Chapter Text
Вони з Акіто знову затримались на підготовці до чергового івенту. Тоя зразу після тренування відійшов, кинувши невиразне прощання напарнику, в пошуках своєї сумки, яку він випадково залишив біля вхідних дверей, що знаходились на поверх нижче. Він гадав, що забирав її не надто довго, проте, коли повернувся, Акіто ніби випарувався.
Вже починало сутеніти, тож треба було швидко знайти його і повертатись додому. Тоя озирнувся кімнатою, але не побачив і сліду свого друга. Акіто не міг піти додому сам, тим паче в такому разі йому довелося б зіктнутись із Тоєю біля вхідних дверей. Як тільки він зібрався покликати Акіто, то почув дивний звук, що лунав далі коридором. Хлопець напружився, відчувши небезпеку. Він на мить затримав подих, але вирішив піти в сторону звуку. Це могла бути тварина чи вітер, але Тоя сумнівався в цьому.
Він повільно ступав коридором в напрямку, звідки пролунав звук, прислухаючись. На мить хлопець подумав, що це міг бути злочинець, хоч і в цій студії навряд є хоч щось цінне. Його кроки були зовсім тихимм, яких він навчився ще в дитинстві.
Подолавши ще кілька метрів, він сповільнився, не певен, з якої саме кімнати пролунав звук. Він уважно оглянув декілька дверей, розташованих найближче до нього, і помітив, що одні з них незамкнені. Крізь них зовсім не пробивалось світла, тому хлопець і не помітив їх зразу.
Пролунав ще один звук. Гучніший за попередній. Тепер Тоя був певен, що хтось знаходиться саме в цій кімнаті. Він підійшов трохи ближче та завмер, так і не доторкнувшись до дверної ручки. Важке дихання долинуло до його вух, після чого почулось шарудіння та тихий зойк. Брови хлопця піднялись, але, переборюючи своє спантеличення, він торкнувся до ручки та повільно привідкрив двері. Після ще кількох секунд роздумів, Тоя вирішив, що в кімнаті все таки його напарник, та зважився увійти. Він знав, що зазирати було б неправильно; тоді Акіто точно розізлився б.
– Акіто...
Але картина, що відкрилась, змусила його зупинитись, як тільки він переступив поріг. Його рот несвідомо відкрився і він підніс долоню, щоб прикрити його. Акіто сидів за столом, спиною до нього, але, як тільки почув своє ім'я, озирнувся та зустрівся поглядом з Тоєю.
Хлопець вжахнувся, побачивши не тільки цю сцену, а і його обличчя. Воно було порожнім. Навіть у цьому слабкому освітленні Тоя помітив, якими розслабленими були брови хлопця; помітив його напів-заплющені очі. На кілька секунд він не міг відвести погляду, не міг сказати жодного слова.
Акіто опам'ятався раніше за свого партнера, на його обличчі з'явилась емоція, яку Тоя не встиг зчитати, бо той швидко відвернувся, щоб сховати лезо неушкодженою рукою. Хоч він намагався не ворушити скаліченою рукою, все одно торкнувся одного з порізів і зашипів від болю. Тільки тієї миті Тоя закліпав та сфокусував погляд.
– Акіто! Почекай, я- Я допоможу. Не рухайся, – за мить він опинився поруч зі стільцем, на якому сидів Акіто, та торкнувся плеча напарника, мовчки питаючи дозволу.
– Не чіпай мене! – Тоя зразу ж відпустив його плече, ніби ошпарений цими словами, але не зробив і кроку назад, поки Акіто намагався вирівняти дихання. Його погляд панічно оглядав кімнату в пошуках втечі, але біль не дозволяв сфокусуватись.
– Що ти тут, блять, забув? – його голос, хоч яким отруйним Акіто намагався його зробити, тремтів. Було видно, як важко йому було сфокусуватись в цих умовах.
