Work Text:
Нанамі несміливо відчиняє двері; звук занадто гучний у безлюдній тиші темного коридору коледжу. Його власні кроки здаються далекими, наче він взагалі не тут. Не існує. З одного боку, це, можливо, й правда: з моменту смерті Хайбари всередині ніби щось безповоротно зламалось, немов він більше й не належить собі. Якби й була можливість заглянути до свого серця, то Нанамі був впевнений, що його вже давно обплела павутина тріщин, а марні жертви та смерті пошрамували незагоєними рубцями.
Нанамі намагається відкинути непрошені думки, коли виходить у двір коледжу, проте вони вперто повертаються. Скільки разів він ставив собі питання: «А що я тут взагалі роблю? Для чого це все?». Особливо після того, як Ґето пішов. Здається, Нанамі почав розуміти його ще більше, вдивляючись у скляні очі Хайбари, які вже ніколи не загоряться мерехтливим вогником цікавості та посинівші губи, на яких не заграє щира радісна усмішка. Нанамі впевнений, що до кінця життя його буде переслідувати вид мертвого тіла Хайбари, а нав’язливий пронизливий голосок всередині завжди шепотітиме: «Це твоя вина. Це ти його не вберіг».
Він пам’ятає, як безкінечна втома та гірка злість змушувала його перекласти відповідальність на Ґоджьо. Тоді це здавалося правильним: кому, як не сильнішому тримати на плечах весь світ? А якщо ж навіть і Ґоджьо Сатору не вдавалось, то куди їм, смертним, сягати до бога на землі?
З думок Нанамі вириває гучний хриплий «кар-кар». Він піднімає голову й бачить поважного крука, який окидає його зневажливим поглядом пильних очей. З хвилину вони мовчки вдивляються в один одного, аж доки зрештою птах не покидає насиджене місце. З дерева падає густий лапатий сніг.
Справжня різдвяна погода, хоч на душі в Нанамі настільки кепсько, що ніякі подарунки не зможуть заповнити пустоту в серці, яка утворилася після смерті Хайбари. Зрештою, ніхто не зможе його повернути. А більшого Нанамі й не треба. Хіба…
Сніг приємно хрустить під ногами, проте звуки й досі долинають наче з-під товщі води, а пронизливий вітер змушує закутатись у шарф сильніше. На кампусі темно: мерехтить пара ліхтарів, які ніхто так і не полагодив, попри всі обіцянки. Час від часу один з них освітлює обличчя Нанамі нерівномірними спалахами, що тільки змушує того роздратовано стискати зуби.
Примружившись, Нанамі бачить вервечку слідів на снігу, яка впевнено веде на північ, ймовірніше до складу з проклятою зброєю. Він хмуриться: кого це ще, у біса, принесло? Нанамі вирішує перевірити і якомога тихіше йде вперед, аж поки слід зненацька не переривається. Його огортає дивне передчуття, від чого шкіра вкривається сиротами. Інстинктивно він тягнеться до меча, поки не розуміє, що залишив зброю в гуртожитку.
— Чорт.
Серце незвично калатає, а від відчуття проклятої енергії, чия вона б не була, бере липкий страх. Нанамі повільно обертається, вдивляючись у темряву, аж доки не помічає знайомі яскраво-блакитні очі зі сяйливим вогником. До біса знайомі.
— Бу! — насмішкуватий голос Ґоджьо долинає справа від Нанамі, і той роздратовано пихає його в бік. Йому не подобається відчуття спокою та полегшення, яке відразу настає, коли бачить, що це лише Ґоджьо.
— Придурок.
— Ой, які ми налякані, — Ґоджьо зневажливо хмикає і пихає Нанамі ліктем у відповідь. Він збирає всю свою волю в кулак, аби не бовкнути зайвого, та лише роздратовано закочує очі.
