Work Text:
Перечікувати викид в забацаному підвалі старої розваленої хати поруч з найліпшою людиною в цьому проклятому місці – це могло б бути навіть романтичним. Та наразі Скіфу так не здавалось, і Ріхтер теж був не в найкращому настрої.
Це було лиш вдруге, коли вони вирішили піти на полювання за артефактами разом. Все ж таки, у них були занадто вже різні звички, в цих двох одинаків, звиклих до самотності й свободи. Скіф довго вагався, та все ж запропонував це сам. І, як назло, усе в них пішло шкереберть із самого ранку. Просто підстава за підставою. Там де, здалося, було два кровососи, їх виявилося ціле гніздо – довелося втікати, так і не забравши артефакт. Аптечок витратили до сраки. Ріхтер помітно нервував, коли Скіф жваво ліз у кожну небезпечну залупу, хоч і намагався цього не показувати – і сам через те трохи втратив пильність. Обидва втрапили в таку радіоактивну калюжу, що страшно й подумати – і ладно ще Скіф у своїй “Севі”, а от Ріхтеру, що звик ходити легко вдягненим, виявилось непереливки. А тут ще викид насувався. Бляха.
Тож вони заникалися в цьому підвалі; Ріхтер, закинувшись антирадами, стражденно притулив голову до стіни. В цей раз у нього навіть горілки з собою не було.
“От так і кидай пити…” - невесело посміхнувся він, обережно вкладаючись на свій рюкзак. Йому було необхідно відпочити.
Скіф мовчав, повільно колупав носком підвальний ґрунт – по правді кажучи, йому було трохи соромно. Хоча чого соромитись, якщо світ навколо кончений, а йому просто не щастить? “А може, не щастить, бо ти, Жека, довбойоб?” - озвалась в голові стара заїжджена думка голосом чи то колишнього, чи то командира. Скіф лише відмахнувся від неї, як від комаря, й закурив.
На запах тютюну Ріхтер повів носом й трохи піднявся, ледь помітно застогнавши.
– А мені?
– А тобі гірше не стане?
– Гірше, ніж було пів години тому, вже точно не стане. Зараз навпаки попустить трохи.
Отримавши цигарку, Ріхтер затягнувся із такою неприхованою насолодою, що Скіфа аж трохи заздрощі взяли. І як він примудряється – отак кожен раз оживати?..
Певний час вони просто мовчали. Не схоже, що Ріхтер якось на нього ображений, або що… Та потім він позіхає, тушить свою цигарку й каже:
– Може, викид скоро й закінчиться, та поки що я не думаю, що можу кудись пертися… Може, анекдота розкажеш?
– Ти ж не любиш анекдоти, - пирхнув Скіф у відповідь.
– Угу, та цей головний біль не люблю іще більше. Хоч відволічусь.
Скіф знав парочку сталкерських анекдотів, але вони дійсно були відстій, ще більше позоритись перед Ріхтером не хотілось. А більше нічого в голову й не лізло. Хоча…
Скіфа не можна було аж ніяк назвати душою компанії, розповідати жарти в нього не те щоб виходило. Та якось в армії – просто по приколу – він якось спародіював голос колишнього президента, хай йому грець. Меми про “увікни” та “йолку” тоді знайшли свою аудиторію, побратими ржали як коні й просили ще. Можливо, у когось, хто залишився в живих, досі є відео на старому вбитому телефоні, де Скіф показував свій дурнуватий перфоманс… Тож він вирішує дістати цього потужного козиря з рукава.
– Питають дружину, - напружуючи горло й з усіх сил сам намагаючись не сміятись, починає він, - Де ти береш гроши…
Ріхтер якось невпевнено посміхається і мовчить.
– Вона каже, в тумбачкє… Да… - продовжує Скіф, не розуміючи, де смішки, які починались зазвичай на першій же секунді. Ріхтер, схоже, не впізнає голос. Пиздець. Та замовкати на півдорозі здається ще тупішим.
– Так де ти береш гроши? В тумбачкє! - завершує він у дзвінку тишу.
Зацікавлена посмішка на Ріхтеровому обличчі перетворюється на занепокоєну.
– Скіфе… Ти знаєш, що таке анекдот, друже? Там в кінці смішно має буть.
– Та годі вже тобі! - Скіф закидує голову, закриваючи долонями очі, – Невже реально не впізнав? Всі мені казали, у мене схоже виходить!
Та тепер вже Ріхтер здається присоромленим:
– Це хтось з Великої, так?.. Знаєш… Я тут не те щоб за новинами слідкував. Так, десь шось хтось сказав, десь шось по радіо чув – та майже завжди переключав на музику…
Нарешті до Скіфа доходить. Ну звісно. Тут у Ріхтера життя було чи не більш насичене, ніж у нього на Великій – нащо йому знати про всю цю поїбєнь…
– Але, якщо тобі не важко: може поясниш, в чому прикол? Здається, я таки упустив за цей час щось важливе.
– Якщо прикол треба пояснювати, то, може, в сраку такий прикол?
– Мені дійсно цікаво, Скіфе. До того ж, ми все одно наче не поспішаємо.
Що ж. Він не звик багато базікати, та Ріхтер хороший слухач. Та й краще було говорити, ніж похмуро мовчати й далі почуватись повним йолопом…. То ж пару останніх сторінок новітньої історії Скіф готовий йому розповісти, поки той в якихось моментах зойкав, в якихось підсміювася, в якихось – матюкався собі під ніс.
Ці наступні пару годин у підвалі здаються йому найлегшими за весь день.