Work Text:
Сатору зсовує свої звичні чорні окуляри на перенісся, і переводить погляд на Суґуру, що сидить навпроти. Давиться повітрям, даремно намагаючись стримати квіти, яким так і кортіло вирватись назовні із тісних грудей.
Рожеві космеї, оздоблені темними згустками крови.
Здається, що іноді, разом із жменями незайманих пелюсток, Ґоджьо вихаркує частини легень, котрі й так безнадійно зіпсовані безперервним курінням Ґето і Шьоко. Він, правду кажучи, часто зависав із ними на курилці останнім часом. Просто тому, що Суґуру нереально сексуальний, коли затягується дешевими і смердючими цигарками. Ґето зовсім не обов’язково палити дорогі, аби мати прекрасний вигляд, і Сатору вже давно це зрозумів.
А ще на курилці набагато легше приховати чергові напади кашлю, кидаючи відмазки про те, що це все клятий дим, курва, най би шляк трафив.
А тоді мучитись від болю у вбиральні, відпльовуючи з легень зіжмакані пуп’янки і листя, тремтячими пальцями збирати їх до кучі й викидати до найближчого смітника.
Груди знайомо обпікає, нагріваючи кров у тілі, дихання стає нерівним і пришвидшеним, а серце чомусь скажено гупає, намагаючись вистрибнути із зарослого квітами тіла прямо на столик в кафе і зіпсувати усім присутнім апетит. А Ґоджьо ще й життя до біса споганити.
А все тому, що блядський Ґето Суґуру усміхається просто зараз своєю блядською усмішкою в сторону блядського Сатору, при цьому всьому по-блядськи і ніби неуважно накручуючи жорстке пасмо волосся на палець.
От курвисько. Це суцільний пиздець.
Пилок космей підступно підіймається майже до трахеї, перекриваючи доступ до кисню. Ґоджьо глибоко вдихає через ніс і відводить погляд вбік від Суґуру, най його качка копне.
І втрапило його оце закохатися так.
Все своє недовге гетеросексуальне життя (тобто, до появи у ній Суґуру), Сатору думав, що його типаж – високі шатенки із апетитними формами і довгими ногами.
А потім він зустрів Ґето Суґуру.
І тоді Ґоджьо усвідомив, наскільки ж він помилявся всі свої шістнадцять років.
І от, Сатору вже двадцять вісім років, а він все ще неухильно вважає своїм типажем брюнета зі сліпучою усмішкою, напарника на ім’я Ґето Суґуру.
Юний Ґоджьо не думав, що зможе впасти ще нижче, ніж закохатися у свого друга.
Проте уся проблема почалась тоді, коли він почав кашляти пелюстками космеї, щедро вимащеними кров’ю. І найчастіше це було або після довгої розлуки із Ґето, або ж навпаки, під час надто тривалого контакту із ним. Усвідомлення, що вони споріднені душі, вдарило наче довбнею по голові Ґоджьо. Ще гірше стало від того, що він поступово гниє зсередини, обростаючи квітами, аж допоки не викриє свої почуття.
Кляте курвисько. Придурок.
Нині біль у грудях відчувається аж надто сильно: він тисячею дрібних голок розпорює живіт і тонкими кістлявими пальцями перебирає нутрощі, фаршируючи натомість пуп’янками і вже розквітлими космеями. Знеболювальних, як на зло, під рукою немає, проте Сатору вже давно звикся із цим гострим відчуттям у грудях.
Ґоджьо скоро зненавидить всраті космеї усією душею.
Теплий вечір м’яко вкриває Токіо, і палюче денне сонце змінюється на більш ніжне і милостиве. Вкрите винними і карамельними хмарами, воно поступово котиться до небокраю. Сатору мимоволі витріщається на друга: вугільно-чорне волосся красивими пасмами обрамляє бліде обличчя. Такі ж чорні меланхолійні очі дивляться непорушно в одну точку, і Сатору здається, що він може з легкістю втонути в них, якщо зупинить свій погляд ще на трохи довше. На щоках грає вечірнє сонце, і шкіра набуває теплого відтінку. Сатору не дає спокою думка про те, наскільки все-таки Ґето прекрасний. Якби Сатору міг малювати, то на всіх полотнах зображав би його лик. Якби мав хист до співів, то всі пісні були б про нього. Проте нині Сатору може лише перетворюватись на живий гербарій із космеями, що стрімко ростуть в нутрощах. Нітрохи не романтично, якщо ще врахувати те, що Ґоджьо поступово помирає від цієї болячки.
– Сатору, які квіти твої улюблені? – Раптом порушує тишу Ґето, вдивляючись в обличчя навпроти.
Вони зараз на терасі їх кафешки, тому довгі патли Ґето красиво розвіває вітер (ну геть як в кіно), після знову вкладаючи назад на плечі, не так акуратно, як до цього. Видовжені долоні витончено тримають горнятко так і недопитої кави. Зап’ястки і передпліччя приховані за довгими рукавами чорного светра. Його для товариша турботливо подарувала Шьоко з нагоди Різдва років три чи чотири тому. У Сатору в шафі лежить точнісінько такий самий, але білий. Раптом йому закортіло взяти Суґуру за руку, переплести їхні замерзлі пальці в химерний замок і зігріти своїм теплом – усе ж жовтень навдорі. Романтика.
Ну просто тобі як у сопливих фільмах. Ригати кортить.
– Квіти? Нахіба тобі це? – Напад ненадовго відступає і дарує Ґоджьо можливість бодай трохи надихатись киснем і до біса приємними парфумами Суґуру. Їх запах ну зовсім як і власник – терпкий, із дещицею гостроти. Ґето уміє обирати стильні речі: почуття смаку у нього на вищому рівні, і, здавалось, що навіть найбанальніші речі на тілі Суґуру могли заграти по-новому.
