Work Text:
Гудки уособлювали мій емоційний стан і в той же час кардинально суперечили йому. Я телефоную, по відчуттям, вже сотий раз, а трубку ніхто так і не зволив взяти. Його поведінка починає діяти мені на нерви.
В останній період набралося багато змішаних відчуттів. Спочатку я не можу насолодитися його присутність поруч, а в один із днів, як зараз, мені хочеться його придушити. Не фактично, авжеж. Та все ж: я не можу зрозуміти, що з ним відбувається. А головне — що твориться зі мною.
Після випускного все повернулося на своє місце. Ми досі дружимо, так само ходимо на вечірки, якщо знайдеться вільний від навчання час, у бари, клуби. Здебільшого я один, та це не змінює суті. Ми не згадуємо про той випускний вечір (він особисто сказав не підіймати цю тему), хоч мені кортить дізнатися більше. Він наче забув про все, що сталося, і це не може не бісити.
Однією з моїх нових звичок стало спостерігати за ним. Не по-сталкерські, а з щирою цікавістю до його персони.
Вперше я примітив це після того злощасного випускного. Один з моїх знайомих влаштував вечірку на своїй хаті. Я бував в його будинку не раз, та все одно примудрився загубитися в лабіринтах кімнат. Довгий коридор на другому поверсі нарешті спромігся довести мене до сходів. Коли оглядав вид згори, мій втомлений погляд зненацька ожив, тільки-но я побачив його. Невипита чарка пива в правій руці ледве не розлилася на килим.
Ніколас сидів на кухні подалі від натовпу. Склавши руки на перилах, я свердлив його очима. Занімів подібним чином на добрячі декілька хвилин. Лише потім помітив, що закручував на палець пасмо волосся. Чарка була досі повна.
Не встиг угледіти, як якесь дівча підійшло і зайняло моє коронне місце — поряд із ним. В мені пробудилося дивне почуття відрази, коли я спостерігав за цими двома, але нічого феєричного між ними так і не відбулося. Вони обмінялися парою слів, а потім вона пішла, тож я, не втративши нагоди, вступив в гру.
Спустившись, підсів справа від Ніколаса.
— Хто це була? — в моєму голосі бриніла невинна зацікавленість.
— Без поняття.
— Ти навіть не спитав її імені?
— А потрібно було?
— Ну, — я знайшов ту дівчину серед натовпу, почавши роздивлятися, — вона нічогенька. Міг би й познайомитися.
— Ти знову в мого свата вирішив пограти?
— Та й що з того? Не будь таким консервативним, я ж допомогти намагаюся. І взагалі: як це у такого гарного хлопця досі дівчини немає?
Я зачісав його волосся назад. Мої пальці гладко пройшли між пасмами. У ту мить не міг не зрівняти зі своїм волоссям, яке, на противагу, легко заплутується. Розчесати — одна морока, а нормально укласти — ще гірша.
Я сахнувся, забравши руку до себе. Миттю відвів погляд й тупо почав водити пальцем по краю чарки. Не знав, що краще: виправдатися чи провалитися крізь землю. Гадки не мав, чому до нього поліз.
В той день Ніколас, як і раніше, проводжав мене додому. Це давно перетворилося на цілий ритуал, а не раптову зміну планів.
Він притримував однією рукою мою спину, іншою вів за руку. В моменті твереза частина свідомості підказала, що подібні дії доволі дивні, тому я, наче обпалений, почав вириватися.
— Я не настільки п'яний, — сказав. — Відпусти.
— Як скажеш.
Ніколас прибрав руки, як я і велів. Моє обм'якле тіло почало відчувати смуток за його підтримкою.
В результаті спотикнувся на рівному місці. Він підхопив до того, як моє обличчя встигло зустрітися з асфальтом.
— І що б я без тебе робив?
— Не знаю, Феліксе. Дивися краще під ноги, якщо ти, звісно, не збирався вбитися на шляху додому.
***
Ніколи не думав, що апатія передається повітряно-крапельним шляхом. Інакше я не розумію, звідки взялася ця екзистенційна криза в такому молодому віці. Все раптом стало нудним у плані рутини.