– Я... – Тоя знову спробував заговорити. Він розумів, що слід настояти на своєму та допомогти, але зараз був зовсім розгубленим та щиро наляканим. Ніколи не знав, як потрібно переконувати, але мав спробувати. Для Акіто він повинен спробувати. Він завинив йому хоча б це.
– Я лише ходив забрати свої речі і повернувся, щоб піти разом додому, – він намагався звучати якомога спокійніше та врівноваженіше, щоб запевнити і себе, і Акіто, що все ще можна виправити.
– Дозволь мені попіклуватись про рани. Будь ласка, Акіто.
Хлопець не відповів, натомість дивився вниз на свої руки. В одній з них досі було стиснуте лезо, яке він так і не зміг сховати. Він повільно розгорнув тремтливу долоню і помітив, що випадково порізав її. Напевне через хвилювання і серйозніші рани, цього не відчутно.
Тоя уважно слідкував за змінами в поведінці Акіто, тож зреагував, цього разу не питаючи дозволу. Кинувши погляд на стіл перед ними, він помітив, що на його краю лежить невеликий пакунок з бинтами та іншими необхідними зараз речима. Він боляче скривився від думки, що Акіто заздалегідь приніс його сюди, чи, що ще гірше, завжди носить його з собою. Проте зараз не місце таким роздумам. Тому він швидко знайшов всередині спонжі та маленькі пляшки з рідиною, схожою на воду, та якимось іншим розчином. Часу читати етикетки не було, тож Тоя схопив обидві пляшки з кількома спонжами і повернувся до Акіто. Він обійшов стілець, щоб опинитись перед ним, та повільно опустився на коліна, не відриваючи свої очі від його. Обережно торкнувля неушкодженої долоні, перевірячи, чи партнер, який ці кілька секунд тільки розфокусовано дивився в підлогу, не відкине його знову. Акіто кілька разів кліпнув та скривив губи, але не забрав руку, через що вираз обличчя Тої трохи пом'якшився і йому довелось придушити усмішку.
– Дякую, – прошепотів та опустив погляд донизу.
Йому знадобилась вся його сила волі, щоб не зойкнути, коли він уважніше придивився до ран хлопця. Нічого не сказавши, Тоя лише тихо зітхнув та ніжно торкнувся тильної сторони пораненої долоні. Він встиг змочити спонж рідиною з першої банки, що трапилась під руку, і підніс вологий спонж до його долоні.
– Я тебе тримаю, – тихо сказав та притиснув спонж до шкіри Акіто. Він тихо зойкнув, але погляд лишився розфокусованим. Кілька секунд жоден з них не рухався, а тоді Тоя обережно провів спонж його долонею, прибираючи кров. Після ще секунди роздумів він вирішив порушити тишу.
– Ти розкажеш мені?
Акіто мовчав, здавалось, цілу вічність. Він спробував відкрити рота, але слова не виходили. Зрештою, він похитав головою.
– Я не знаю.
Тоя розчаровано кивнув і дав партнеру час на роздуми, продовжуючи ніжно обробляти безладні порізи на його долоні. Він закінчив дезинфікувати їх і взяв із пакунка свіжий бинт. Його очі знову й знову підіймались до очей Акіто в пошуку найменшої реакції. Як тільки Тоя почав обмотувати долоню хлопця, помітив, що Акіто трохи розслабився, тож і йому стано легше. Він впевнено забинтував його руку та оглянув її, щоб перевірити надійність своєї роботи. Вийшло неідеально, але цілком прийнятно.
Після того, як впевнившись, що надав першу допомогу, Тоя не поспішав відпускати руку Акіто. Він тримав її так ніжно, як тільки міг. Ніби та була настільки крихкою, що могла розбитись від одного засильного стискання. Тоя чув хрипке дихання свого партнера чітко в тиші, що утворилась між ними. Якщо раніше вони ніколи не переймались відсутністю слів, то зараз це мовчання було занадто гучним.
