Chapter Text
Осінь 1798 ріку. Узбережжя Шотландії.
Зовні лютувала буря. Не осіння, а та, що роздирає скелі та викрадає тепло. Вона вила гнівом, б’ючись хвилями об високі кам’янисті породи. Цю негоду було видно з вікон помістя Трелоні, яке стояло біля обриву, мов старий, втомлений маятник.
Усередині будинку було надзвичайно тихо. Тихо та тривожно. Споруда вже давно втратила свою архітектурну красу: з минулих літ від неї залишилося лише дві вежі, саме їх було видно з південної дороги, за ними — основна частина будівлі, а далі — пустище. На тому місці колись стояли північні вежі, які були зруйновані ще тридцять років тому. Граф Трелоні забарився їх відбудовувати, а згодом й помер, залишивши дружині щедрий спадок і двійко синів.
У круглому кабінеті Кассандри Трелоні, що розташовувався у найвищій зі збережених веж, діялося диво, яке належало іншому виміру. Насправді кімната була справжнім складом знань. Стіни, вкриті важкими, вицвілими гобеленами, зовсім не нагадували про належність до графського чину: на них були зображені місячні фази і розграфлені особливі таблиці з рунами. Вздовж дерев’яних полиць стояли високі ковані канделябри, у кожному горіли червоні воскові свічки й жодним чином не затухали, незважаючи на протяги. Їхнє полум’я кидало тремтячі тіні, які змушували стародавні астрологічні мапи витанцьовувати химерні рухи. Посередині, на різьбленому столі з темного дуба стояла кришталева куля. Вона не світилася, але в ній, здавалося, відбивався весь хаос, що колисав не лише Шотландію, але й далекі землі материка. Смуги сірого диму, їдкого і солодкуватого, здіймалися від сфери і розчинялися десь майже під стелею.
Кассандра не спала три доби. Її тіло, загорнуте у важкий оксамитовий халат, було виснажене. Щось схоже вона пережила майже чверть століття тому, коли після щедрих гулянь у честь уродин третього — найменшого — сина, її старша донька раптово захворіла і пішла з життя за два роки опісля. Ще за кілька зим цей стан наздогнав її перед смертю чоловіка. Хоч він і був маґлом, а його загибель — наслідок звичайної хвороби, та жодне чар-зілля не допомогло.
Раптовий стук перервав жінку від споглядання зашифрованих сенсів у гобелені з рунами. Двері зі скрипом відчинились і до кімнати ввійшов високий золотоволосий юнак.
— Генрі, мій любий, не очікувала тебе побачити так швидко.
— Я відбув щойно отримав твого листа, — хлопець відповів, дивлячись на матір, а потім відвів погляд, проходячи всередину і розглядаючи наполохані пилом дерев’яні стелажі з книгами. — Скільки разів ти дозволяла тут бувати в дитинстві, а все таке незвичне досі... Мамо, перестань надсилати мені листи совами — я хвилююсь, що хтось помітить. У нас є слуги для цього і вони люди.
— Та невже вони захочуть зараз працювати — така негода на дворі, — жінка ласкаво мовила до сина. — Взагалі я рада, що ти тут, мені останні дні зле на душі. Магія роду не дає спокою, певно щось насувається, — затихла на секунду, аби перевести подих і мовила далі, — не так, як з батьком чи Ремсі. Це щось дуже важке. Залишся поки вдома, скільки часу ми не бачились, га?
Юнак підійшов до столу, намагаючись видивитись щось у сфері, але для нього вона завжди залишалася загадкою. Провісництво передається лише жінкам, чоловіки в їхній родині змушені це лише прийняти. Або ж ні.
— Батько не любив, коли тобі ставало погано через магію, але він завжди був поруч. А Браян згаяв свій час, мерзотник.
— Ліпше не плекай ненависть до брата, бо його шлях ще переплететься з нами. Дай усьому час, — за вікном нестримно вила буря, а кімната наповнювалась теплом здається чи не від кожного слова Кассандри. Зі софи, що стояла праворуч від дверей, граційно спустився рижий кіт, якого власниця прозвала Кнізлом. Не тим кнізлом, який занесений у перелік магічних звірів, цей же був звичайним котом з непропорційними вухами і надто короткими лапами. Він потерся об ноги юнака, обійшов стіл і попрямував у інший куток кімнати.
— Попрошу, щоб тобі заварили чай і відкланяюсь. Сам ще маю владнати питання відбудови старих веж, — хлопець поцілував материну руку і чекав поки вона покладе долоню на його чоло — так вже звик.
— Заходь до мене ще вечором, любий... І не дивуйся новим ельфам, бо їм конче треба було знайти домівку, — поспішила попередити сина Кассандра й намагалась не дивитись у здивовані очі навпроти. — Вони, здається, не люблять, коли їх турбують зайвий раз, тому можуть бути трохи агресивними. Просто не зважай, — Кассандра ніколи не була схильна до визнання безпідставного насильства і в кожному такому акті намагалась знайти раціональне пояснення.