Коли мені нудно, я йду на пошук таких самих знедолених сердець. У цей раз мені не догоджає навіть зустріч з незнайомкою, яку я підчіпляю на вечірці. Припадаючи до її шиї, мене не зваблюють її парфуми. Дивлячись їй в очі, я потроху втрачаю інтерес. Мені не вистачає в них азарту; вони не спроможні безсоромно заглядати в мою душу.
Після сексу вона каже, що йде в душ, перед цим люб'язно запаливши мені цигарку. Дивно в цей момент згадувати Ніколаса, чи не так? Він постійно торочить перестати палити при ньому.
Коли вона виходить з ванної кімнати, я вже стою зібраний у передпокої.
Вона запитує:
— Напишеш?
— Подивимось, — відповідаю, виходячи з її квартири.
На вулиці повна темінь. Лише ліхтарі горять де-не-де. В кишені кофти в останній час, крім ключів і пачки цигарок, завалялися навушники. Я підключаю їх до телефону, попередньо розплутавши, і вмикаю один з тих випадкових плейлістів, щоб не було так нудно добиратися додому.
This is the time of night when the moonlight shines down
And we can reveal who we truly are
Ніби-то все було добре: і настрій, і секс, — але починаю йти засмучений. Єдине, що приходить в голову, — думки про те, який я нещасний... І Ніколас.
Можливо, варто обговорити це з ним? Він чи не єдиний, хто зацікавлений в моїй балаканині. А ще єдиний з мого кола спілкування, хто здатний видавати психологічні аналізи обсягом в цілу дисертацію навіть без диплома. Кваліфікація йому точно не потрібна. Принаймні для мене це не має значення.
А, можливо, я просто шукаю привід побачитися з ним. Я нізащо не розповім, як прагну наших зустрічей; як тримаю свою тугу під сімома замками. Що б він сказав, дізнавшись, що в останній час я те й роблю, що ходжу, мов загіпнотизований? Нишком спостерігаю за ним на вечірках, сподіваючись, що не загублю ні з поля зору, ні з життя. Я б не втратив його у цьому сирітському мороці. Ніколи знову.
Він точно б подумав, що я збожеволів.
Я приходжу в свій пустий дім. Залишок вечора проводжу, сидячи на підлозі у спальні й безперестанку роздумуючи. Перебираю перстні на пальцях, не в змозі остаточно їх зняти. Не можу заснути, вигадуючи майбутнє. Мені хочеться перетворити даремні, маревні сни у реальність. Хочеться змін, хочеться повернути те дурне, забуте відчуття кохання.
Далебі, мені завжди здавалося, що у цьому страхітливо-прекрасному світі, повному несподіванок, сподівань і насолоди, немає місця для чогось такого шляхетного. Кохання знищує людей, змушуючи дивно поводитись і йти на ризикові вчинки; робить слабкими та до біса вразливими. Як тільки цнотлива, невинна хіть, що керувала мною до певного віку, зламалася під утиском гедоністичних переконань, мене було не спинити. Я став дегустувати життя великими шматками, поки адреналін бушував у крові, а дофамін підвищувався. Рамки розмилися та знеслися. Все стало лише для задоволення власних потреб: того тваринного, бридкого інстинкту. У цих вульгарних законах легко втратитись.
Тож, ким я був до їхньої появи?
Я пам'ятаю, як закохався вперше. І вдруге, і втретє. Пам'ятаю усі інтриги, невдалі знайомства і гарні часи. Я присягнувся, що більше не полізу в цю незвідану діра шаленства, просичену отрутою. Але ось знову стою на межі божевілля і адекватного, ясного розуму.
Що б порадив Ніколас?
Розвалившись на підлозі посеред бардака кімнати, я вдихаю тютюн. До моїх вуст ближче цигарки, ніж відповіді на подібні мудровані питання. Якби батько побачив цей гармидер, розлютився б не на жарт.
Я ненавиджу його. Ненавиджу усім серцем. Це принизливо ловити себе на думці, що хочеться почути звук відкриття вхідних дверей у самий мирний момент; відчути, як від нього обривається серце. Іноді здається, що я спеціально наражаюся на небезпеку. Бажаю, щоб мене застали зненацька, відпиздили, а потім пояснили, як правильно вчиняти. І, може, у цей раз мені дійсно дадуть гарну пораду.
