Chapter Text
Зелений екран, камера і світло — виставлені. Страшна сорочка кольору газети “Фінський пенсіонер” — одягнена й заправлена в страшні штани. Віскарік для хоробрості та терпіння, щоб винести це позорисько — випитий.
Аксель глибоко зітхнув та махнув хлопцям, що він готовий. Йому подобалася ідея різдвяного календаря і їхні звичні приколи, але фальшиво співати, пародіюючи стереотипи про своїх п'яних співвітчизників-невдах, ще й у такому костюмі — це було занадто дурнувато навіть для нього. А що далі? Написати й випустити цілу пісню про караоке? Хай тільки вони спробують змусити його тягнути в цій гіпотетичній пісні високі ноти…
Але Кевін уже натиснув на кнопку запису, тож Акселю нічого не лишилося, крім як зануритися в роль музичного ентузіаста-аматора Олькапи Йокімієса. Проте варто було йому взяти до рук мікрофон і налашуватися на хвилю сумнівного хонкі-тонкі, як обриси квартири Якоба раптом попливли в Акселя перед очима. “Я ж наче тільки одну склянку випив… от холєра, не треба було знімати окуляри!” — подумав він. Та якби ж усе можна було так просто пояснити!
Аксель озирнувся й побачив, що замість зеленого екрану на стіні висів коричневий килим з візерунком із листочків. Імпровізований знімальний майданчик чомусь не тільки поменшав, а й похолоднішав. І перш ніж Аксель встиг подумки вилаятися “Де я в біса, що в біса коїться і чому в біса мені не холодно?”, він отримав відповідь на останнє питання, інстинктивно обмацавши себе. Виявляється, на ньому тепер була шкіряна куртка та хутряна шапка, що безглуздо стирчала над вухами. Якби Аксель міг себе бачити, то переконався б, що костюм Олькапи Йокімієса був ще зовсім не страшним у порівнянні. Але він бачив лише камеру, спрямовану на нього, в руках незнайомого йому чоловіка, який підбадьорливо усміхався й наче на щось чекав. Аксель хотів спитати в нього, де ж він все-таки в біса і що все-таки в біса коїться, але тільки-но він відкрив рота, як із нього вилетіла абсолютно інша фраза мовою, яку Аксель до сьогоднішнього дня ніколи не чув:
— Дев'ятнадцяте нуль перше, дві тисячі шестий рік, рік Собаки!
Що???
Оператор зробив непевну дугу камерою і продовжував знімати, наче так і має бути. А мовленнєвий апарат Акселя продовжував жити своїм життям:
— Свято Йордана, Христос ся рождає, кхе-кхе, славімо Його, колядую коляду, ееее, колядує Петро Щур, житель села-Мужилів-Підгаєцький-район-Тернопільська-область! — випалив він на одному диханні і почав колядувати, що б це не значило: — Боооог предвіііічниииий нам нааарооодииивсяяя, прийшов днииись із неееебеееес, щоб спааастИИИИ люд свій веееееееееесь…
Найбільшим викликом для Акселя в різдвяному календарі було саме караоке-хонкі-тонкі-відео, бо після п'яти років у гурті йому було б важко навмисно заспівати фальшиво. Зараз же, в холодній килимостінній кімнаті та чужому тілі з чужими голосовими зв'язками, не потрапляти в ноти було не креативним завданням, а єдиним можливим варіантом. Він фальшивив настільки натурально, що Аксель всерйоз злякався за своє музичне майбутнє.
Та весь цей екзистенційний жах жодним чином не вплинув на сеанс колядування, окрім цікавих операторських рішень раптового наближення камери в найдраматичніші моменти. Шоу маст ґоу он, певно, вирішив Петро Щур і без павзи продовжив:
— Петро Щур співає пісню “Мамина Світлиця”!
Скількиии себе пам'ятаю,
Завждиииии світили мені
(Аксель відчув, як починає широко усміхатися. Боже, в нього що, золоті зуби???)
Вікнааа в задумі розмаю
І рушники на стінііІІІ
І рушники на стіні
МАААААМОООО, ваші діти як птиціііІІІІ
(Його голос піднявся на октаву вище й зазвучав як у недорізаного поросяти)
Вдалеееч забриніли крильмиииИИИИ
(Ноти вже не мали значення, він лишився сам-на-сам із відчуттями)
Мамоооо, в рідній своїй світлиці
(Тут йому нарешті не вистачило дихання)
Скороооо знов посходимось ми!
(Але він продовжив ще впевненіше, ніж до цього, не потрапляючи в ноти, але цілячи прямо в серце…)
З кожним новим приспівом Аксель думав, що спускається ще на одне коло пекла. Він відчував цю потужну щиру пристрасть, з якою музичний ентузіаст-аматор Петро Щур видобував звуки зі своєї гортані, але біль від його аматорства переважала над захопленням його ентузіазмом.
Тим часом пісенний номер набув танцювальних елементів, а неіснуючі ноти ставали все більш загрозливо епічними.
Аксель вирішив, що Бог, Всесвіт чи яка-небудь вища сила караоке намагається йому щось довести. А ще він вирішив, що більше ніколи не жалітиметься на хонкі-тонкі чи страшні костюми, бо все пізнається в порівнянні.
Проте такого каяття було недостатньо, щоб ця вища сила відправила його назад у Вьоро, 2014 та світ без маминих світлиць. Попереду було випробування “музикальним інструментом прикарпатським — дримбою”.
Він незрозуміло звідкіля дістав маленьку металічну штучку і приклав до губ. На щастя Акселя, щоб погано грати на дримбі, треба було б дуже постаратися, а Петро Щур хоч і старався, але не настільки. З часом до дримби примішалися звуки знайомих голосів, і Аксель відчув, як його теліпає в усі боки, і не тільки від енергійних рухів Петра Щура.
— Акселю! — термосив його Якоб. — Акселю, ти знову заснув перед зйомкою!
Він розплющив очі. Жодного килима чи хутра, лише двоє його стурбованих і дещо роздратованих друзів.
— Хлопці… — протягнув сонним голосом Аксель, — а ви не знаєте, де знаходиться Тернопільська область?..