Work Text:
Тепла ковдра дуже доречно огортала тіло цієї прохолодної, важкої січневої ночі. Та Джиен уже другу годину поспіль ніяк не міг заснути. Усі обставини ніби сприяли сну, але щось... Оце невловиме «щось» змушувало його гіпнотизувати стелю, не в змозі зімкнути очі. Сьогодні все було не так, як завжди, починаючи з вечора, коли Кай попросив його ночувати в гуртожитку. Тоді він пропустив цю ситуацію повз вуха, не надто задумуючись над мотивами цього вчинку, але тепер... Тепер усе здавалося дуже дивним, навіть для мегадивного Кая. Раптом телефон дзенькнув, і цей звук пролунав незвично гучно в тиші ночі. Джиен хутко потягнувся до нього. Повідомлення було від емпата, про якого він щойно згадував.
Джиен встиг зрадіти перспективі побалакати з Каєм. Та всю радість лавовою хвилею змив початок повідомлення.
«21.01.1931»
Нічого страшного, правда? Але хто при здоровому глузді почне повідомлення з дати відправлення? Це дивно. Навіть із урахуванням усієї дивакуватості Кая, навіть для нього це було дивно. Решта повідомлення була прихована спойлером, який зараз здавався ілюзією нормальності. Якби він просто закрив Telegram, вимкнув телефон і ліг спати, усе було б як раніше? Як дві хвилини тому, коли він ще не отримав цього повідомлення. Проте щось глибоко всередині підказувало, що «як раніше» більше не буде.
Він заплющив очі й прибрав спойлер.
Ох... Яким би чудовим рішенням було таки вимкнути телефон.
«Джиене...
Знаю, зараз пізно, ти, мабуть, уже спиш і побачиш це повідомлення вранці, але все ж. Часу надіслати його потім у мене все одно не буде. Дідько. Чому зараз, коли я це пишу, усе стало так складно? Ненавиджу тебе, Джиене. — Далі текст виглядав так, ніби Кай довго набирав і стирав його, не прослідкувавши за послідовністю. — Джи... Я не збрехав секунду тому, бо справді ненавиджу тебе. А ще більше за тебе я ненавиджу себе. Ти змусив мене почуватися щасливим і коханим, хоча я цього аж ніяк не заслуговую. Ти стільки для мене зробив, стільки всього терпів. Це дуже тупо. Ненавиджу. І знаєш, мабуть, я мав це сказати дуже давно. ВИБАЧ.
ВИБАЧ за мої істерики.
ВИБАЧ за сварки з твоїм клятим чихуахуа.
ВИБАЧ, що це тривало так довго.
ВИБАЧ, що я взагалі дозволив цим стосункам бути.
ВИБАЧ за мою грубість навіть там, де слід було бути ніжним.
ВИБАЧ, що тобі, найімовірніше, буде дуже боляче читати це повідомлення.
ВИБАЧ, ВИБАЧ, ВИБАЧ.
Я такий втомлений. Я просто... Вибач.»
...
Джиен побачив, як на екран його телефону впала сльоза й повільно стекла вниз. Він, Дискрет, ніколи не плакав. Може, колись у глибокому дитинстві, але не зараз. Сльози, емоції — це не нормальні для Дискрета речі. Проте Кай був найненормальнішою річчю в його житті. Був. Ні, ні, ні. Голос у голові хором повторював текст повідомлення голосом Кая. Це не могло так закінчитися. Джи почув сонні стогони Міки, який, мабуть, прокинувся від його схлипів. Щойно він розібрав, що це за звук, емоційний фон кімнати одразу ж колихнувся напругою, хвилюванням і... здивуванням? Якщо подумати, це справді був перший раз, коли Міка бачив (точніше, чув), як Джиен плаче.
— Джи... О Господи, що трапилося?!
— Кай, — коротко відказав Джиен, схопив куртку, взуття і хапцем вилетів із кімнати просто в піжамі. Міка гукнув щось, чого Дискрет уже не чув.
