Work Text:
На головній площі зібрався натовп.
Здебільшого молоді пари і великі компанії; серед них Мідей одночасно почувався затишно, оточений людським щастям, і тужливо… бо в найважливішу в році ніч він був по-справжньому самотнім.
Відлік на величезному головному годиннику показував десять хвилин до півночі, і вже пізно було сподіватися на диво щоб побачити знайомих в натовпі чи прибитися до якоїсь шумної компанії. Не те щоб в цій країні у нього взагалі були знайомі.
Мідей навіть не знав, чому взагалі прийшов сюди – з таким же успіхом він міг би спати зараз в своїй кімнаті і бачити третій солодкий сон. Принаймні було б не так холодно.
Принаймні…
Багато про що можна було думати, але він вже стояв тут – одинокий під рекламним щитом з гіркою зі снігу на голові, бо хто ж носить шапку і шарф? Тут Мідей справді не подумав. Вирішив, що з його загартованістю снігопад і невеликий мінус на вулиці це не страшно, не обмотався шарфом і навіть рукавичок не взяв, натомість накинувши улюблене пальто; тепер навіть стрічку в телефоні було не полистати через замерзлі руки, тож Мідей просто постарався подумки пришвидшити час, щоб швидше піти додому.
Час наче теж вирішив над ним познущатися, і кожна секунда за відчуттями тривала як хвилина. Люди навколо вже починали запалювати бенгальські вогні і відкривати шампанське. Деякі пари просто милувалися, а хтось голосно сміявся; в цьому натовпі було так легко загубитися, і Мідей прикрив очі, вслуховуючись в шум.
“Замерзлий, самотній і за три хвилини до Нового Року. Бінго”, – подумалося.
Помалу почали виключати на рекламних баннерах, а потім і всі гірлянди. В передвір'ї Нового Року погасло абсолютно все, єдиним джерелом світла залишивши відлік на величезному екрані і рідкісні спалахи вогників.
Стало зовсім-зовсім темно, і від цього зовсім трохи некомфортно. Темряву Мідей не любив ще більше ніж самотність, і рука потягнулася до смартфону в кишені, як поруч почувся веселий чоловічий голос:
– Вони завжди виключають світло щоб краще було видно фейерверки.
– Я знаю… – Мідей повернувся було в сторону того, хто говорив, але не зміг побачити чітко, за виключенням волосся, що стирчало у всі сторони і вигнутих в приємній посмішці губ.
– В цій країні є чудернацька традиція Новий Рік зустрічати поцілунком. Цілуються всі, пари, друзі й незнайомці, щоб принести удачу в новому році й укріпити існуючі стосунки, – продовжував молодик поруч. – Як тебе звати?
А яка різниця.
– Мідей.
– Мідей… Так солодко звучить, майже медово. З Новим Роком, Мідею.
Відлік на годиннику показував останні десять секунд, коли Мідея вхопили за талію, відтягуючи від нещасного рекламного борда; “десять” задзвеніло в голові, коли чиїсь теплі руки обійняли його так ніжно і хвилююче, “сім” зірвало подих разом з м’якими губами, що торкнулися його замерзлих губ, “три” прозвучало коли серце пропустило удар і Мідей дозволив собі розтанути в цьому теплі…
– Я бажаю тобі кохання і удачі, – прозвучало одночасно зі свистом фейерверків. – І не мерзни.
З цими словами навколо шиї Мідея обмотали шарф – надзвичайно величезний і пухнастий, судячи по всьому, бо від такого легкого руху незнайомець обмотав Мідея до самісінької маківки і навіть очі, а ще… такий же теплий. Холодний зимовий вітер це тепло вирвав майже одразу, залишивши тільки легкий запах парфумів – щось таке ж літнє і сонячне, що Мідей тільки і міг промовити у відповідь:
– Я поверну. Дякую і… З Новим Роком.
У відповідь йому лише засміялися, і коли Мідей якось опустив шарф, поруч не було вже нікого. Наче в тій дитячій казці, де Попелюшка мала повернутися додому до півночі, незнайомець зник, залишивши після себе тільки теплий шматочок тканини – шукай тепер по всьому царству. Окрім гарфу залишився тільки спогад – величезна і напевне дуже тепла куртка, волосся, що стирчало у всі сторони, і посмішка, яку абсолютно неможливо тепер буде забути.
