Work Text:
Хьонджін нарешті видихнув з полегшення, зачинивши двері студії. Пар вислизнув з його губ і швидко розчинився в холодному повітрі. Хлопець лише сильніше закутався у тепле пальто і попрямував до своєї машини. Він сів у водійське сидіння і одразу ж увімкнув обігрівач.
Стало нарешті тепло. Стало краще.
Тіло його напроти досі відчувалось прохолодним, навіть закутане в пальто, навіть у теплій машині. На шкірі, убраній тепер у звичайний щоденний зимовий одяг, досі лишився шлейф кастомізованих брендових нарядів, які Хьонджін вдягав для фотосесії. Навіть різдвяна фотосесія не покращила його настрій, адже він знову пропустив Різдво.
На годиннику було вже далеко за опівніч, хоча вулиці досі були наповнені веселим галасом людей. Кохані святкували разом, ділили один глінтвейн на двох. Родини кружляли навколо великої різдвяної ялинки в центрі Сеулу, фотографували одне одного. Друзі весело сміялись, танцювали під різдвяні пісні що грали з різних магазинів та кафе. Хьонджін сумно спостерігав за цим з вікна машини, поки їхав до своєї квартири. Інколи йому б теж хотілося провести Різдво отак. Без жодних турбот. Але його життя було наповнено лише турботами.
Щоденні фотосесії, виступи з хлопцями. Усі різдвяні випуски були зняті ще задовго до свят та були опубліковані декілька днів тому. Справжнє Різдво, Хьонджін був впевнений ще на початку року, вони всі пропустять, як і минулого року, і позаминулого, і всі роки до цього. Вони всі були надто зайняті, і це не могло не засмучувати.
Танцюрист нарешті відволікся від галасу на вулицях Сеулу і зосередив усю увагу на дорозі перед собою. За лічені хвилини за горизонтом вже виднілась знайома будівля.
Хьонджін задзвенів ключами і переступив поріг квартирі, клацнувши світлом. Всередині було тихо, з кухні чи ванної кімнати не доносилось жодного звуку. Світло у кімнаті Чанбіна не горіло, тож молодший швидко второпав, що старшого вдома немає.
— Чанбін-а, — все ж гукнув хлопець, та у відповідь йому пролунала тиша. Він зітхнув і стягнув з себе пальто та взуття.
Хлопець швидко перевдягнувся, пірнув у душ на добрячу годину, та нарешті влаштувався у залі, бездумно клацаючи канали телевізора. Набридливе нагадування про Різдво слідувало за ним на кожному другому каналі, тому він з роздратуванням під’єднався до мережі та ввімкнув улюблений серіал. Проте і той йому доволі швидко наскучив.
З вулиці досі лунали різдвяні пісні та звуки феєрверків, а в них з Чанбіном навіть не була прикрашена квартира, що там вже казати про різдвяну вечерю. Та що там навіть про прикраси по типу гірлянд, вони не так часто бували у власній квартирі. Хьонджін за це місяць міг нарахувати хіба що разів п’ять. Хоча він би зараз зовсім не відмовився від гарячого Ттоккуку, Хоттоку та чашки ароматного Суджо-кво.
Знудившись нарешті від перегляду, Хьонджін потягнувся до телефону. Було вже аж занадто пізно, тому Хьонджін вирішив, що один дзвінок з турботою поганого не зробить. Він швидко знайшов контакт Чанбіна з двома рожевими сердечками по боках і натиснув на зелену трубку. Рівно через чотири гудка трубку нарешті підняли.
— Джінні, чого не спиш? — гучно відповів Чанбін з іншого кінця. На фоні було шумно, можна було почути звуки різноманітних нот, бітів та гучний сміх Хана. Було очевидно та зрозуміло — 3Рача знову тяжко працює безсонну ніч.
— Та не так давно повернувся з фотосесії, — Хьонджін відповів, відкинувшись на спинку дивана, — Ти сьогодні прийдеш додому?
У трубці повисла короткотривала пауза, перш ніж Чанбін тяжко зітхнув. Хьонджін вже знав, що за відповідь на нього очікує.
— Джінні, пробач, але дуже багато роботи. Нам треба за ніч закінчити пісню, тому повезе якщо повернусь на ранок, — в нього був аж надто винуватий голос, — Я тобі каву куплю вранці з корицею.
— Знову без Різдва, — зітхнув Хьонджін, а Чанбін лише посміявся.
— А коли воно в нас було?
І то правда. Коли воно в них взагалі було? Але від цього краще не ставало. Було відчуття неначе з часів підписання контрактів вони назавжди відмовились від звичайних людських насолод. І хоча це важко було визнавати Хьонджіну, але певно так і було.
— Так, але я хотів відсвяткувати його цього разу, — він додав вже тихіше, — З тобою.