Але батько ніколи не відзначався красномовством у питаннях мого виховання. Він так сильно старався мене змінити, але Галатеї чомусь не вийшло. Навіть не знаю, чи це він — увесь пунктуальний і перфекціоністичний — прорахувався у розрахунках, чи я, увібравши якості своєї матері-втікачки — ще однієї занози у його житті — не зміг поміститися у ляльковому театрі? Колись і ця клітка була чудовою.
Я добре пам'ятаю день, в який батько повчав, що слабкодухі нічого не досягають по життю. То було моє 7 день народження, про яке він успішно забув. Я плакав і кричав занадто голосно, щоб він не міг не звернути на мене увагу. Тоді він сів навпочіпки і сказав, витираючи з моїх щік сльози, що дні народження не мають сенсу. Ще казав, що ніхто мене жаліти не буде, що він має великі сподівання щодо мене, і всяке інше подібне лайно.
Він тримав моє мале обличчя в своїх великих долонях і дивився в очі так пильно, що мені залишалося лише піджимати губи і, стримуючи сльози, погоджуватися з усім, що він казав. Насправді ж хотілося ще дужче ридати.
Попри усе йому вдалося переконати мене в одному: я усякчас залишатимусь негідним. Не має значення, скільки разів я зможу перевтілитись зі святого у поганця, а з нього у блазня; і скільки разів я зміню коханок, вбрання, плани та погляди, я всерівно буду недостатнім. Ні для батька, ні для своїх колишніх, і навіть для деяких друзів.
Залишки совісті підказують, що це неправильно, що так не повинно бути. Та хто ж його зна? Може, така моя доля — бути в оточення диму. Відчувати, як спирт потроху досягає ніздрів, а до горла підбирається жовч. І знати, зайвий раз не перевіряючи, що руки трясуться, як навіжені. Підіймати голову, але бачити лише смоляно-чорну стелю: жодного відблиску надії.
Лише для Ніколаса я правильний. Такий, який є. Такий, яким повинен бути. І мені чи не вперше за цей вечір стає приємно на душі.
Місяць осліплює кімнату. Я вкотре думаю про нього. Не те, що я одержимий ним, або-що. Він лише те, що я так давно прагнув мати. Він лише той, ким я захоплююсь і кого ціную найбільше за всіх. Він мій найкращий друг, і я навіть не певен, чи він дійсно проінформований в цьому. А ще він той, хто здатен виводити мене із себе.
If you're afraid to say, but you'd like to try
Just give me the safe word and take your hand
Гудки продовжують нагнітати. Час очікування пройшов вже як 10 хвилин тому, а він і не збирався передзвонювати. Я підношу тремтячими пальцями сигарету до вуст. Чиркаю запальничкою, але вона ніяк не хоче піддаватися.
— Бляха...
Здаюся. Потираю перенісся, задумуючись. Він продовжує грати в свої дурні ігри. Вправний не тільки в картах, а і в ігноруванні моїх смс. Це один із тих фактів, який помічаєш, коли довго з кимось спілкуєшся. Так ось: я мав би здогадатися, що після того випадку його звичка нікуди не дінеться.
***
Я не пам'ятаю, як напився, проте пам'ятаю, як Ніколас вів мене додому.
Починалося все із типової хмільної маячні. Я перебігав з теми на тему, ледве договорюючи останні склади, і навіть не сподівався, що він мене слухає.
Ми стояли біля пішохідного переходу. Горіло червоне світло. Я подивився по сторонам і запропонував піти, адже машин поблизу не виднілося. Він відмовив.
— Ой, та хто побачить?
Та він усе чекав. Дивився вперед, а я — на нього. В цих потемках обличчя йому освітлював хіба що вуличний ліхтар, і то він не дуже вправно справлявся зі своєю задачею. Мій зір був достатньо мутний, проте я все ще міг встромляти очі у його профіль та помічати сузір'я родимок на щоці. Мені доводилося переживати те щось у грудях, що переповнювало подих. Таке рідне й тепле. Не пригадую, коли востаннє відчував подібне. Застигши, не помітив, як переніс думки в реальність.