– Ти не повинен мені відповідати, – Тоя невпевнено почав, але з кожним наступний словом його голос ставав рівнішим та твердішим, – Не повинен, але я б дуже хотів, щоб ти мені розповів. Можливо, це егоїстично, але... Я думав, що ми друзі. Тоді ти допоміг мені, і я хочу зробити те саме для тебе. Прошу, дозволь мені.
Акіто не поспішав відповідати, хоча й дивився на свою забинтовану руку, яку досі міцно тримав його партнер, його друг. Він глибоко вдихнув, ніби збирався щось сказати, але лише закашлявся, і Тої довелось подавати йому воду зі своєї сумки.
– Вибач, вибач, – повторював Тоя знову і знову, – мені не варто було питати. Я знаю, що не можу тебе змушувати до цього. Я точно не той, кому ти мусиш це розповісти. Я... – слова почали здаватись занадто важкими і плутаними, ніби його партнер не закашлявся, а зробив щось набагато гірше.
І цього разу Акіто не зміг спокійно слухати як його... Як його друг намагається вибачитись.
– Не кажи такого. Ти – єдиний, кому я міг би розповісти, – Тоя миттєво завмирає і уважно дивиться в обличчя свого партнера. Він несвідомо стискає його руку трохи сильніше.
– Це значить... – Тоя зупиняється, не здатен закінчити питання. Він боїться, що воно злякає його друга, чи щось гірше.
– Так, – просте слово лунає у відповідь.
В очах Тої одразу ж з'явився блиск, хоча він з усіх сил намагається це приховати. Він намагається не радіти, не тішити себе марними надіями, але голос в його голові кричить «В мене вийшло! В мене вийшло!» Хочеться плакати, але ще зарано. Йому треба прийти в себе і вислухати свого партнера. Він глибоко вдихає і несміливо, майже боязко всміхається вгору до Акіто.
– Тоді пішли додому, гаразд? Я... Я не хочу залишатись тут, – його голос був м'який і рівний, але в ньому зчитувалось полегшення.
Акіто нічого не сказав, але кивнув, і Тоя не зміг стримати щасливу усмішку. Він неохоче відпустив забинтовану руку Акіто і повільно піднявся з колін. Розуміючи, що не варто зараз турбувати свого партнера більше, ніж необхідно, тож він самостійно зібрав всі речі, викинув використані серветки і ватні диски, і нарешті повернувся назад. Він завагався, але все ж знову став пере Акіто і подав йому руку, щоб той піднявся.
– Пішли додому, – він ще раз повторює, широко всміхаючись. Акіто весь цей час дивився вниз на свої руки, але тепер його погляд поступово підіймається, і їхні очі зустрічаються. У Тої перехоплює подих, а фого рука злегка тремтить, але він відмовляється її прибирати чи припиняти посміхатись, – Я обіцяю, все буде добре.
І Акіто бере його руку. Тоя з усіх сил намагається не обійняти його і не сказати чогось, що може знервувати свого друга, але сяйлива посмішка на його обличчі його зраджує. Акіто дивиться на нього і зітхає, але нічого не каже. Він лише підіймає свій рюкзак і йде до дверей, поспішаючи покинути це місце. Його рука так і не відпустила руку Тої, тож його напарник сприймає це за гарний знак і спокійно іде слідом.
Ніхто з них не каже жодного слова, поки вони не вийдуть на вулицю. Вечірнє повітря охолоджує запалену шкіру, і Акіто відпускає його руку. Тою це засмутило, але він не хотів тиснути, тож просто невпевнено стояв поруч, поки його партнер опускав рукава і поправляв волосся.
– Я не хотів би тебе затримувати. Тобі не потрібно отримувати догану через...
– Акіто, для мене це неважливо, – Тоя м'яко перебиває свого партнера. Його голос тихий, але впевнений, – Я розумію наслідки, але я хочу бути зараз із тобою. – Коротка пауза, – Ти мені дозволиш?
