Work Text:
- Я люблю тебе.
Августо говорить це мимохідь, за звичайною вечірньою чашкою чаю, так легко і незворушно, наче нічого і не сталось.
Наче це абсолютно звичайна річ, яку кожен може сказати своєму найкращому другові.
Густаву здається, що на його плечі звалився цілий світ. Або, можливо, хтось з тих жахливих злочинців-мафіозників про яких Боб нещодавно читав в газеті, вирішив грюкнути його по голові... Боже, та хоч би чим!!
Здається, його зараз знудить.
Або він знепритомніє.
Чи вибухне.
Можливо все разом.
Він не знає, як почуватись - тому що Земля раптом зупинилась, проте перед його очима все пливе. Не подумайте, звісно, він любить Августо теж, проте це все так неочікувано, і він геть не готовий до таких зізнань, хоч вони і живуть разом... О Господи, скільки вони живуть разом? Невже Августо вирішив виголосити... Це, - Густав навіть не знає, як можна назвати таке зізнання, - на якусь важливу дату, про яку Густав начисто забув?
Тому він зосереджується на своїй попередній справі, - розгризає кубик рафінаду, - рідкісний в їхньому домі почастунок, - розтягуючи його якомога на довше і намагаючись ігнорувати, як нервово цокотять його зуби об кожну піщинку цукру.
- Знаєш... - мовить Августо.
Густав підводить на нього очі, тому що інакше він вимушений утикатися поглядом у дірку на шпалерах, - якщо роздивлятися її занадто довго, краї зрадницьки починають пливти, складаючись у гнучкі другові обриси.
Він віддає перевагу тому щоб роздивлятися Августо вживу.
Поет всміхається, проте ця усмішка не сягає його очей. Він дивиться на Густава трохи замиловано, виразно гне брови і сьорбає чай, витримуючи павзу.
- Зазвичай, прийнято відповідати хоч щось коли тобі зізнаються в коханні.
Густав киває.
- Ага, - просто говорить він, не в силах підібрати слів.
Августо сміється.
Його сміх занадто натягнутий, думає Густав.
***
Це стається вдруге.
- Я тебе люблю, Густаве, - говорить Августо.
Зізнання до болю щире, - і болить чомусь саме Густаву: його серце важко затинається в грудях, тому що якого біса Августо робить це знову, якого біса він такий неможливо щасливий коли говорить це, якого біса він скидає на Густава свій емоційний багаж, якого біса він вкидає його у крижану ополонку, у вир почуттів, що от-от поглинуть його з головою-
- Дякую, - Августо шепоче, пригортаючись до його плеча.
Він задирає голову, і зірки так неймовірно правильно виблискують у його очах, мовби саме там їм і місце.
(Густав готовий у це повірити навіть без зайвих пересвідчень.)
Густав думає що це все - одна велика дурниця, тому що зізнання в коханні мають бути романтичними.
Вони точно не мають ставатися так - на даху їхнього дому, на зношеному простирадлі що слугує їм за скатертину для пікніку, під тьмяними Нью-Йоркськими зорями, - просто через те, що Густав знає пекарню, власниця якої достатньо жаліслива, щоб по завершенню робочого дня роздавати нерозпродану випічку місцевим жебракам, і через те що так співпало, що сьогодні Густаву дісталися улюблені Августові круасани - масляні, без начинки, на французький манер.
- Сьогодні неймовірні зорі, - говорить Густав - його голос занадто хриплий, легко видає його внутрішній неспокій.
Але Августо тільки згідно щось мугикає і шарудить паперовим пакетом з випічкою.
В той вечір Густав жодного разу не дивився на небо.
***
Втретє Августо каже це не йому.
Щомісяця він дзвонить додому - на їх кухонному столі навіть стояла невеличка баночка з-під варення - якщо сидіти над нею достатньо часу, можна навіть відчути легкий, загублений у часі і геть недоречний, аромат ягід, - на скромну Густавову думку це було чудовим десертом, - проте вже давно затятими гостями у баночці були хіба що мідячки та п'ятачки - Августо вперто і стабільно збирав данину грозному телефонному апарату, що, наче собака, був замурований у будці на розі їхньої вулиці.