Чанбін знову замовк, певно зрозумівши, що жартами справі не допоможеш. Їм і так майже не вдавалося побути наодинці, по-справжньому наодинці. Як справжній коханій парі якою вони були. Вони бачили одне одного щодня, але насолодитись компанією одне одного вдавалося дуже рідко. Та і як нею насолоджуватись, коли щодня навколо тебе купа менеджерів, камер та інших мемберів. І хоча Чан знав про їхні стосунки, але що він взагалі міг зробити з цього приводу.
Він навпаки їх добре розумів, адже їм з Феліксом теж було важко виділити хвилинку уваги одне на одного у скупченні планів щільного графіку. Мінхо поїхав додому на пару днів, тому Синмін теж був залишений в компанії самого себе. Та і він був зайнятий, що вже казати про Хана та Чоніна. Ніхто з них не мав нормального свята. Хьонджіну взагалі пощастило сьогодні повернутися додому не під ранок. Бо завтра його чекатиме ще більше справ.
— Джінні… — Чанбін нарешті почав, лагідніше цього разу, — Я знаю, чаґі. Мені теж через це сумно. Я обіцяю, що виділю собі вихідний на наступному тижні і ми разом кудись поїдемо. Хочеш до мене? Мама буде рада побачити тебе. Або вдома залишимося, замовимо поїсти і щось подивимось. Обіцяю.
Це змусило сумно посміхнутися. Посміхнутися, бо щирість та лагідність в словах Чанбіна завжди змушували щось приємно щемити в серці. Сумно, тому що навряд вони обидва знайдуть хоч краплю вільного часу навіть наступного тижня. Але Хьонджіну не хотілося псувати цей чутливий момент.
— Обіцяєш?
— Для тебе що завгодно, — і Хьонджін чомусь йому вірить і щасливо посміхається.
Вони говорять ще трохи, поки Чанбіна не кличе Чан аби повернутись до роботи над піснями. Він бажає Хьонджіну добраніч і завершує дзвінок. Молодший ще якийсь певний час проводить за бездумним клацанням каналів, але все ж за півгодини йде до своєї кімнати, погасивши у квартирі світло.
Сон до нього все ж не йшов, тому він відписав невеличке повідомленням батькам, в якому привітав їх зі святом, та засів за малювання. Хьонджін вирішив не вмикати світло у кімнаті та просто лишив один лише світильник на столі єдиним джерелом світла. Увімкнув улюблену музику в навушниках, та наступні декілька годин його супутниками стали лише шмат паперу та олівець.
Хьонджін і не помітив як заснув. Певно якась повільна та спокійна мелодія взяла своє та зморила його в потрібний момент. Незавершений малюнок разом з олівцем валялись на підлозі, певно Хьонджін зіштовхнув їх ненароком як заснув. Він широко позіхнув і стягнув навушники. Телефон показував рівно третю годину ночі, що означало що заснув Хьонджін не більше ніж на півгодини. Він не розумів, що його розбудило, допоки не прислухався.
З кухні роздавались приглушені звуки дзвону посуду. Чанбін казав, що повернеться на ранок, та і якби то був він, чого б він хазяйнував на кухні посеред ночі. Тривожна думка в голові Хьонджіна блимнула, що не дай боже це якийсь божевільний фанат, що прослідкував за айдолом та проліз у квартиру. Цього йому ще не вистачало під кінець року.
Хлопець обережно відчинив двері і щойно його погляд впав у коридор, то він розслабився. Взуття Чанбіна було біля порогу, а куртка з сумкою лежали в коридорі. Цікаво, що змусило 3Рачу закінчити роботу раніше цього разу?
— Я не чув як ти повернувся, — Хьонджін сказав, увійшовши на кухню. Чанбін злякано сіпнувся, одразу ж розвертаючись обличчям до молодшого. На столі стояли якісь пакети, але широкі плечі репера вдало закривали танцівнику усе.
— Ой, Джінні, я думав ти спав, — Чанбін нервово засміявся, що змусило Хьонджіна насупити брови у нерозумінні.
— Та я сів малювати та заснув випадково в процесі, — він намагався заглянути за плече Чанбіна, користуючись своїм високим зростом, — Що там в тебе?
Чанбін швидко загородив спиною увесь вміст кухонного столу.
— А все тобі скажи, — але щойно Хьонджін потягнувся через плече Чанбіна, той ухопив його за руки, — Так, Хьонджін-і, а ну йди зроби вигляд, що досі спиш. Я тебе покличу коли треба буде.
— Я вже встав, — сперечатися з Чанбіном завжди було весело, але тут цікавість хлопця перемогла, і він нарешті зміг роздивитися вміст пакетів на столі.
Цього він, якщо чесно не очікував. Вміст пакетів виявився доволі цікавим: невеличкий пластиковий контейнер, з якого смачно віяло імбирним печивом та шоколадом. Два стакана з ароматною кавою, одна з якої була з подвійною корицею, а інша зі збитими вершками. Ще два незрозумілих пакунка із вмістом що було важко роздивитись. Хьонджін підняв погляд на Чанбіна.