Акіто мовчав ніби цілу вічність. Повз них проходили люди, але навіть не дивились в їх бік. Це було достатньо дивно для їхнього містечка і тільки посилювало відчуття, що вони невидимі. Тоя час від часу зиркав на партнера, але не наважувався спитати знову чи затримати погляд надовго. Його погляд щодного разу не зустрівся з поглядом Акіто, той стояв спокійним і розслабленим під прохолодним вітром, що було доволі ірраціональним, зважаючи на ситуацію. Тоя спробував відкрити рота щоб щось нарешті сказати, але його перебив хрипкий голос.
– Сьогодні такий хороший день, – сказав Акіто з маленькою усмішкою. А тоді обернувся лицем до Тої і по-справжньому йому всміхнувся. В Тої на мить перехопило подих, і він відчув, як і сам мимоволі посміхається.
– Ти правий, – він щиро відповів з маленьким кивком. Завжди коли Акіто так йому посміхався, всі думки і плани забувались, лишаючи тільки цю широку усмішку. В його очах чомусь з'явились сльози, і він швидко закліпав, щоб позбутись їх, хоча й знав що Акіто їх помітив – він завжди все помічав.
– Гей, чуваче, все добре. Ти чого рюмсаєш? – Акіто трохи нахмурився, але ця маленька зморшка між його бровами зовсім не псувала його вродливого обличчя. Тоя зловив себе на тому, що занадто довго мовчки витріщається, і швидко похитав головою.
– Вибач. Думаю, це просто вітер, – його голос навіть йому самому здався занадто швидким і тремтливим, але було запізно брати свої слова назад. Він не міг відірвати погляду від обличчя партнера, всі його плани поглинули ці глибокі зелені очі. Він практично відкрив йому своє серце, дозволив йому бачити як воно б'ється. Звісно, б'ється для нього, – Акіто, я...
– Тоя, дивись куди Адзусава потрапила цього разу! – Тоя напевне зовсім заблукав у своїх думках, адже Акіто тепер показував йому екран свого смартфону, де було фото Кохане та Тайґи в якомусь концерт-голі. Позаду них було лише кілька людей, тож, як докумекав Тоя, вони відвідували ще якийсь концерт. – Їй завжди дістається все найкраще! – Акіто закочує очі, але на його губах грає маленька усмішка. Тоя знає, що насправді Акіто не злиться, а радіє за їх подругу від щирого серця. Він просто намагається підтримувати імідж, хоча й помітно як його очі блищать, коли він повертає собі телефон і знову дивиться на фото.
Тоя з усіх сил намагається не відволікатись, нагадуючи собі, чому вони тут – стоять біля входу в студію під холодним вітром. Він хитає головою, намагаючись зважитись. Звісно, він розуміє, що Акіто намагається зробити. Це його засмучує, навіть трохи розчаровує, і він змушений зробити глибокий вдих, що знову почати.
– Акіто, будь ласка...
Але хлопець лише гучно кашляє, ніби ненавмисно, але жоден з них ні на мить в це не вірить. Він кашляє ще кілька разів, і це виглядає так награно і так...неправильно. Тоя хмуриться і знову відкриває рота, але цього разу зовсім нічого не встигає сказати.
– Слухай, мені здається, я захворів, – він знову фальшиво кашляє з виразом щирої невинності. – Все ж уже доволі холодно. Час іти додому, чуваче, – він знову повертається до Тої з тією сяйливою усмішкою, але цього разу вона здається кривою і неправильною. Він бачить, як Акіто підносить кулак, щоб стукнутись із ним, і Тоя не може стримати тихий схлип.
