Work Text:
Віктор не відчував, наче він щось утратив, бо Джейс ніколи не був його. Не можна втратити те, що тобі не належить.
Вони були колегами, ділили лабораторію, працювали над спільною справою, але це не означало, що вони мали бути… чимось більшим.
Не означало навіть, що вони мали бути друзями.
Так, поки Джейс після трьох днів у лабораторії не вийшов на перерву і не повернувся з напоями та перекусом для себе. І для Віктора.
Віктор ні про що його не просив.
– Що це?
– Просто для енергії, – Джейс стенув плечима.
З сумнівом, Віктор зробив ковток зі своєї чашки.
– Це… добре, – він нахмурився. – Звідки ти знав, що саме брати?
– Та годі, ти три дні поспіль замовляєш одне й те саме, – Джейс посміхнувся так, наче трохи дражнився. – Може я й туплю, як ти любиш повторювати, але не настільки, щоб не запам’ятати.
Віктор гмикнув, приховуючи задоволену посмішку за новим ковтком.
Йому стало тепліше, але навряд чи справа була в напої.
Так, поки Джейс не почав розпитувати про дитинство, про Заун і про рідну мову.
Два тижні їхньої роботи разом.
– Можеш навчити мене поганих слів?
– Заради всього на світі, Джейсе, – пирхнув Віктор.
– Ну, я б дуже хотів розуміти, що ти там бурмочеш собі під носа.
Джейс посміхнувся, нахиляючись ближче і неприпустимо порушуючи його особистий простір. Так типово для нього.
– Найчастіше, я кажу, що ти справжній pako.
Найчастіше, Віктор бурмотів щось суто наукове, але коли й говорив про Джейса, то лише про те, як цей неможливий, неймовірний хлопець не переставав його дивувати.
– Pako? – слово звучало дивно з Джейсових вуст. Але це була приємна дивина.
– Дурник, Талісе, – сказав Віктор, стримуючи себе від занадто широкої усмішки. – Ти просто дурник.
Так, поки Джейс не приніс до лабораторії масивну пляшку, повну темної рідини. Рада згодилася фінансувати проєкт Гекстеку після трьох місяців роздумів.
– Хіба не буде якоїсь пишної вечірки, яку ми повинні будемо відвідати? – спитав Віктор, дивлячись на пляшку, мов на заклятого ворога.
Ну, Джейс точно мав би відвідати – це й досі була його розробка.
– Мені начхати, – Джейс взявся відкорковувати напій. – Це наше свято.
Дурник. Поняття не мав, яке враження можуть справити його слова.
Віктор не любив випивати, не дозволяв собі робити це часто. Він не міг пити в компанії – Заун навчив його, що це надто ризиковано, а коли пив сам, то ставав на власний смак надто меланхолійним і ризикував потонути у жалості до себе.
З Джейсом було інакше. З Джейсом усе було просто: вони й досі могли говорити про науку, про руни і про нове обладнання, яке їм було потрібне. Потім вони говорили про Академію, про часи навчання, про дитинство, про улюблений колір, про те, як Джейс отримав шрам на брові…
Віктор не пам’ятав, щоб так розслаблявся поруч із кимось.
– Боже, я думаю, я п’яний, – оголосив Джейс, коли нарешті здійнявся на ноги. Він кумедно закліпав очима.
– Це мене абсолютно не дивує, – Віктор справді намагався звучати нейтрально.
– Я не знаю, чи зможу дійти додому…
– Я тебе проведу, – він однаково випив менше, ніж Джейс.
Це була помилка.
Поки Джейс міг іти, тримаючись за стіну – усе було добре, але коли така можливість зникла…
– Ти неймовірно важкий, Талісе, – пробурмотів Віктор, спираючись на свою тростину сильно, як ніколи. Його ліва нога нила від подвійного навантаження, а його плечі і шия палали там, де Джейс їх торкався.
– Я навіть не спираюся на тебе повністю, – пробурмотів той, раптом спиняючись. – Я більше не можу.
– Джейсе, ні! Я не зможу…
Та було надто пізно – він уже розтягнувся просто посеред тротуару.
– Ну, вітаю, Талісе, тепер ти ночуватимеш тут, – гмикнув Віктор, намагаючись не розсміятися з ідіотського виразу обличчя Джейса. – Про що ти думаєш?! Я не зможу тебе підняти!