Він не знав, чому ця Попелюшка… Цей незнайомець зупинився поруч. Може, йому Мідея просто стало шкода – може, це був просто вияв людського співчуття, а може йому теж було самотньо в цьому натовпі. Може, його чекав хтось там, на іншому кінці площі, і ось чому він поспішив одразу ж як пробило дванадцяту.
Як би там не було…
Мідей зарився в шарф, ховаючи порожевіле зовсім не від морозу обличчя – і тепло посміхнувся, вдихаючи запах сонця, винограду і спілого жита.
– З Новим Роком…
Він повертався в пусту квартиру з посмішкою на обличчі, не в силах хоч на секунду відірватися від величезного шарфу, який при освітленні виявився абсолютно жахливого жовтого кольору – настільки яскравого, що Мідей з абсолютною впевненістю міг сказати, що це найбільш жовтий серед всіх жовтих кольорів; той, хто носив це, точно не мав ніякого смаку в одязі.
З вулиці ще доносився святковий шум і галас, коли Мідей заснув з думкою про те, що Попелюшку цю знайти вже ж… дуже хочеться.
Наступного ранку він побіг до центральної площі навіть не випивши традиційної ранкової кави; цього разу в рукавичках і з тим жовтим шарфом в руках, настільки жовтим, що він міг би справді служити опізнавальним знаком в надзвичайних ситуаціях, і це справді було свого роду надзвичайною ситуацією, тож Мідей навіть не дуже задумувався про щось на зразок пакету.
Врешті-решт, принц теж всюди ходив з кришталевою туфелькою.
Площа була… на диво пустою.
Майже мертвою.
Ніхто навіть ще не починав прибирати сміття з вечора – тож те, що вчора виглядало як джерело світла і веселощів, зараз більше нагадувало постапокаліптичне місто.
Це було дурною ідеєю приходити сюди так одразу, з запізненням подумалось; навіть якщо Попелюшка й вирішив би прийти сюди якось, навряд чи це буде сьома ранку першого січня.
Він міг заснути всього-то кілька годин тому.
Він може ніколи знову сюди не прийти, а це все виявиться просто жартом, який він може розповісти друзям і…
– Мене шукаєш?
Мідей і не помітив як підійшов до того самого місця, де стояв вчора. Попелюшка – надзвичайно чарівний хлопець в абсолютно жахливій величезній блакитній куртці вже стояв там, і така знайома посмішка з’явилася на його обличчі одразу ж, варто було їх з Мідеєм поглядам пересіктися, і…
Він забувся. Мідей справді забувся – так і став, як вкопаний з тим жахливо жовтим шарфом, і наче заворожений витріщився на вигнуті в посмішці очі й світлі вії.
– Шарф. Я приніс, – тільки й зміг промовити, не вірячи своїм очам. Навіть якщо це все справді просто заради шарфу – цей чоловік справді прийшов сюди, в той самий день, отак одразу.
– Дякую, – посміхнувся Попелюшка – десь в цей момент Мідей згадав, що так і не знає його імені, – і легенько нахилив голову: – Намотаєш його мені? Трішки холодно.
Так, звичайно.
Справді холодно.
Мідей перекинув шарф йому через шию, легенько зав’язуючи, і дозволив їхнім поглядам зустрітися ще раз, щоб зрозуміти – весь цей час на нього дивитися не переставали ні на хвильку.
– Я думав, доведеться сюди щодня ходити, поки не наткнуся на когось з жовтим шарфом.
– Ні, я… я знайшов би як повернути.
– Я не про шарф.
– О…
Ох.
– Мене звати Файнон. В цю пору жодна кав’ярня не працюватиме, тож…
– Я живу недалеко, – випалив Мідей майже одразу. – І каву хорошу маю.
Він буквально міг відчути в наступну секунду як тепла посмішка Файнона пробирається йому під шкіру і до самісінького серця, змушуючи посміхатися так по-дурному, що аж щоки в якийсь момент почали боліти.
– Тоді, якщо ти не проти, Мідею.
– Я запрошую.
На жовтий-жовтий шарф приземлилося кілька сніжинок.
З Новим Роком!