— І що ти тут робиш, Нанаміне? Уже скучив за мною? — Ґоджьо обіймає його за плечі, і на його вустах грає пустотлива усмішка. Щоки Нанамі вкриває легкий рум’янець, і він щиро сподівається, що той нічого не побачить, бо делікатністю Ґоджьо ніколи не відрізнявся.
Нанамі бурчить у відповідь:
— Побачив сліди й пішов перевірити. Мало що може статись.
Він розуміє, що вони з Ґоджьо думають про одне й те саме: ще рік тому ніхто навіть не подумав перевіряти, чи можливо хтось прокрався до коледжу. Бар’єри ж.
Ґоджьо лиш мугикає, проте його рука так і залишається на плечах Нанамі. Попри мороз та колючий вітер, що щипає за пальці, рукавиць він не носить; і чи то Нанамі здається, чи то насправді його жар обпалює навіть скрізь одяг.
Врешті-решт, Ґоджьо відходить, і холод відразу прибирається Нанамі під куртку. Він сильніше кутається в куртку й лише мовчки спостерігає за Ґоджьо. Йому хочеться запитати, про що ж той думає, але, здається, і так знає відповідь. Вона криється в погляді, у якому змеркла яскрава блакить неба. У натягнутій вимученій усмішці. Все частіше Нанамі перехоплює тугу, гірку й безжалісну, що криється в очах Ґоджьо. Можливо, він думає, що ніхто не помічає, але Нанамі завжди був спостережливим. Та й не треба бути генієм, аби помітити, що Ґоджьо серцем зовсім не з ними. Чиє-чиє, а от його точно вкрили незліченні тріщини.
На мить Нанамі згадує, що після смерті Хайбари та відступництва Ґето, Ґоджьо ні разу не дав зрозуміти, що на нього звалили занадто багато. Ні разу він не поскаржився на кількість місій чи на можливі складності. Лише мовчки, з порожнім поглядом та смертельною точністю не залишав від проклять і мокрого місця. Нанамі ще не помічав ні разу, аби рука Ґоджьо схибила, наче він у такі моменти відкидав усе людське й приймав те, що йому вбивали все життя. Не прокляті техніки слугували йому за зброю. Він сам ставав зброєю.
Можливо, Нанамі й варто було боятися тієї моторошної сили, що крилась у Ґоджьо, але він ніколи не зміг би. Тим паче, не тоді, коли їх двох закувало в кайдани болю та втрати. Іноді, як тиша ставала занадто гучною, а думки так і жалили власною безпорадністю, Нанамі йшов позаочі, і майже завжди натикався на Ґоджьо. На диво, він здебільшого ніколи нічого не говорив у такі моменти, а Нанамі й не те щоб відрізнявся особливою балакучістю, тож вони просто… були поряд.
В одну з таких ночей, Нанамі неохоче зауважив, що йому стає дещо спокійніше в присутності Ґоджьо. Можливо, він уже звик до відчуття його проклятої енергії, або Ґоджьо просто приглушував її. У глибині душі Нанамі розумів, що справа була в іншому, проте зізнатися навіть собі було важко.
Можливо, усе ж таки й був спосіб, аби залатати їхні тріщини?..
— Щасливого Різдва, Нанаміне, — голос Ґоджьо долинає наче з-під товщі води, і він здається Нанамі дивним — не звично радісний, зарозумілий чи навіть пихатий. Нанамі ступає ближче й бачить, як губи того торкає ледь видна усмішка, яка через мить згасає. Ґоджьо задирає голову й вдивляється в неозору темряву зимнього неба, і блідий серпанок Місяця несміливо ковзає по його обличчю. Лапатий сріблястий сніг тихо падає на його біле волосся, від чого Ґоджьо стає схожим на казкового персонажа. Напевно згадує минуле Різдво з Ґето. Або навпаки, думає про безтурботні свята в дитинстві, якого в нього ніколи не було.