– Вікто-о-р, – майже прошепотів той, ігноруючи його обурення. – Ляж поруч зі мною.
Віктор хотів чути це кожну секунду свого життя.
– Що ти… – він роззирнувся, шукаючи поглядом силовиків.
– Будь ласка.
Боже, він був слабкий.
Віктор обережно зігнув ліву ногу, опускаючись на землю. Через секунду він лежав поруч із Джейсом.
– Поглянь на небо.
Так, те серпневе небо було прекрасне, вкрите міріадами далеких зірок. Після життя в Зауні, Віктор, мабуть, ніколи не зміг би звикнути до цього, скільки б часу не минуло.
Асфальт під його спиною був на диво теплий, прогрітий денним сонцем, вітерець був такий легенький, що ледь відчувався на шкірі, а навколо не було ні душі.
Іноді він справді забував, що в світі були люди, крім нього і Джейса.
– Ти це бачиш? – подих Джейса був теплий і пахнув алкоголем.
– Так, – прошепотів Віктор, втупившись в небо.
“І чому б йому мене не поцілувати?” – подумав він раптом. Так, це було б ідеально. “І що б він зробив, якби я поцілував його?”
Вони лежали, витріщаючись на зірки, поки не протверезіли достатньо, щоб мати змогу встати. Джейс зібрав себе до купи і подав Вікторові руку, допомагаючи.
Він зробив вигляд, наче вони не втратили ідеальний момент.
Вони рідко проводили час ось так.
Завжди працювали, але завжди разом, щодня, а іноді і щоночі за своїми розробками, вони з Джейсом проводили один з одним майже увесь свій час. Навіть коли Мел навідувалася перевірити їхній прогрес, навіть коли Рада хотіла бачити самого лиш Джейса на зібраннях усе частіше і частіше…
Півроку.
Півроку – і Джейс став цілим світом Віктора.
Для нього бути поруч із Джейсом було достатньо. Жити самими сподіваннями, відміняти будь-які плани у єдиний вихідний на випадок, якщо Джейс раптом скаже “зустрінемося у лабораторії”.
У Пілтовер врешті-решт прийшла зима і як би сильно Віктор її не любив, він також її ненавидів.
Він зітхнув, дивлячись на вулицю з вікна. Як це часто бувало взимку, вдень сніг підтанув, а ближче до вечора температура знову опустилася і всі дороги вкрилися льодом.
Тож… ночівля у лабораторії. Це для Віктора було не вперше.
– Ти не йдеш додому? – спитав Джейс, недоречно сильно закутуючись у шарф.
Там очевидно було не так холодно. Мабуть, його травма після того інциденту у дитинстві була сильніша, ніж здавалося.
– Я… попрацюю ще трохи, – збрехав Віктор.
Він сподівався, що це не прозвучало жахливо ніяково. Брехня між ним і Джейсом була дивним явищем.
– Але ти втомлений, – наголосив Джейс. – Ми обоє такі.
О, так, наче Віктор був не в курсі. Більше за все на світі він хотів опинитися у своїй квартирі, зняти нарешті ортез і корсет, і поспати у своєму ліжку.
Він повів плечем, змагаючись з бажанням потерти очі, які зрадницьки пекли.
– Я доволі впертий, якщо ти не помітив.
– О, я таки помітив, – Віктор бачив, як губи Джейса вигнулися в усмішці під тканиною шарфа. – Я думаю, немає сенсу вмовляти тебе таки піти додому і відпочити.
Віктор похитав головою, Джейс невдоволено зітхнув, але попрощався і пішов, залишаючи його самого.
Віктор дозволив собі тяжко зітхнути і кинув невдоволений погляд на диван, ніби це той був винний, що Віктору доведеться ночувати тут.
Та не встиг він зібрати себе до купи і таки повернутися до роботи, як двері знову рипнули і Джейс увійшов назад до лабораторії.
– Забув щось?
– Щось таке, – пробурмотів Джейс ніяково. – Вікторе…
Він звучав дуже серйозно, заглядаючи Віктору в очі, ніби шукав у них якоїсь істини.
– Що? – майже перелякано спитав він.
– Ти не йдеш додому через ожеледицю?
Заради всього на світі, чому цей чоловік, мав бути розумним?
Віктор зітхнув. Який у всьому цьому сенс?
– Якщо скажу, що ні, ти мені повіриш?
