Work Text:
Я не думала, що знову опинюся в експедиції Співтовариства після того, як двадцять років тому мені вказали на двері прямо під час розкопок у Саларії. Не те, щоб в мене залишилися якісь конкретні проблеми з Товариством загалом (на відміну від керівника тієї експедиції, що, на моє погано приховане щастя, досі копається в пустелі)... Просто іноді доводиться обирати між прагненням стати кращим і страхом бути не таким, як інші, і дехто обирає не те, чого від нього очікували. Ну, і ще зі мною працювати складніше, аніж із дворфами-копачами піску, бо ті як вип’ють хоч не розводять плітки і не намагаються доводити якість маргінальні гіпотези.
Але я тут. Героїня королівства людей, яке за усією логікою не мало б мене турбувати, із завданням знайти зовсім інші підземелля, не все в яких варте збереження, я опинилася тут, на острові Чотирьох Стихій і водночас в садах темних фейрі. І за дивним вивертом долі, саме зараз мої колеги готові витягти палку з одного місця і дозволити нам працювати на острові не відслідковуючи кожен наш крок (мабуть тому, що не дуже готові прочісувати Сади Болю разом з нами).
…За кілька годин – а може, днів – я буду сидіти на ковдрі в переповненому приміщенні храму, що зараз нагадує укриття радше ніж бібліотеку і намагатися не спати, щоб прокляття не взяли гору. Чи буду я проводити цей час за науковими бесідами, чи спостерігаючи, як Lian the Night Praieser підкоряється його котячій величності Гарматі (той факт, що моя знахідка з несанкціонованих розкопок в Саларії перетворилася на кота, і що його гуманоїдом стала наша бардеса, не припиняє мене дивувати)? Можливо, хтось поділиться зі мною печивом чи водою в банці? Так чи інакше, для цього мене має не вбити смотритель Садів Болю, що щойно без особливих зусиль збив нас в польоті (вперше мені знадобився той електромагнітний парашут). Ну, або я загину як жила, в якійсь дупі світу в пошуках не зрозуміло, чого. Не найгірший варіант, але хотілося б не загинути взагалі.