Chapter Text
Життя Вілла проходило значно цікавіше ніж коли він був підлітком. Або навпаки нудніше?
Зараз йому 22 роки і він з друзями на останньому курсі університету у Нью-Йорку. Він вивчає свою улюблену справу, і скоро зможе отримати диплом художника, а також планує малювати власні комікси.
За час навчання в університеті, він встиг підпрацювати на різних роботах. Майже всі гроші він відкладав, бо хотів в майбутньому взяти квартиру в іпотеку, та платити вже за власне житло. Тому всі ці роки він жив в гуртожитку, інколи ночуючи у друзів, та деколи приїжджав разом з Джонатоном до батьків. Він майже навчився бути незалежним, але батьки все одно давали йому невеличкі суми грошей, і він був їм за це вдячний.
Цікавим було те, що він вчився в одному університеті з Макс. Професії у них кардинально різні, тому вони не часто зустрічаются на навчанні. Макс вчиться на адвоката. Але у них є невеличка традиція, кожну середу тижня обідати разом у кафе у 2 хвилинах від університету. Кафе було не дуже гарним, але там готували смачні хот доги. І це швидко увійшло у їх звичку. Деколи до них навіть встигав приєднуватись Лукас, але це було вкрай рідко.
Макс з Лукасом живуть разом, історія про їх житло є доволі довгою і нудною, але якщо коротко, коли вони переїхали вчитися до Нью-Йорку, у них майже не було грошей на нормальне житло. Вони обоє влаштувалися працювати в кафе яке знаходилося біля метро, що було для них просто питанням зручності. Лукас одразу знайшов спільну мову з власницею : це була старенька бабуся якій було років під 80, кафе було її сімейним бізнесом.
Після пари місяців роботи, вона дозволила посилитися їм у квартирі яка знаходилась на пару поверхів вище самого кафе, за невеличку плату. Спочатку місіс Міллі боялась здавати їм квартиру, тому приходила до них кожного тижня, а то і частіше. Але потім з часом, коли вони все більше здружилися, вона стала приходити рідше. Також на це вплинуло те, що здоровʼя часто не дозволяло виходити їй з дому.
На третьому курсі навчання пари, місіс Міллі померла уві сні. Для Лукаса та Макс це було справді не очікувано. Про це їм повідомила по телефону доглядальниця міс Оуенс.
Як згодом зʼясувалося, місіс Міллі залишила майже весь свій спадок Лукасу та Макс. У своєму заповіті, вона залишила лише тисячу доларів своєму сину який не підтримував з нею звʼязок. А кафе, дві квартири та непоганий грошовий спадок дістався молодятам. Це було для них справжнім шоком. Хоча це був добрий подарунок долі, їм було справді сумно через смерть місіс Міллі. Вони організували їм не поганий похорон, на якому навіть був присутній Вілл, який теж декілька разів знаходив про що поговорити з бабусею.
Після її смерті, Макс з Лукасом почали здавати дві квартири та стали керувати пекарнею в якій раніше працювали. Це було складно поєднувати з навчанням, особливо Лукасу який вчився на лікаря, тому більшу частину обовʼязків за кафе взяла на себе Макс. Хоча це і було не просто, воно приносило їм хороший і стабільний дохід, і Макс навіть подобалось бути головною там.
Після всіх змін в їх житті, Лукас зробив Макс пропозицію. Він довго говорив їй, як їм потрібно почати більше цінувати все що у них є, тому що ніхто не знає коли і кому прийде кінець. Вони багато плакали в той день, а на наступний, вже підписували документи про одруження.
Після того вони посилилися в орендованій квартирі не далеко від університету Вілла та Макс. Квартира була доволі хороша як на 90 роки, тому коли Майк приїжджав до Нью-Йорка, молодята дозволяли йому жити цей час у них.
Майк також обрав Нью-Йорк, але вчився він на заочному навчанні ,тому більшу частину свого часу він проводив вдома у Хоукінсі. Вчився він справді багато та старанно, можливо через те що він був хорошим учнем, або йому просто не було чим більше займатися. В майбутньому він хотів стати режисером-сценаристом, але життя загалом було справді нудне. Він проводив багато часу з мамою, допомагав Холлі з навчанням. Але всі його дні загалом походили просто на сіру масу. Майк почав курити. Він ненавидів цей запах але йому подобалося відчуття яке дають йому цигарки.