Риси обличчя Джейса пом'якшилися до неможливості і Віктор хотів його луснити за всю його доброту і розуміння.
– Вікторе…
– Будь ласка, Джейсе, – він прикрив очі. – Це звичайна незручність, з якою доводиться стикатися людям у моєму… стані. Це нормально.
– Так, ні, тобто, я розумію, – Джейс ніяково провів долоню крізь волосся. – Я просто хотів сказати… Ти міг би попросити мене допомогти, – він витримав паузу. – Я б залюбки.
Віктора наче блискавка вразила.
Звісно, з усіх людей у його житті, Джейс знав про його… труднощі найбільше. Не тому, що Віктор розповідав, а тому що був злочинно уважним. І до цього часу Віктор вже не протестував проти допомоги, але це… Осоромитися перед Джейсом ось так? Дозволити йому допомогати Вікторові йти? Відчувати його руки на своєму тілі усю дорогу додому? А це, враховуючи всі обставини, буде довгий похід. Що робило усе ще гірше, бо Джейс терпіти не міг знаходитися на холоді.
– У цьому немає необхідності, – видавив із себе Віктор. – Я чудово висплюся й тут.
– Ти що, брешеш мені? – неочікувано, Джейс зовсім не виглядав ображеним. Він виглядав так, наче підтрунював Віктора. – Другий раз за день?
Так, мабуть, він поводився тупо, але в нього на те були причини.
– Справді, це зайве, – промовив Віктор, опускаючи плечі, ніби здаючись. – Я не хочу створювати тобі проблеми.
– Які дурниці, – м'яко сказав Джейс. – Одягай пальто.
Віктор ненавидів кожну секунду тієї дороги. По-перше, через лід під ногами його тривожність піднялася на абсолютно інший рівень. По-друге, Джейсові руки таки були огорнуті навколо нього майже увесь час і вони ніби змушували Вікторову шкіру горіти. По-третє, він ненавидів жалість, особливо від когось, як Джейс, від когось, хто приймав його за рівного, а щоб її уникнути, потрібно було не мати жалюгідний вигляд і Віктор… не справлявся з цим найкращим чином у той момент.
Плюс до всього, він не міг викинути з голови те, що Джейс ненавидів клятий мороз, і кожен його нікчемний повільний крок відділяв його партнера від теплого житла.
– Дякувати Богам, ми це зробили, – пробурмотів Віктор трохи захекано, коли вони стояли перед дверима його квартири.
– Знаєш, це не сюрприз, але ти куди витриваліший, ніж здаєшся, – сказав Джейс, посміхаючись.
Віктор кинув на нього роздратований погляд, провертаючи ключ у замку. Звісно ж, Джейс був підтримуючим, ніколи не підганяв його, жодного разу не виказав роздратування через те, що Віктор був не здатен зробити річ, яку звичайні люди робили не задумуючись.
Він навіть не думав, що це була проста ввічливість і що Джейс насправді скреготав зубами від роздратування, як це часто бувало. Ні, Джейс був надто щирий для такого, навіть якщо він хотів би бути в іншому місті і мав свої плани.
То чому ж Віктор був такий злий на нього? Мабуть, він не надто добре знав, як ставитися до доброти у свій бік.
– Дякую, Джейсе, – пробурмотів він, ховаючи погляд, відчуваючи, як роздратування у грудях повільно згасає. – За все. Ти не повинен був.
Віктор огорнув пальцями дверну ручку.
– Звісно, що повинен! – заперечив Джейс з тією самою посмішкою. – Ти не лише мій партнер, ти мій друг.
Друг.
Не те, щоб це було неочевидно до цього моменту, але це слово ніколи між ними не звучало.
Віктор поглянув на Джейса, відчуваючи щось дивне усередині. Ніхто раніше не казав йому “ти мій друг”. Звісно, у нього були близькі знайомі вдома, у Зауні і навіть в Академії в студентські роки, але це не було… ось так.
Віктор відчув, як усмішка з'являється на його губах проти його волі.
– Я гадаю, не запросити тебе на чай тепер буде найвищим проявом грубості? – він глянув Джейсові в очі.
– Я б з радістю.
Віктор закотив очі і відкрив двері.
– Заходь.
Вони були друзями. Джейс Таліс був його другом і Віктору не потрібно було чогось більшого. Зовсім ні.