— Чанбіне… Це що все?
— Джінні, от не міг ти поспати подовше? — старший втомлено зітхнув, незадоволено пропустивши руку крізь волосся, — Ми вирішили з хлопцями звільнитись раніше та закінчити завтра. На честь свята, так би мовити. Я думаю, ось і нагода зробити тобі щось приємне на Різдво. Але всі магазини вже закриті, — він роздратовано закотив очі, — Дякувати, те невелике кафе де ми каву беремо сьогодні чомусь було відкрите всю ніч. То я взяв нам каву з корицею. А це, — він кивнув на контейнер з імбирним печивом, — Чан віддав. Сказав, Фелікс на Різдво напік солодкого стільки, що ні в нього, ні в Синміна вже не лізе. Віддав Чану і сказав роздати хлопцям, от я тобі трохи взяв. Воно дуже смачне!
Він потягнувся, аби відкрити інші пакунки.
— Ялинку зараз проблематично дістати, тож це найкраще, що я міг вигадати, — він ніяково дістав з пакету маленьку фігурку різдвяної ялинки. Хьонджін здається бачив таку в JYP будівлі, тільки іншого відтінку зеленого. Вона була маленька з пластиковими прикрасами та на батарейках, аби мерехтіти, лише кнопку натисни, — Не знаю, чи можна було її брати, але менеджер мені дозволив, тому не думаю, що будуть проблеми. А це, ну… — він дістав з іншого пакету невеличкий букет запашних квітів, — Як ніяк, свято. Я спустився до ITZY, їм сьогодні після виступу надарували квітів, то Черьон віддала мені один букет. Я розумію, це точно не те, що ти очікував. Та і не те, чого я хотів, але я… Джінні? Джінні, ти що плачеш?
Тільки коли Чанбін сказав це вголос, Хьонджін нарешті відчув вологі краплі, що скотились повільно по його щокам. Він шморгнув носом і швидко витер обличчя рукавом светру. Чанбін за лічені секунди опинився поряд, його руки лагідно торкаються обличчя Хьонджіна і він не може не мліти від цих дотиків. Рука проти волі накриває пальці на своїй щоці.
— Джінні, ти засмучений? Вибач, я… — але Чанбін не встигає закінчити. Хьонджін цілує його. Цілунок виходить ніжний, щирий, сповнений солоних сліз та любові. За вікном досі мерехтять різнокольорові фарби святкового міста та лунають різдвяні пісні. І на фоні цього Хьонджін відчуває себе найщасливішим хлопцем на всій планеті.
Коли вони нарешті відстороняються одне від одного, Хьонджін більше не плаче, а посміхається як останній дурник.
— Чанбін-і, — він сміється, відчуваючи як щастя розгортається лагідними пелюстками в грудній клітині, — Це найкраще Різдво яке колись в мене було.
Тепер приходить черга Чанбіна посміхатися. Він тягнеться аби заправити неслухняне волосся Хьонджіна тому за вухо. Як він взагалі міг подумати, що Хьонджіну це не сподобається? Йому не потрібні були яскраві гірлянди, що мерехтітимуть у хаті. Не потрібна була величезна ялинка з різнокольоровими прикрасами та зіркою на верхівці. Не потрібна була розкішна вечеря. Йому потрібен був Чанбін.
Пити каву з корицею, їсти імбирне печиво і бути з ним було для Хьонджіна найкращим Різдвом, яке він тільки міг уявити.
— Ну раз найкраще, то годі плакати, — Чанбін жартома штовхає його в плече, — Розклади все в залі, а я швидко в душ сходжу. Мені Чан порадив список різдвяних фільмів, будемо дивитися.
Чанбін цілує його ще раз та зникає у коридорі. А Хьонджін дивиться йому вслід з такою ж самою дурнуватою посмішкою. Він бере невеличкий букет з хризантем та троянд та вдихає аромат свіжих квітів. Не вагається ні секунди, бере випадкову вазу з кухні, набирає туди води та ставить квіти в центрі кухонного столу. Потім забирає усі пакети та зникає в залі під шум води з ванної кімнати.
За півгодини вони вже вдвох розляглись на дивані у залі. Контейнер з імбирним печивом що передав їм Чан вже майже напівпустий. Кориця у каві розносить приємний аромат по квартирі. На екрані йде перший фільм “Один Вдома” який Хьонджін вже бачив багато разів, а Чанбін жодного. Хьонджін майже не дивиться на екран, лише гріє руки о досі теплий стакан з кавою та ніжиться в обіймах Чанбіна. Той відволікається від перегляду лише аби подарувати своєму коханому лагідний поцілунок та аби вкинути до рота ще одне імбирне печиво.
Тепер Хьонджіна не змушують сумувати ні кольорові фарби за вікном, ні музика, ні голоси людей, що святкують. Вперше по всій квартирі Чанбіна і Хьонджіна горить світло.