— Щасливого Різдва, — шепоче Нанамі у відповідь, і Ґоджьо здивовано кліпає, наче вперше бачить того поряд із собою. Через пару довгих хвилин його вуста розтягуються в широкій усмішці. Вимученій, несвідомо помічає Нанамі. Погляд Ґоджьо так і залишається далеким-далеким.
— Ходімо вже назад, а то скоро в бурульки перетворимось, і Юкі-онна прийде по нас, — врешті-решт, Ґоджьо насмішливо воркує і повертається до Нанамі. — Чи ти боїшся?
— Юкі-онни не існує. Ти що, дитина?
Тепер уже Ґоджьо сміється по-справжньому, і Нанамі здається, ніби один зі шрамів на його серці повільно затягується. З певних острахом він розуміє, що Ґоджьо навіть і не здогадується, якою силою володіє.
Коли Нанамі так нічого й не відповідає, Ґоджьо знуджено щипає його за щоки, як маленького.
— Не хвилюйся, мій маленький кохаю. Семпай тебе завжди захистить.
Нанамі роздратовано відпихує Ґоджьо в бік, від чого той лише хрипло тихо сміється. Від дивного щемливого відчуття всередині, здається, не лишилось і сліду. На язиці крутиться вже втомлене «ідіот», аж доки зі стріхи на його плече щось не капає, і він задирає голову.
Там, прямісінько перед входом у склад зі зброєю, саме там, де вони й стоять, сиротливо звисає маленька гілочка омели; наче сама не розуміє, для чого взагалі її тут повісили. Хтось вирішив пожартувати.
Усе єство Нанамі обпалює жаром, щоки червоніють, а колючий шарф впивається в шию. Він нервово смикає Ґоджьо за рукав у надії, що той нічого не помітить, і вони собі спокійно підуть звідси, але це ж Ґоджьо.
Він слідкує за поглядом Нанамі, повільно піднімає голову і… звісно ж бачить ту зловісну гілку. Нанамі роздратовано стискає зуби, ніяк не в змозі боротись із дивним відчуттям збентеженості, яке раптово його охоплює.
— Омела, — тихенько хмикає Ґоджьо, так і не відводячи від неї очей. Нанамі безсило відпускає його рукав, аж поки Ґоджьо повільно не переводить погляд. На його густих віях так і залишився сніг, від чого очі сяють яскравіше, ніж зазвичай. Затамувавши подих, Нанамі чекає, що ж Ґоджьо утне далі.
Сніг так і кружляє навколо, холод пробирається все глибше, а вітер завиває ще гучніше, однак Нанамі зовсім не до цього. Він усе ще чекає. Чекає. І чекає. Свідомо дає Ґоджьо вести.
Той підступає ближче, доки Нанамі не відчуває холодний подих на обличчі. Піднімає голову й зустрічається поглядом з Ґоджьо — і тоне в його блакитному небі.
— Знаєш, що люди роблять під омелою? — тихо, наче несміливо запитує Ґоджьо, і на мить Нанамі не вірить власним вухам: так незвично він звучить.
Він розуміє, що Ґоджьо дає можливість віджартуватись, обернутися та піти геть, наче нічого й не було. Наче й не було цієї дивної випадкової зустрічі під прикриттям ночі, коли тиша між ними вже не бринить болем, а лише звично огортає у своїх обіймах.
І втікти, прикинутись, що нічого не сталось, а омела їм обом привиділась — найбільш правильний вибір.
Але Нанамі ніколи не вважав себе боягузом.
— Знаю.
Ґоджьо нічого не відповідає. Тиша між ними розтягується в нескінченну маленьку вічність.
Вони стоять так близько, що Нанамі вже майже відчуває примарний присмак поцілунку. Варто лише трохи податися далі, і…
Ґоджьо нерішуче, трохи тремтливо цілує кутик його губ, і серце Нанамі пропускає удар. Один, два, неважливо, аж доки він повільно не згадує, як існувати.
Жар обпалює його щоки, та такий, що куди тому морозу. Через мить Ґоджьо відходить лиш на крок, але Нанамі встигає побачити, як легка тінь суму промайнула на його обличчі.
