Work Text:
Звісно, бути в стосунках, коли ви бачитесь, дай Боже, десять разів на рік — на роботі — буває тяжко.
Особливо, коли живете на різних берегах і в абсолютно різних часових поясах.
Але Квінн Гʼюз та Ніко Гішер саме з тих людей, які люблять труднощі та виклики. Чому б вони тоді були капітанами вже не перший сезон кожен у себе?
(Ні)
Серпневе повітря на Східному узбережжі мʼяко грає з волоссям і лоскоче шкіру шиї, поки піт стікає за комір футболок і утворює маленькі плями на тканині.
І чому вони взагалі вирішили зібратись у таку спеку десь у кафе, а не вдома під кондиціонерами, це одному Богу відомо.
Малоймовірно, що і йому теж.
— Серйозно, Квінні, я двох твоїх малявок не виводжу. А Джек так взагалі наче у повітрі витає нині, — зауважує, наче між іншим, один із чоловіків. — Ще трохи, і підговорю верхівку, щоб сплавили до вас. Хоча б одного, мені не доплачують за панькання!
— Джекі взагалі останнім часом неможливо впізнати. Таке відчуття, що він у середній школі, і у нього зʼявилася дівчинка, — без роздумів видає Квінн, водячи соломинкою у кружці, з розбавленою розтопленим льодом кавою. — Серйозно, Ніко, він таким загубленим і неуважним давно не був.
Але він підводить погляд, коли у відповідь лунає дивна тиша.
Ніко підозріло широко шкіриться, наче масний кіт.
— Нік? Ти щось знаєш?
— Та ні, нічого абсолютно, — відмахується, продовжуючи либитись.
— У нього хтось є?
— Ну, якщо ти це так називаєш.. — невинно бурмоче і стинає плечима
— Ніко, сучий ти сину! І взагалі навіть не думав сказати?!
— А що я одразу винуватий?! Це твій брат, ти і розбирайся. Я ледве вибив із нього правду, коли спалив засос на ключиці. Так би хєр він мені щось сказав теж!
— Гаразд. І хто вона?
— Сумніваюся, що бувають дівчата шість футів. Ні, звісно, бувають, але явно не у вкусі Джекічки..
— Скільки?
— Що? Шість футів, що не так?
— Це ще і хлопець?!
— Ага, ще й який.
— І хто він?
— А з чого ти вирішив, що я тобі отак взяв і розказав? Ага, вже біжу, дай ковзани вдягну, — хмикає Ніко і показує Квінну середній палець.
— Ніко.. Бляха, не кажи, що ще і свій..
— Ну відносно. У одному казані крутимось, і бачимось пару разів на рік. Ну, вони, може, і більше. Хто цих двох знає, який у них там період вже по таймінгу.
— Чорти б вас усі побрали.. — важко зітхає. — Дай хоча б натяк. Країну!
— Європа.
— Це не країна.
— А що вам, американцям, різниця?
— Я географію, так-то, вчив у школі! — форкає обурено Квінн і стискає пальцями перенісся. — Скільки кольорів у прапорі?
— Три.
— Три.. А хто у нас є такий? Ну не французи чи італійці.. Тобто і не Скандинави.. Чех?
— Думай давай, ти ж географію вчив.
— Дуже смішно.. Щось є там ще на цьому недолузі? Якийсь довбаний хрестик, може? Чим відрізняється?
— Ти думаєш, я розбираюсь у прапорах пацанів, з якими спить твій малий? — Ніко гигоче і щось дивиться у телефоні. — Ага, є, явно менший, ніж його обранець.
Звучить розпачливий стогін, поки Квінн проводить по обличчю руками у виразних роздумах. Не кожен день сидиш у кафе, у міжсезоння, гадаючи, з ким тепер мутить один із твоїх молодших братів. Навіть не здогадуєшся, що взагалі будеш цим займатись колись.
Аж раптом за пару секунд завмирає із розумінням.
— Та ну ні..
— Так, — шкіриться Ніко, очевидно викупивший, що до того дійшло, про кого саме йде мова.
— Ні.
— Так, Квінні, точно так.
— Хто?
— А ти багато лосів звідти знаєш, котику?
— Я взагалі ніяких лосів не знаю. Тим паче звідти.
— Слафковський.
— Слафковський?! — викрикує шоковано на все кафе Квінн, поки Ніко заливається реготом, майже падаючи зі стільця.
— Давай ще почекаємо на Люка, і тоді я на зустрічі з тобою буду носити діазепам, а не мій класичний стартовий набір, — муркоче, явно задоволений власною витівкою і реакцією, отриманою на це.
— У сраку пішов.. — гарчить тихо Квінн, відкидаючись на спинку стільця.
— О-о-о, то ти вже готовий прямо тут? Треба частіше тебе дивувати, виходить.
— Він же ще дитина!
— Ти це про кого з них? Бо вони мені всі обличчя однакові.
— Ніко..
— Добре-добре, зануда, — важко зітхає. — Слухай, це я тут дід старий, а бухтиш ти.
— Ти старший мене на півроку.
— Сам факт, що старший! — цокає язиком Ніко і нахиляється над столом, ближче до Квінна, — Послухай, чого ти завівся взагалі? Ну, може, скаже пізніше, бо зрозуміє, що я не вмію язика тримати за зубами, і краще йому розказати самому, а ніж ти дізнаєшся про це від когось іншого, — задоволено усміхається.
— Ага, знаю я, як не вмієш, вже наслуханий
— Хіба лише? Я мало стараюсь, хоче сказати?
Квінн форкає зі смішком і кидає у Ніко згорнутою використаною серветкою.
— Збоченець..
— Зате дуже симпатичний і вправний збоченець, визнай це.
На розуміння та прийняття цього потрібно більше часу, ніж ти витрачаєш на, умовно, вибір вечірнього фільму, чи серіалу на вихідні.
Звикнути можна до всього. Ну, можливо, окрім того, що твій брат — ймовірно, на межі скандалу міжнародного масштабу.
Приблизно, так.
— Бляха, Ніко…
— Що вже таке?
— Я тільки що таке зрозумів, — видихає тихо Квінн.
— А-ну-ну, — підначує він, нахиляючись вперед, і спирається ліктями на стіл.
— Я згадав, як на мене, кожен раз як ми стикались, останнім часом дивиться оцей ось Слаф.
— Хочеш сказати, запав? — тихо буркає Ніко.
— Якщо ти ревнуєш, то заспокойся. Але ні. У тому плані, що.. Наче він перевіряв, чи я щось знаю, чи підозрював, і наче боявся, що так і є.
— Оооо.. Оце ти вмієш налякати дітей. Не думав, чому Джек так нічого і не сказав тобі ще?
— Та я б йому нічого і не зробив! Що вже, дорослий лоб, аби користуватися гандонами вмів.
— Наскільки я знаю, у нього було достатньо дівчат до цього. Як бачиш, у новинах не був, значить, вміє, — пирскає Ніко і відхиляється назад на стілець. — Але що я вже тобі скажу.. Є у малого смак. Той лось нічого такий.. Добре-добре, не дивись на мене так, я тільки тебе люблю.
— Ага, скільком ти вже це казав? — форкає Квінн, наморщивши носа трохи.
— Тільки тобі, — дує Ніко нижню губу, награно скривджено.
— Ти що який хороший..
— На дивані спати незручно, щоб ти знав.
— Хто б сумнівався, — закочує очі Квінн. — Сподіваюсь, у нього вуха зараз горять. Щоб знав.
— Все ще бухтиш як старий дід.
— І я теж тебе люблю.