Густавові ніколи не подобалося словосполучення "телефонна будка", - адже окрім нещасного телефону, що вічно лишався на прив'язку, - будь-який відвідувач опинявся у будці разом з ним.
Поет завжди питав, - себе - подумки, Августо і світ - вголос, - ну невже, от невже не можна було назвати кляті скляні коробки, розкидані містом, припустимо, палацом? Тоді, можливо, не тільки їх відвідувачі могли б відчути себе королями, та і самі будки, отримавши визнання, менше ламалися, відповідно, телефонним компаніям довелося б витрачати менші суми на їх підтримку у робочому стані, і тоді ціни на дзвінок неодмінно б поменшали.
Густав вважав свою ідею геніальною, і зараз, спираючись на стіну побіля поки-ще-будки, все більше запевнявся, що написати листа у телефонну компанію таки було варто.
Взагалі, він не мав намірів підслуховувати, більше зацікавлений власними думками і вічноговірким шепотом дощу - колись Боб сказав, що якщо дослухатися, у краплях можна розчути розгадки таємниць Всесвіту - проте поки що Густав міг розчути тільки голодне бурчання власного живота; - але дверцята телефонної будки були прочинені, і дощові хмари трохи розвиднілися, стишуючи зливу…
- ...Одруження? Мамо, ну що ви..! - чує Густав, і одразу нашорошує вуха.
Августо нервово, геть по-дівочому, накручує телефонний дріт на вказівний палець, кусає губи, - а Густав відчуває, наче у вузол скручується його власне нутро.
Ідея Августо, одруженого на... На комусь, - стає йому огидною кісткою в горлі.
Августо торочить щось про фінанси і непідходящий час.
Густав підчіпляє краєм нігтя задирку на вказівному пальці. Потім на мізинці.
- ...До того ж, - говорить Августо, - у мене вже є... Дехто, кого я дуже люблю.
Густав відчуває, як у його грудях розпливається полегшення.
Коли Августо, виснажений довгою розмовою, виходить з будки, Густав насуває капелюха на голову, сподіваючись що він не помітить почервонілі кінчики його вух.
***
Коли це стається в четвертий раз, Густав тільки починає засинати.
- Якби ти тільки знав, як я люблю тебе... - шепоче Августо.
Він торкається його стулених повік обережними, підступно ласкавими доторками, і більше не говорить нічого.
Вони сплять в одному ліжку, тому немає нічого дивного у тому, що їм доводиться постійно мати багато фізичного контакту, проте це - щось надто інтимне.
Густав завмирає, коли відчуває як чужі губи м'яко торкаються його лоба, але його серце б'ється об ребра з дурною і неможливою силою, все прискорюючись і прискорюючись - Густав думає, що Августо зараз зрозуміє що він не спить, викриє його підступ.
Августо вовтузиться на скрипучому матраці, розвертаючись до нього спиною.
За кілька хвилин він вже тихенько посвистує носом уві сні.
Густав тієї ночі не спить.
***
П'ятий раз ще більш буденний аніж всі попередні.
У ньому немає нічого незвичного - це стається вранці середи, дванадцятого вересня - дата нічим не особлива, навіть не символічна.
Дванадцять, крапка, нуль-дев'ять.
Дев'ятнадцять-тридцять-N.
Августо збирався на перший день нової роботи - йому таки пощастило вихопити почесну посаду портьє у невеликому готелі у Квінз, - звісно, ця робота мала мало спільного з поезією чи літературою в цілому, проте останнім часом з грошима геть не ладилося: навіть Боб, що інколи заглядав у гості, відмітив, що поети змішували метафізичне з фізичним, і, під стать своїм тонким натурам, тоншали і самі.
І хоч звісно Густав шукав роботу теж - та Августо - чудовому, харизматичному, неймовірному, комунікабельному, стресостійкому і прекрасно-в-команді-працюючому Августо - Густав прекрасно пам'ятав кожен з прикметників, якими їх колективні роздуми охрестили друга у писаному Бобовою рукою резюме, - це вдалося першим.
- Що думаєш? - Августо крутонувся на підборах єдиних пристойних черевиків, що вони мали.