– Я просто хочу знати, які квіти приносити тобі на могилу, – несподівано тихо шепоче Ґето і відводить погляд кудись убік. Його голос ледь чути, але Ґоджьо уловлює сенс слів, тяжко ковтаючи грудку в горлі. Холод миттєво вкриває нутрощі Сатору, липким передчуттям підступає до горла і заважає дихати, викликаючи бажання блювати. Чи це просто черговий напад? Ґоджьо вже не знав, та й начхати.
– Могилу? – Відлунням повторює Сатору, знімаючи окуляри. Бісів Ґето і не думає пояснювати, а лише продовжує дивитись вдалечінь. – Гей. Не мовчи, будь ласка, Суґуру.
– Ти не відповів, – Ґето допиває свою каву (доречне чорне американо без цукру і молока). Ґоджьо дивиться уважніше і помічає, що дихання Суґуру стало частішим, а лоб спітнів. Невже о такій порі року, посеред жовтня, Ґето стало спекотно? Ґето, який навіть узимку під потрійним шаром одягу умудрявся лишатись холоднючим? У Сатору вже точно від цієї болячки ум за розум завертає, інакше він не може пояснити, чому Ґето блідіший, ніж зазвичай.
– Білі камелії, – шепоче Сатору. Нутром відчуває, як пелюстки грудкою застряють посеред горла і заважають нормально дихати. Суґуру навіщось киває, навіть не піднімаючи погляд. Незручне мовчання пресом тисне на обох, підсилюючи напругу. – А твої які?
– Космеї, – Ґето раптом схоплюється з місця, хапаючи пачку цигарок і запальничку, – я покурити.
– Я з тобою.
– Ти не куриш.
– Дякую, що помітив.
Сатору усім серцем відчуває, що саме зараз йому потрібно бути поруч із Суґуру. Ниткою вислизає усвідомлення, що має трапитись щось незворотне і важливе. Тому зривається на ноги і біжить слідом за Ґето за ріг кафе, намагаючись наздогнати.
Колюча і неприємна тиша незвична для обох: у них завжди є спільні теми для обговорення. Вони можуть жартувати тупі локальні жарти, значення яких розуміють лише вони, або взагалі вдаритись у спогади, наперебій розповідаючи історії із юности. Нині ж було інакше: Ґето мовчки курить, відсторонено спалюючи напруженим поглядом простір, а Ґоджьо мовчить поруч із ним, не знаходячи в собі сили порушити тишу. Вона здавалась до жаху неправильною і непотрібною, проте жоден так і не наважився зупинити мовчання недолугою реплікою, яка, здавалося б, ні до чого.
Здавалось, що в затишному куточку під склепінням старих сакур було чути навіть прискорене дихання. Сивий дим вельоном огорнув їх постаті, сховані за розлогим гіллям, приховані від чужого зору, начеб найжахливіша таїна світу. Ґето нарешті повільно і ніби без особливого бажання піднімає похмурий позір на Ґоджьо. Затягується ще раз. Дихати так само тяжко, але дим трохи присаджує пелюстки, які так рясно просились на волю. Сатору повільно подумки рахує до десяти, животом відчуваючи, як в альвеолах проростають нові стебла всратих космей, і миттєво вкриваються пуп’янками. Тупий біль пронизує груди Ґоджьо і він не стримує рваного нападу кашлю. Повітря замало. Бракує. Сатору майже задихається і схиляється до землі, вихаркуючи назовні кілька великих космей в каші із крови та листя. Пальці тремтять і стискають цю квіткову кашу. Липкий страх розтікається всередині Сатору.
Ґето бачив. Він помітив, як Ґоджьо корчить у кашлі, стараючись спинити пелюстки і запихнути їх назад до горла. Він став мимовільним свідком його, Сатору Ґоджьо, слабкості.
– Сатору, – м’яко кличе Суґуру, збентежено викидаючи недопалок до смітника, і нахиляється просто до Ґьоджьо, що присів прямісінько на мокрий асфальт. – Ти нахріна їх зіжмакав?
Стомлені блакитні очі заледве рухаються під зімкненими повіками, поки дихання поступово нормалізується. Ґоджьо майже пошепки подає голос:
– Я ненавиджу їх, – хрипкий кашель із наміром прочистити горло, що свербить від пилку, – ці всраті космеї.
Вечорове сонце повільно поступалось місцем сутінкам, коли Ґоджьо врешті знайшов у собі сили розплющити очі. Тьмяний погляд втупився невидюще на Ґето навпроти. Його темна постать у сутінках мала воістину божественний, чи, може, диявольський вигляд. Так, ніби він чудним способом ожив і зійшов із полотна якогось великого іконописця.
– А я – люблю, – коротко і з крихтою усмішки. Ґето бере напружену долоню Сатору і ніжно розтискає побілілі пальці, розглядаючи малорозбірливу суміш із квітів. Кров на пелюстках майже згорнулась і засохла.
– А ти любиш камелії, та? – Спокійний і виважений шепіт заколисує стомленого Ґоджьо, і десь на периферії свідомости він відчуває, як Суґуру щось вкладає в його руку і обережно стискає кулак знов. – А я страшенно ненавиджу їх. Ці всраті камелії.
Швидкий, змазаний поцілунок в чоло – і Ґето зникає, ніби ілюзія, яку створила хвора свідомість Ґоджьо. Дихання практично відновилось, а пелюстки всередині заледве відчутні, ніби і нема їх. Сатору через «не хочу» розлющує очі і дивиться на долоню.
Між пальців лежала безжально зім’ята та змішана із кров’ю квітка білої камелії.