Work Text:
— Вілле, то ти йдеш?
— Ви йдіть, — кричить Вілл до Лукаса, — Я забув дещо.
На кухні вже чутно Голлі і її друзів, вони незадоволені тим, що досі мають чекати початку своєї гри, але Карен їх стримує. Вілл тре очі, дуже емоційний фінал гри не відпускає його. Все ж таки він хоче забрати свою днд папку з собою, це буде найбільш цінна річ з дому, яку він взагалі може мати в новому житті. З дому Майка, що вже давно міг називатися і його справжнім домом теж. Сам Майк досі не вийшов з підвалу, то ж це буде гарний привід сказати йому про це, а не просто забрати папку без свідків.
Двері відчиняються з таким знайомим рипінням.
— Майку, я тут подумав, що хочу забрати з собою свою папку, буде такий…
Вілл на мить шоковано зупиняється, а потім збігає сходами і присідає навколішки біля Майка.
— Майку, боже мій, ти чого?
Вони всі плакали сьогодні, але зараз Майк гірко ридає, сидячи на підлозі біля шафи. Він щось притискає до грудей і не одразу піднімає погляд.
Це ж папка Вілла в його руках, господи.
Майк намагається щось сказати, але тільки ридає дужче.
— Іди до мене, — Вілл обіймає його, Майк притискається з таким відчаєм, що Вілл не може стримати сльози сам. Папка, затиснута між ними, боляче впирається в ребра, але йому байдуже. Вілл ще не знає точно, про що саме так плаче Майк, але просто говорить те, що у самого на серці і обережно погладжує його по спині. — Це не кінець, Майку. Я буду приїздити, як тільки зможу. Буду дуже часто дзвонити. На канікулах ти проведеш нам ще одну кампанію, і… ти назавжди, чуєш, назавжди будеш моїм найкращим другом. Ніхто тебе не замінить.
— А якщо насправді я не хочу, — Майк ледве може говорити, — Не хочу бути просто твоїм… найкращим другом. Але вже надто пізно. Я жалюгідний, так довго йшов до цього, я маю тебе відпустити, я вже завдав тобі стільки болю.
— Майку, Майку, мій рідний, що ти таке кажеш?
Серце Вілла гупає так, що він ледве чує, що сам говорить. Майк відсторонюється, щоб подивитися на нього червоними запухшими від ридань очима, важка папка падає на підлогу.
— Вже надто пізно, — повторює Майк. — Надто пізно казати, що я тебе кохаю. Це та історія, яку я не мав розпові…
Вілл обхоплює його за шию і затикає поцілунком. Майк охає, а потім вчіпляється у нього у відповідь.
— Ти просто… Неймовірний… Довбень, — Вілл заціловує його через кожне слово, в губи, в щоки, в ніс, в заплакані очі, — Як ти міг… думати… що вже надто пізно…
— Але ж… Ти казав, що був закоханий у когось… колись, і навіть якщо це був я, то…
— О, господи, — звиває Вілл, так і тримаючи обличчя Майка в своїх долонях. — “Навіть якщо”!? Я кохаю тебе з дванадцяти років, вибач, що не сказав це тоді при половині Гокінсу, здалось недоречним.
— З дванадцяти, — повторює Майк.
— Тільки не плач знову, благаю, я вже не витримую, — Вілл шморгає носом і посміхається. Серце хоче вистрибнути назовні від щастя, в грудях йому зараз дуже мало місця.
— Я робив тобі боляче стільки разів, — Майк притуляється лобом до його лоба і обережно торкається долонею щоки, ніби досі не вірячи, що можна. Вілл інстинктивно притуляється до цього дотику і Майка зриває. Він гладить його по шиї, закривається пальцями в волосся. — Вілле, ти колись мене пробачиш?
Погляд Вілла попливший, довжелезні чарівні вії так близько, а від посмішки у Майка перегортається шлунок.
— Звісно, пробачу. Прямо зараз, коли ти нарешті припиниш казати дурниці і поцілуєш мене ще.
Майка не треба просити двічі. Він цілує Вілла мокро, глибоко, стукається зубами і посміхається в поцілунок. Йому зносить дах від того, як це відчувається. Геть не так, як він знав раніше.
Так от, як це має бути.
Так от, що він сам забирав у себе.
Що забирав у Вілла.
Як можна бути таким світлим і люблячим, терпіти байдужість і тугодумство стільки років? Як Вілл проніс в собі все це, як зберіг? Майк не заслуговує на це. Справді.
— Я не заслуговую на тебе, — виривається у нього. — На все це.
— Так заслужи, — Вілл не може припинити його торкатися, як зачарований. — Просто продовжуй. — Його голос звучить нижче, і у від цього в животі у Майка стискає так, що він червоніє. Вілл посміхається і бере його руку в свою. — Зі мною дуже просто, Майку. І взагалі, хіба у нас щось сильно зміниться? Просто тепер замість того, щоб казати дурниці, ти мене цілуєш, і всі щасливі.
— Це я можу, — киває Майк і вони сміються, а потім цілуються ще, вже повільно і ніжно.
Вони так цим захоплені, що не чують рипіння дверей, не бачать, як зазирає Карен, намагається пролізти Дерек першим серед інших дітей, а потім вона всіх виштовхує назад і посміхається. Вона все зрозуміла дуже давно, і бачити сина нещасним було нестерпно.
Тепер все стає на свої місця.
— Я кохаю тебе, — Майк ніби пробує ці слова на смак, і вони зараз звучать легко, щиро, бо самі рвуться назовні. — Тепер я знаю, Вілле.
— І я тебе кохаю, Майку. З часом тільки сильніше.
Коли вони нарешті виходять з підвалу, розпашілі, заціловані і дуже щасливі, виявляється, що Дастін, Лукас і Макс нікуди не пішли, а досі чекають на них у вітальні. Дастін присвистує:
— Матір божа, Лукасе. Я таки програв тобі п'ять баксів.