Він знову натягує широку усмішку, а Нанамі так і відчуває, що зараз він бовкне повну дурницю. Тремтячими руками він притягує Ґоджьо за комір його куртки й цілує. З вуст того зривається здивований зойк, але майже відразу тоне в ледь чутному стогоні. Бо навідміну від попереднього несміливого дотику, Нанамі цілує його впевнено та палко, хоч і невміло.
Він навіть сам не знає, звідки в ньому взялась така дивна сміливість — наче сама доля вже втомилась дивитись на них двох і зіштовхнула лобами. У прямому сенсі.
Нанамі хоче вдихнути повітря, бо в голові вже запаморочилось, але тут Ґоджьо нахиляє його голову, аби поглибити поцілунок, зриваючи стогони вже з його губ.
Пальці Нанамі, здається, майже посиніли, але жар між ними розпалюється все сильніше, такий палкий, що ще трошки, і поглине обох з головою. Нанамі хоче торкнутись Ґоджьо під усіма шарами одягу, відчути, як той палахкотить і тремтить під подушечками пальців. Він уже майже це бачить наяву, як раптом Ґоджьо зупиняється і відходить.
Вони обидва важко дихають, наче пробігли марафон, а серце Нанамі мов зупиняється, тому що Ґоджьо й далі мовчить. Раптово Нанамі накриває паніка з головою: не треба було цього робити. Варто було зупинитися на першому поцілунку, або ж взагалі, прислухатися до Ґоджьо й піти назад у кімнату. Він, напевно, розчарований. Звісно, чому взагалі Нанамі вирішив, що він може торкатись, пак, цілувати бога? Нанамі нервово ковтає, кадик смикається, а в голові вже промайнула думка збрехати про раптову місію, аж доки він не злиться на себе від абсурдності всього.
Ґоджьо перериває потік його думок, злегка притискаючись своїм лобом до його. Очі в нього все ще заплющені, і Нанамі з острахом чекає моменту, коли побачить у них сум, злість чи роздратування. Він і гадки не має, що тоді робитиме.
Але, звісно, у погляді Ґоджьо й близько немає нічого такого. Його рука дещо тремтить, обхоплюючи обличчя Нанамі. Несміливо, але надиво ласкаво торкається щік того. Навіть проклята енергія Ґоджьо, така моторошна й навіть зловісна у своїй силі, здавалось, притихла. Нанамі мовчить, намагаючись втамувати своє серце, яке б’ється, мов пташка в клітці.
Якщо він зараз щось бовкне…
— Ого. Тільки не кажи, що це твій перший поцілунок, — голос Ґоджьо звучить хриплувато, і Нанамі не відразу розуміє, про що він там городить, поглядом прикутий до його припухлих губ. Потім піднімає голову й щойно бачить, як весело мерехкотять очі того, відчуває сильне бажання стукнути його.
Він не відмовляє собі в цьому, але Ґоджьо, звісно, ухиляється. Ба більше, робить вигляд, наче його це смертельно поранило.
— Рота закрий, — роздратовано проціджує Нанамі, але рум’янець на його щоках видає все. Ґоджьо у відповідь лише хмикає і через мить відходить. Нанамі відразу огортає відчуття холоду та дивного смутку.
— Ходімо вже, а то Шьоко з мене три шкури здере, якщо я не повернусь через 10 хвилин з її цигарками.
— Так ось що ти робив біля складу.
— Ну. Там до межі коледжу рукою подати.
У Нанамі так і крутиться на язиці шпилька, мовляв, чого ж ти не телепортувався, але з якоїсь причини він вирішує змовчати.
Дорога назад відчувається значно легше, коли вони йдуть пліч-о-пліч. Попри все, на душі Нанамі оселяється дивний спокій. Ніби щось поступово з тяжким скреготом встає на своє місце. Ніби щось, зрештою, латає тріщини його серця.