Фари мотоцикла розрізали темряву, він мчав, порушуючи всі допустимі норми. Зараз перспектива розбитися об перший-ліпший стовп лякала лише з суто раціонального боку. Якщо він помре, Кай приречений. Пелена сліз застилала очі, змушуючи їхати майже наосліп, але, на щастя, він добре пам’ятав дорогу, якою раніше катався чи не щодня — то до Кая, то разом із Каєм до університету. Думка про те, що, можливо, цього більше не буде, що ці спогади доведеться залишити тут, на нічній порожній трасі, змусила його ще дужче піддати газу.
Двері Кайового під’їзду грюкнули за спиною, він помчав до сходів, не бажаючи гаяти жодної зайвої секунди в ліфті. Джиен ніколи не думав, що здатен так блискавично бігати сходами. Адреналін агресивно гнав у спину, і він злетів на потрібний поверх за лічені секунди. Квартира емпата зустріла тишею. Тишею, яка була так люба Джиену і так ненависна Каю. Якщо бути зовсім відвертим, тиша була антонімом слова «Кай».
Кухня, спальня, туалет — усюди порожньо. І, що найголовніше, там було прибрано. Досконало чисто. Якби не ключ, який легко відчинив двері, Джиен подумав би, що помилився квартирою. Перед смертю Кай вирішив усе прибрати востаннє, щоб його не знайшли по вуха в його власній матеріальній депресії. Від цієї думки комок болю й відчаю зрадницьки підкотив до горла. Він хотів кричати, але не міг вичавити навіть найменшого схлипу. Джиену почало здаватися, що він задихається. Що помре просто тут, в одній квартирі з його любим Каєм. Дискрет судомно хапав ротом повітря, мов риба, викинута на берег. Руки тремтіли, а голова відмовлялася думати.
Ванна. Точно, клята ванна! Чому ця думка прийшла до нього в останню секунду?! Джи кинувся до дверей, які, звісно ж, виявилися замкненими.
Проте хлипкі двері не витримали й трьох сильних ударів, з гучним тріском злетівши з петель. Перше, що він побачив, був Кай. Хлопець лежав білий, мов сама смерть, яка, певно, чатувала десь під вікнами, очікуючи нового бранця. Але сьогодні вона піде ні з чим. Його ліва рука була опущена у ванну з водою, пофарбованою в червоний. Сам він сидів у неприродній, незручній позі. Поруч лежало лезо, якісь пігулки, телефон із відкритим чатом і тим самим проклятим повідомленням. Джиен кинувся спершу до Кая, а потім, зрозумівши, що голими руками не допоможе, — на пошуки аптечки. Переривши всі можливі ящики й тумби, він таки знайшов невеличку торбинку з білим хрестом і висипав її вміст просто на підлогу. Там були бинти, якісь пластирі, безліч таблеток невідомого походження, у яких, судячи з їхньої потертості, давно минув термін придатності.
«Якщо ти виживеш, клянусь, я особисто зберу тобі нормальну аптечку».
Джиен знову впав на коліна перед емпатом, обережно дістав травмовану руку й почав туго замотувати її, паралельно намагаючись викликати швидку з телефону Кая, бо свій він, звісно, забув у гуртожитку. Бинт мало допомагав — кров продовжувала просочуватися, заливаючи все довкола червоним. Недовго думаючи, Джи зірвав куртку, за нею піжамну сорочку й притиснув тканину до рани. Важко оцінити ефективність такого методу, але кров перестала литися невпинним водоспадом. Швидка прибула за п’ять хвилин. Проте поруч зі своїм стікаючим кров’ю хлопцем кожна хвилина розтягувалася у вічність. Ці п’ять хвилин були найдовшими п’ятьма хвилинами в історії людства. Нарешті він почув стукіт. Ще трохи — і вони з Каєм сиділи в кареті швидкої.
Він встиг.