Кай остаточно переконався: це не сон. Усе навколо відчувалося надто реалістично. Може, марення від недосипу чи таблеток? Раптова шизофренія? Або він взагалі помер від втрати крові, і це рай (чи пекло)? Але точно не сон.
— Та не бійся мене, заради всього святого, я не кусаюся, — Джиен нарешті порушив мовчанку, переставши катувати Кая тишею.
— Я не боюся, — різкість у голосі Кая повернулася, але шок поступово відступав, поступаючись місцем чомусь схожому на цікавість.
На це янгол лише закотив очі, підвівся, швидко помив порожні чашки й задумався, що робити далі. Невже вони й справді сидітимуть і витріщатимуться один на одного, мов на телевізор?
— Я можу показати тобі сад і познайомити з тваринами. Хочеш?
— О, так, я не проти, — Кай ледь стримав щиру радість від того, що вони нарешті перестануть гіпнотизувати один одного і займуться чимось цікавим. До того ж сад йому сподобався.
Першу годину вони лише йшли. Мерфі явно недооцінив розміри цього острівця. Прогулянка була куди приємнішою за чаювання: Джиен заводив невимушені теми, а Кай так само невимушено їх підтримував. Якби хтось спостерігав за ними збоку, міг би подумати, що вони давні друзі (і байдуже, що один із них пернатий).
— Ось ми й на місці! — радісно вигукнув Джиен, не приховуючи полегшення, що вони нарешті дісталися. Якби не супутник, він би крилами долетів сюди набагато швидше. — Це сімейка лисичок.
І справді, із нори, яку Кай спершу навіть не помітив, викотилося кілька рудих клубочків, а за ними велично вийшла мати. Лисята довірливо підбігли до Джиена й почали тертися об його руку, мов домашні собаки. Раніше Кай бачив лисиць лише здалеку — худорлявих, облізлих і полохливих створінь, що боязко виглядали з-за дерев. Ці ж були доглянутими, вгодованими й явно довіряли янголу. Мати трималася осторонь, але спокійно дозволяла своїм дітям бавитися з Джиеном.
— Підходь, погладь їх, але обережно, бо можуть і цапнути, — порадив янгол.
Кай обережно наблизився до лисят і простягнув руку, даючи їм спершу обнюхати її. Джиен кинув на нього схвальний погляд. Не отримавши жодної агресивної реакції, Кай ніжно погладив одного лисеня. Той, мов песик, ліг на спину, дозволяючи почухати пухнастий животик. На обличчі Кая розквітла тепла, щира посмішка — такої за ним давно ніхто не помічав.
Джиен мовчки спостерігав, притулившись до дерева. Уже кілька місяців його підопічний не посміхався так щиро. Це гріло душу. Так, він порушив правила, запросивши Кая сюди, але це точно того вартувало.
***
Решту ночі янгол-охоронець і його підопічний провели разом, неквапливо блукаючи садом, який дивовижним чином був світлим, наче вдень, хоча годинник показував другу годину ночі.
«Це, мабуть, найменше, чому варто дивуватися», — подумав Кай.
— Ну, все, тобі час повертатися, інакше батько помітить, і буде багато питань, — сказав Джиен.
Кай опустив очі, намагаючись приховати розчарування. Йому не хотілося йти. Не хотілося повертатися до батька, Фреї, остогидлого розкішного маєтку й усього того життя, яке він мав до зустрічі з цим янголом. За кілька годин разом Кай зрозумів, що ладен провести вічність поруч із Джиеном, аби тільки ніколи більше не бачити Ніколауса.
Але від проникливого погляду янгола не вдалося приховати справжніх думок.
— Я ще прийду. Не завтра й не післязавтра, а коли ти цього найбільше потребуватимеш, добре? А доти я, як завжди, спостерігатиму й оберігатиму тебе з неба. Ти завжди можеш покликати мене. Я завжди бачу тебе, чую і навіть відчуваю, — Джиен уперше за ніч заговорив так відверто й проникливо. До цього він рідко казав більше одного речення за раз. — Ти знав, що янгол і його підопічний — це одне ціле? Ми пов’язані. Від народження пов’язані. Помреш ти — помру й я. Ти — це я, а я — це ти. Ясно?
Джиен замовк, не чекаючи відповіді на таку відверту промову. І Кай її не дав. Він лише мовчки дивився на свого охоронця — так само, як кілька годин тому за чаюванням.
Почекавши ще кілька секунд, Джиен легко, як і ввечері, підхопив Кая під пахви й відніс додому, залишивши на тому ж балконі, з якого забрав.
Вони ще зустрінуться. Не раз. Кай це знав. Джиен — теж. Усвідомлений сон із прекрасним янголом, що здатен зцілювати, переріс у щось значно важливіше й глибше. Наскільки важливе — Кай поки що сам не усвідомлював.