По цих словах Генрі вийшов із кімнати і залишив жінку знову наодинці зі своїм магічним світом, що могло бути досить романтично, але реальність вносила свої корективи: Кассандрі дар провісницва дався дорогою ціною. Замість занурень у сферу потойбіччя вона проживає його тут із жахливим болем, слабкістю та втратами свідомості. Віддає здоров’я, аби врятувати когось у майбутньому чи навпаки — покинути.
Останні три дні віщунка бачить всюди знаки, а руни зашифровують їх у таблицях часу і нІде нема відради цьому.
— Неминуче, — прошепотіла Трелоні в порожнечу, і слова, здавалося, закарбувались у стінах. — Зійде. Він зійде, наче отрута, і ніхто не побачить його коріння.
Десь на межі свідомості й забуття їй явився образ змія, що окутував хлопчика і зливався з ним, а навколо їх обплітали дерев’яні лози. В очах остаточно потемніло, шум заклав вуха, а з уст жінки виринали нерозбірливі фрази, це точно була не англійська. Якась давня мова — шепелява й тиха: нею не співають пісень, такими тонами швидше проклинають чи насилають смертельне закляття. Свічки в канделябрах почали стрімко згорати, ніби їх охопила несамовита сила; тіні на стінах щораз збільшувались, поєднувались одна з одною, поки не утворили суцільне коло довкола віщунки у кріслі перед столом — там стояла свічка, що згасла останньою. Кіт вибіг з кімнати, голосно м’явкаючи і сповіщаючи всіх про магічну небезпеку. Кассандра на мить затихла, а потім впала обличчям у розкритий сувій.
Новий день її зустрічав у ліжку — напевно домовики левітували сюди. Вкрита найтовстішою ковдрою вона споглядала у вікні за світанком, хоч осіння погода не радувала. Опісля сніданку Трелоні ввійшла в кабінет, підпалила пучок засушеного зілля, дістала червоне чорнило, спеціальне перо і взялася за роботу. Вчорашня непритомність розкрила ще більше карт перед провісницею, змушуючи діяти негайно. Жінка переводила погляд зі сфери на таблиці з рунами, але відповідь до неї не приходила: коли очікувати нещастя? Вихід був лише один. Кассандра підійшла до одного зі стелажів, окинула старі книги поглядом, роздивилась кольорові рідини в невеликих пляшках, перебрала кілька саморобних сувоїв і дістала за ними пожовтілий згорток, перев’язаний темними нитками. Ніж в ньому виблискував лезом, як новий. Провидиця стиснула руків’я і повернулась до столу.
Слова самі знайшли її:
«Настане Князь пустих доріг, що йде з безодні,
Його коріння — пітьма, а спадок — біль.
Він буде Скарбником Тіней, чия мова — мед,
А серце — крига, заточена в блискучий діамант.
Він носитиме маску, поки не розірве її на шматки,
І своє буття покладе на уламки.
Зламати стебло, доки цвіт не розкрився,
Чи навчати й вірити, що Тінь сама себе поборе».
Її руки тремтіли, але вона продовжувала писати, щораз умочуючи перо в настоянку місячних трав. Кожне слово, вилите на сувій, вимагало магічної сили.
Коли текст був завершений, залишалось зробити найголовніше — кинути його в простір часу. Вона простягнула ліву руку над сувоєм, правою підняла ніж зі столу і різко провела ним по розкритій долоні. Кров цівкою капала на папір і одразу розчинялась у ньому. За вікном знову розгорталася буря, хоча був лише полудень, хмари згущувались темніли і здіймали вітер, а в кабінеті різко запалахкотіли всі свічки.
— Нехай Вогонь свідчить за мене, — прошепотіла вона, її голос набув металевого, лункого тембру. — Я не можу бути свідком, але ця істина мусить жити.
Наступні слова звучали ще більш нерозбірливо:
— Магія роду, чуй мій голос. Я не свідок, тож нехай Вогонь свідчить за мене. Нехай ця істина летить крізь роки, не знаючи пилу. Вона з'явиться лише тоді, коли Перо стане Попелом, а Попіл знову стане Плодом. І лише тоді, коли Хранитель Світла потребуватиме Слова Істини найбільше.
Сувій спалахнув, літери на ньому засвітились, а потім на тому місці з’явився сріблястий попіл, що підіймався вгору, вихором закручувався десь під стелею і розчинявся в повітрі.
Кассандра знесилена впала у крісло і знову втратила свідомість, щойно голова торкнулася м’якої спинки. Негода ззовні набирала обертів і супроводжувалась гуркотом грому. Її робота була закінчена, залишилось чекати поки сувій знайде свого власника.