– Не ігноруй мене! – цього разу Акіто не встигає його перебити. Його голос зривається на крик, такий відчайдушний і високий, ніби це вже зовсім не його голос. На довгу мить западає тиша. Акіто завмирає, його кулак так і лишається піднятим, ніби він не знає, що із ним робити. Якийсь чоловік проходить повз і кидає на них погляд. Тоя б цього не помітив за його важким диханням, але Акіто кинув погляд на незнайомця і присоромлено опустив кулак. Він зробив крок назад, збільшуючи відстань між ними. Якийсь час він виглядає майже сором'язливим і таким...юним, ніби він зараз почне перебирати пальцями чи поправить волосся. Але він не робить нічого з цього, лише стоїть, дивлячись вниз.
– Акіто, послухай... – Тоя пробує ще раз, цього разу його голос м'якший. На диво, Акіто не перебиває його, навіть коли він каже, – Ми домовились, що ти розкажеш. Ти пообіцяв, пам'ятаєш? – він робить маленьку паузу, чекаючи поки Акіто коротко киває. Тоя глибоко вдихає і продовжує, – Не відштовхуй мене тепер, будь ласка... – його слова такі тихі й благальні. Він неробить крок вперед, боячись налякати свого найціннішого партнера. Натомість він сподівається дістатись до нього словами.
– Ти мені важливий, Акіто, – його голос трохи зривається, але він продовжує, – І мені боляче, що ти знову, знову і знову це робиш. Будь ласка, не треба. Не закривайся від мене... – коротка пауза, а тоді слова полились рікою, – Ти зробив для мене так багато. Прошу, дозволь мені допомогти тобі. Всього один раз, Акіто! Тільки цього разу, я більше не проситиму тебе ні про що. Ти і сам це знаєш. Я справді, справді так хочу тобі допомогти. Б-будь ласка... – він знову тихо схлипує і простягає свою руку, долонею вгору.
Він міцно заплющує очі, ніби боячись відповіді. Боячись удару. Але його відповіддю знову є тиша. Акіто не подає йому своєї руки, але він чує якийсь порух. Він боязко відкриває очі і бачить що вони знову опинились близько. Не так близько, як Тоя хотів би, але куточки його губ однаково здригаються в сором'язливій усмішці.
Руки Акіто тягнуться до нього, і він поправляє комір його худі, тихо цокаючи, – І завжди ти був таким неохайним? – він тихо, майже ніжно сварить його. Руки зутримуються трохи довше необхідного, і в Тої перехоплює подих, хоч і я на одну коротку мить. Його серце б'ється так гучно в його вухах, що він майже не чує наступних слів хлопця, – Чому ти так хвилюєшся, чуваче? Я... Я б попросив допомоги, якби вона була мені потрібна, – він не здається злим, радше зацікавленим. Ніби і справді не розуміє. Тоя усвідомлює, що так і є.
– Акі, як тобі може бути не потрібна допомога? Ти калічиш себе!
– Не називай це так, – хлопець різко перебиває його.
– А як ще мені це називати? – не в змозі зупинитись, Тоя продовжує з тим же запалом, – Краще казати ріжеш чи, може, займаєшся самоушкодженням? – його голос благальний, але одночасно майже грубий. Ніби він намагається переконати його з останніх сил, ніби від цього залежить його життя, життя їх обох. Він бачить, що обличчя Акіто стає суворішим, більш жорстким, майже жорстоким. Акіто робить крок назад, знову збільшуючи між ними відстань, і лише це змушує Тою зупинитись. Його очі розширюються, а рот тупо відкривається і закривається в намаганнях щось сказати, якось виправити це. Це.