У Хоукісні було справді нічого робити 20 річним людям. Тому Майк став свого роду відлюдником, знову.
Тато Майка не так давно переїхав у інше місце, так як вони з мамою розлучилися. Хоча це і пішло їм тільки на користь,Майку довелося стати головним чоловіком у родині. Це його тільки більше роздратовувало .
Раз на пів року, коли потрібно було зʼявлятися в університеті на екзаменах, Віллер приїздив в гості до Лукаса та Макс, дорогою деколи заїжджаючи до Дастіна.
Щодо Дастіна: йому справді подобалося місце де він навчався. Для себе він обрав Вашингтон, бо вважав ,що середовище там є більш освіченим ніж де інде, бо це ж все таки столиця.
Рожеві окуляри спали з нього швидко, але це не змогло знищити його палку жагу до знань, яку він мав ще з дитинства.
Насправді ніхто точно не знав яку саме спеціальність закінчує Дастін, хтось думав що це фізика, інший хімія, третій що це взагалі математика. Тому всі казали що Дастін вчиться на науковця. І це була хоч і не точна, зате правда.
В один з таких тижнів коли до Нью-Йорка приїжджав Майк, Макс запросила до себе також Вілла, щоб вони могли зустрітися та провести час всі разом.
Коли Вілл зайшов до квартири, перша хто його зустрів була Мейфілд, з її як завжди теплими обіймами. Після того його майже так само тепло обійняв і Лукас. Він справді любив як вони його обіймають, ніби він був їх сином.
Після цього Вілл звернув увагу на ще одну фігуру в коридорі, яка як він майже одразу зрозумів, була Майком. Його перший друг, перше кохання. Віллер був гарний як ніколи, нова зачіска та окуляри трохи давали йому віку, але разом з цим він виглядав серйозніше та солідніше. Плечі стали трохи ширші, та і взагалі він просто подорослішав. Але Баєрс не міг не відмітити його чорні кола під очима, та блідий колір шкіри.
Відкинувши думки, Вілл щиро посміхнувся Майку. Він не бачив його вже декілька місяців, і їх остання зустріч була доволі дивною. Незважаючи на це, старі друзі зробили вигляд,ніби нічого не було.
Говоривши про життя, старе і нове, у Майка повільно формувалося відчуття, що він сидить на місці майже нічим не займаючись і ніяк не розвиваючись. Це його дратувало, хоча він і був радий за друзів.
Той хто справді розквітнув за останні роки був Вілл. Майк бачив це, бачив шо Вілл став більш впевненим, більш мудрим. Вілл розповідав, що набув нових друзів, але зауважував, що вони ніколи не зможуть зрозуміти його повною мірою як це роблять вони, друзі з Хоукінсу.
Не так давно він розказав їм, яку легенду він придумав для інших людей. Життя під впливом векни не пройшло безслідно, у Вілла залишилося ПТСР а також він страждав панічними атаками. Тому, для нових друзів він придумав легенду, буцімто його в дитинстві викрали по дорозі додому та тримали у полоні декілька тижнів, де над ним знущалися. Підтвердити цю легенду було доволі просто, бо у Хоукінсі досі лишалися новини про зниклого хлопця та про його похорон, тому Віллу вірили і співчували.
Хоча Вілл і став іншою людиною, стараючись забути про своє темне дитинство, він все таки був Віллом. Таким самим щирим та турботливим, добрим та чуйним хлопцем, особливо зі своїми близькими. Майк бачив це, бачив що зовні Вілл змінював зачіску, робив проколи, фарбував нігті, але в середині Віллеру все ще було легко знайти його 5 річного першого друга.
Лукас та Макс теж йшли вперед. Якщо не говорити про їх не поганий бізнес, і що вони почали жити навіть не на середній клас, вони старалися не зраджувати принципам.
Вони так само часто сварилися через якісь дрібниці, але вчилися знаходити компроміси та цінували один одного як ніколи. Життя дало їм зрозуміти, що час плине дуже швидко, і потрібно триматися один за одного щоб там не було.