— Чуваче, ти такий гарний.
Загорілося зелене світло. Ніколас не дочув моїх слів. Він повернув голову в мою сторону, щоб перепитати.
— Ні, ти... Справді, — промимрив.
Він схопив мене за руку, і ми перейшли дорогу. Я швидко забув про те, що сказав. Не раз траплялося подібне: згадати лише те, як насмілився охарактеризувати його очі бурштиновими і глибокими. Ніколасу від самого початку не було діла до моїх п'яних теревень, а до компліментів — і поготів.
Ми дійшли до воріт мого будинку. Я почав діставати ключі, хитаючись.
— Та твою ж!.. — лайнувся, не попавши у засувний отвір.
— Ти своїм дівчатам теж так кажеш, коли з ними по-п'яні злягаєшся?
— Ой, давай не пизди! Зараз все буде. Мені сфокусуватися лише потрібно.
— Цікаво на це подивитися.
— Цить! Ну ось, бачиш? Усе вийшло.
Він підтакнув, закотивши очі.
Я сперся на хвіртку.
— То що, будеш заходити?
— Ні, краще відмовлюсь.
— Краще?
— Не придирайся.
— Я тобі настільки огидний, що ти зі мною навіть повечеряти не хочеш? А на ніч хоча б залишишся?
— Феліксе, я не твоя дівчина.
Я відірвався від воріт, підійшовши до нього.
— А ти хотів би бути нею?
Його постава враз випрямилася.
— Що ти верзеш?
Я мимохіть опустив очі на його вуста.
— Гадаєш, різниця є?
— А ти як думаєш? Звичайно, що є!
— Ну не знаю... — я відвернувся. — В мене останнім часом все шкереберть йде...
Він зітхнув, звільнившись від настороженості в тілі. Це відобразилося у більш співчутливому, ніж було, голосі.
— Ти цей... Виспись краще. І в наступний раз не лякай мене подібними питаннями.
Я свердлив поглядом асфальт. Мовчання висіло над нами тяжкою сірою хмарою. Хтось повинен був його порушити.
— Ти справді вважаєш, що різниці нема?
— Господи, Феліксе, перестань. Я не думаю, що це...
Я не дав Ніколасу шанс договорити. Притягнув його обличчя до себе і поцілував.
— Бачиш? Різниці нема.
Мій тріумф закінчився ляпасом. Не таким сильним, як батьків, але достатнім, щоб рефлекторно прикласти руку до щоки, налитої жаром.
Мене пересмикнуло від усвідомлення. Мозок у ту ж мить прояснився, ніби алкогольного дурману близько й не було. Я підняв погляд на Ніколаса. Бачив його, наче вперше, такого непокірно чарівного і до біса розлюченого.
Всередині мене бушувало ціле торнадо, руйнувалися судна, кричали думки, наче ті прибережні чайки, створюючи хаос, а кораблі поступово йшли на дно.
— Ти здурів? — істерично посміхнувся.
— А ти — ні?!
Він витер тильною стороною долоні губи.
— Гей, ну чого ти?
— Тобі було мало? Я можу ще прописати, не переймайся!
— Та заспокойся, чого ти кіпішуєш? Подумаєш, ще раз поцілувалися.
— Серйозно? Ти... — він запнувся, не підібравши слушного слова.— Не йди за мною. Бачити тебе не хочу!
— Ти куди зібрався?! Ми ще не договорили! Гей, май хоч трохи поваги!
Він розвернувся.
— Та в мене до тебе більше поваги, ніж у будь-якої дівчини, що з тобою в одне ліжко лягала!
— Бляха, зажди! Ніколасе, стій! Ну, вибач! Чуєш, вибач! Більше такого не станеться, чесне слово! — кричав йому вслід, спостерігаючи за тим, як він поступово віддалявся.
Якась частина мене сподівалася, що він зупиниться і повернеться. Та все закінчилося так само, як і минулої сварки.
— Сука!
Я розвернувся, хряпнувши хвірткою.
And smack me in the mouth
My love