– Вибач, вибач. Я не це мав на увазі, – він поспішає вибачитись, хоча й знає, що вже запізно, – Я не знаю, що на мене найшло. Я не думав, про що кажу. Акіто, будь ласка! – але Акіто відсупає і відступає, поки між ними не формується прірва, – Я знаю, що був неправим! Почекай! – Тоя простягає руку, коли Акіто обертається, намагаючись вхопити його хоч б за щось, але він вже біжить. Не обертаючись, не зупиняючись. Він біжить і біжить, а Тоя лишається на місці. Він знає, що Акіто кращий бігун зважаючи на його минуле, знає, що він вміє ховатись так, де його ніхто не зможе знайти. Тож хлопець лише важко дихає, намагаючись не розплакатись, коли дивиться на місце, де тільки що виднілась тінь його партнера. Він тихо схлипує і стискає кулаки, але знає що не зможе змусити себе піти за ним. Він почувається таким нікчемним. Це він спричинив це. Він винен.
Тоя не рухається довгі хвилини, натомість лише сліпо дивиться перед собою. Він не помітив коли встиг віддалитись від тієї будівлі, до якої він навряд чи зможе ще колись зайти. Він ішов й ішов, поки не перестав відчувати ніг. Помітив, що пройшов той шлях, який вони з Акіто зазвичай проїжджали автобусом. Їм потрібно було близько години їхати, а він пройшов цей шлях, навіть не помітивши цього. Він доходить до дверей свого дому, відкриває більше автоматично. На порозі стоїть батько і щось говорить, здається до нього. Але той лише відмахується і йте до своєї кімнати. Він помічає, як батько хмуриться, Тоя ніколи не дозволяє собі так із ним поводитись, але зараз це все немає значення.
Звісно, він знає, де зараз Акіто. Він просто боїться, не знає чого чекати, якщо туди піде. Акіто, певно, і не підозрює, але Тоя часто помічав, як він сидів на дахах, дивлячись на небо, ніби хотів бути ближче до нього. Зазвичай він залазив туди ближче до ночі, як Тоя думав, щоб сонце не осліплювало очі. Найменша усмішка виникає на його обличчі він спогаду, як Акіто уважно дивився вгору, майже по-дитячому досліджуючи щось таке велике, як небо. Він тоді виглядав таким маленьким, зовсім крихітним. Раніше такий теплий спогад тепер здається зовсім інакшим. Якщо подумати, Акіто часто тікав саме після важких днів, ніби тільки так він міг забутись, повністю заспокоїтись. Іноді це були дахи, іноді закинуті приміщення. Тоя ніколи не підіймав цю тему, адже це відчувалось особистим і чимось, про що він не мав права говорити чи навіть знати, тому він завжди відводив погляд. Проте зараз він думає, що це була помилка.
Раптом його телефон вібрує в його кишені. Він швидко там порпається, затамувавши подих, і різко видихає, коли бачить повідомлення.
"Вибач за сьогодні."
Його серце боляче стискає від цих простих слів. Він сідає на край свого ліжка і швидко друкує відповідь, намагаючись зробити її менш емоційною, хоча й те, як швидко він її надсилає видає те, як він чекав на будь-яку звістку від Акіто.
"Не хвилюйся, я на тебе не гніваюсь. Як ти почуваєшся?"
Поки чекає на відповідь, Тоя встигає кілька разів кинути погляд на годинник – 18:39. Доволі пізно, як на осінь. Напевно на вулиці вже холодно. Чомусь від цієї думки щось важке осідає під його ребрами. Відповідь затримується на кілька довгих хвилин, але до того, як Тоя встигає по-справжньому запанікувати, його телефон знову вібрує.
"Тепер краще."
Маленька усмішка з'являється на його обличчі. Він навіть не замислюється, коли підтягує зігнуті в колінах ноги до грудей, і, з тихою усмішкою, перечитує повідомлення на екрані. Його пальці зависають над клавіатурою, поки він думає, що написати наступним. Він друкує якийсь незграбний текст по типу 'то я змусив тебе почуватись краще?', але, перш ніж встигає щось відправити, на екрані з'являється нове повідомлення.
"Я збрехав."
Раптом стає важче вдихнути, але Тоя недовго думає перш ніж відповісти.
"Хочеш, щоб я прийшов?"
Цього разу відповідь також є миттєвою.
"Так."