- Шикарний образ, - миттєво, блискавично відгукнувся Густав, навчений гірким досвідом зволікань з Августо.
З шостої ранку, коли почалися його збори, він встиг тричі переміряти весь скромний гардероб у найрізноманітніших комбінаціях - не пошкодував навіть забутої Бобової перуки, що так вдало підходила під один з двох піджаків, - і за цей час пошпурнув у Густава за надто повільну чи недостатньо догідну відповідь наступні речі: два тремпелі, один капелюх, три (з половиною - одна не сягнула цілі) краватки, одну порожню коробку з-під черевиків, чотири пари шкарпеток і ще один записник, котрий незрозуміло як опинився у нього під рукою.
Августо примружив очі з підозрою, - Густав про всяк випадок міцніше вхопив диванну подушечку, вже готовий затулятися нею.
- Дякую, - тільки зітхнув Августо, покосившись на годинник.
Година промайнула геть непомітно.
Густав був би не проти провести так трохи більше часу - навіть ранній підйом і періодична необхідність ухилятися від будь-чого, що летіло в його голову, були вартим того видовища, що він отримав.
(Чужі гострі ребра намертво вп'ялися у його свідомість).
- Люблю тебе, - говорить Августо, невагомо чмокаючи його у щоку.
Густав думає, що зараз вони майже виглядають як ідеальна сім'я з рекламок якоїсь різдвяної приблуди для дому.
Густав думає, що зараз він нарешті зможе відповісти Августо.
- Я... - починає він, і Августо дивиться на нього з очікуванням, і він дійсно виглядає по-радісному нетерплячим, і йому так личить його майже-не-пом'ятий піджак і світло-блакитна сорочка, котра колись була синьою, і парадні брюки, і Густав не може забути, як пластично він рухався, перевдягаючись, і - боже-боже-боже, напевне, Густаву таки потрібно буде напроситися на Великодній обід з Августовою сім'єю, тому що він просто має висловити свої претензії друговим батькам за те що їх син настільки неймовірний, - і... І...
Мільйон думок змушують його захлинатися.
- Не забудь вдягнути шапку, - говорить він, - бережи себе.
"Я тебе кохаю", - думає він.
"Я хочу тебе поцілувати".
"Я не хочу тебе відпускати".
Августо сяйливо посміхається, мовби вміє читати думки.
- Не сумуй, - підморгує він, вислизаючи з квартири.
***
Коли Густав говорить це вперше, все йде не так, як мало.
Його ідеальний романтичний вечір, який він планував цілий місяць - а збирав гроші і того більше, - не задається з самого початку.
Навіть незважаючи на те що він сплатив за світло (і навіть знайшов достатньо коштів, аби покрити попередні борги) - у їхньому домі, як назло, перегоріла проводка.
Таки спечений ціною його власних нервів і спаленого рукава Бобового піджаку торт, виглядає криво і кособоко.
Раніше приготований касероль з кабачків був нервово надгризаний все тим же Бобом - у якості компенсації за зіпсований одяг і зароблений у процесі випічки головний біль.
І мовби того не вистачало, продавчиня у найближчій крамниці відмовилася продавати йому вино, посилаючись на забутий Густавом паспорт - а часу повертатися за документами, щоб здійснити ще одну подорож до магазину, поет не мав.
Запалюючи свічки і розливаючи чашками підігрітий цикорій, Густав думає, що Августо буде правий, якщо, забачивши цю вбогу пародію на розкіш, розвернеться, гримне дверима і піде, не ставши навіть його слухати.
Коли Августо повертається - одразу ж зазирає на кухню, навіть не знявши плащ.
- Як пахне...! - щиро захоплюється він. - Що це, Густаве?
- Я тебе люблю, - недоладно відгукується Густав.
І одразу хоче впилятися головою у найближчу стіну.
Тому що останні кілька днів в його думках крутилися тільки ці три слова, тому що він нервував, і тому що він мав дочекатись підходящого, - романтичного, - моменту, щоб їх сказати.
Августо тільки киває, мовби все це - правильно.
- Я тебе теж, - відповідає він, просто і легко.
Густав здається.
Густав цілує Августові змерзлі губи просто на порозі їх кухоньки.
Можливо це навіть трохи романтично.