Макс стала серйознішою через її майбутню професію та її обовʼязки, інколи вона була надто напруженою. Вілл це помічав кажучи їй щоб вона розслабила обличчя. Лукас часто робив їй масаж наприкінці дня, шоб вона ненадовго забула про все.
Сам Лукас став дуже багато вчитися. Можливо, він вже тисячу разів пожалкував про обрану професію, але все таки вона йому подобалась. Він хотів в майбутньому стати педіатром та лікувати діток. Майку теж здавалося, що ця професія йому личить.
А Майк? Майк особливо ніяк не змінився. Він не часто виходив з дому, тому став ще більш закритішим від людей. Друзям він писав не часто. Пару років тому, коли всі тільки розʼїхалися по коледжам, друзі часто писали йому листи, але з часом коли вони зрозуміли ,що він відповідає тільки на один лист з напевно 8, вони майже перестали йому писати. Єдиний хто продовжував був Дастін, бо йому потрібно було тренувати руку і постійно щось писати. Його не відштовхувало те що Майк йому не відповідає, хоча він і просив його це робити.
Майк проводив майже весь свій вільний час у підвалі або у своїй кімнаті. Він тренувався писати історії, сценарії, але він нікому і ніколи їх не показував, хоча його багато хто просив. Він просто поки не міг.
Друзі переживали за нього, але він завжди говорив їм що все добре, і що йому так комфортно. Насправді він вже давно загубив відлік часу, він відчував ніби знаходився у чорній ямі, з якої не можливо було вилізти.
Коли вечір дійшов до кінця, декілька пляшок вина було випито, Лукас і Макс були уже достатньо пʼяні щоб просто почати цілуватися на дивані, хоча напроти них ще досі сиділи їх друзі. Можливо це був такий знак, який мав показати їм щоб вони забиралися. Так Майк з Віллом і зробили.
Віллер взяв ключі Лукаса та вони вийшли з дому. Поки вони їхали у ліфті, Майк розглядав обличчя Баєрса. Його риси стали трохи виразнішими, але все одно були мʼякими.
Коли вони вийшли, Майк почав розмову:
- Боже скільки пляшок вина вони випили? Мені здається я випив тільки 4 ковтка, а вони ніби всю решту. - Сказав Віллер з посмішкою на обличчі. Вілл в свою чергу взагалі не пив. Ніколи і не за яких умов. Це був його принцип і друзі це поважали, але самі не стримували себе.
- Так, вони як завжди. -відповів йому Баєрс.
Атмосфера між ними справді стояла трохи ніякова, бо остання їх зустріч була не з приємних.
…
Декілька місяців тому Вілл сидів у барі зі своїм другом Браяном. Браян знав про орієнтацію Вілла, тому вирішив потягнути його в клуб, де хотів щоб Вілл знайшов собі пару хоча б на вечір.
Вілл знав що не буде цього робити. Не тому що він соромиться, чи бо він не впевнений в собі. А тому що його серце було зайняте. І вже дуже давно.
Коли Браян відійшов від Вілла, сказавши щось на кшталт:
- Ей , бро, я ненадовго відійду, там моя знайома ніби. - Вілл зрозумів що це надовго. І що або він просидить тут весь вечір сам, або потрібно знайти компанію хочаб для розмови.
Не те щоб Вілл відмовлявся від всіх прозицій за ці роки. Він вважав себе справді симпатичним, і тому він міг інколи дозволити собі піти в клуб та цілуватися з якимось іншим симпатичним хлопцем. Це йому подобалося, до поки він не відкривав очі та розумів що це був не Майк. А Сем, або Ділан, або Річі? Насправді це йому вже набридло. Відкривати очі і просто розчаровуватися. Тому він вирішив, що легше буде просто подрочити. Закрити очі, уявивши ,що це Майк, і робити що заманеться. Так це було боляче, бо коли він відкривав очі, він розумів що він тут один, зате хочаб оргазм був не поганий. Правда потім коли він бачив Віллера йому було трохи соромно. Але він старався не думати про це при ньому.
Сидячи за баром та пивши черговий без алкогольний напій, він помітив що за баром сидить інший хлопець, волосся якого до болі нагадувало волосся Віллера. Не довго думаючи, Баєрс встає зі свого стільця та прямує до цього хлопця щоб хочаб познайомитися. Він може бути доволі соціальним коли хоче.
Яке ж було його здивування, коли він бачить що це волосся насправді належить Майку. А він сидить з цигаркою. І склянкою Віскі.
- Майк це що ти? Якого чорта ти тут забув? - Вілл був шокований. Хоча він і не хотів здатися злим, але його тон був саме такий.
Віллер відвів погляд від цигарки та поглянув на нього. Прямо у вічі. У Вілла здається пересохло у роті.
- Здається я перепив, чи це справді ти? Вілл? - Майк спробував встати зі стільця, але не впорався з рівновагою та полетів прямо на Баєрса. Вілл впіймав його в свої обійми. Це було приємно, хоч і всього на одну мить.
- Господи а ти справді пʼяний.- сказав йому Вілл, беручи його під своє плече. Від Майка несло запахло алкоголя разом з сигаретами.Здається гірше запаху не існує.- Ненавиджу…- прошепотів він далі.
Коли вони вийшли з бару, Вілл взяв телефон Майка та почав намагатися його розблокувати. Він здогадався, що якщо Майк у Нью-Йорку, але він не у Лукаса вдома, значить скоріше за все він вдома у Ненсі. Більше нікого зі знайомих тут не було, а вірогідність що він зняв тут житло рівна, напевно, нулю.
- Який у тебе пароль?Майк?
Вілл поглянув на Майка, який сів поруч на бордюр. Він нічого не бачив, тому що на вулиці було темно, світив тільки невеликий ліхтар який Баєрс закривав своєю спиною. Він подумав що можливо Майку вже стало погано, чи він відключився, тому він опустився перед ним щоб перевірити.
Йому здалося що йому здалося, але Майк сидів, витріщаючись у одну точку та плакав. Мовчки і без якихось звуків. Це справді лякало, як людина може вміти так плакати. Вілл вже знав, що коли Майк пʼє , він стає не веселим як більшість людей, а ще більш сумним. Майк знову подивися Віллу у вічі, і сказав:
- Вілл пробач, я… Я просто хотів побачити тебе. Почути тебе. Я знаю, що ти мене вже ненавидиш. -він схопився руками за голову як маленька дитина, і почав повільно хитатися зі сторони в сторону- Але я досі тебе люблю розумієш? Я знаю, що сам винен, що ти мені не пишеш. І що ти мене ненавидиш теж. Але мені так сумно Вілл. Колись ми були один для одного цілим світом. А тепер в цілому світі у тебе ніби немає місця для мене. Це так жахливо. Мені так сумно…- слова лилися з Майка наче водоспад, наче торнадо від якого намагаєшся сховатися та втікти, але воно стає тільки швидшим.
Вілл слухав що казав Майк, але його мозок зупинився лише на одному уривку : «Але я досі тебе люблю розумієш?». Любить? Цікаво він це сказав маючи на увазі любить як друга? Чи може щось більше? Вілл не знав. Але зараз його мало хвилювати не це.
- Майк, заспокойся прошу.- Вілл взяв руки майка та поклав їх на землю, кладучи по обидві сторони від Віллера.- Я тебе не ненавиджу. Так я не люблю що ти пʼєш. Тепер ти щей куриш. Але я тебе не ненавиджу чуєш? Скажи мені свій пароль від телефону. Я зателефоную Ненсі.
- Ненсі…-прошепотів Майк- так позвони їй…
- Господи просто скажи мені клятий пароль.
Майк не відповів, він просто поклав голову на коліна та нічого йому не відповів. Це вже конкретно злило.
Добре Вілл може спробувати сам відгадати пароль. Він ввів дату народження Майка. Неправильно. Добре. Дата народження Од? Теж не правильно. Бляха він не знав яка дата народження у Холлі або його мами. Тому він вирішив спробував його останній варіант.
- 2203? Серйозно? -пробубнів Вілл.
Майк справді поставив його дату народження на свій пароль. «Ну і бовдур» подумав Вілл.
Після того як приїхала Ненсі та посадила Майка в машину таксі, вона обняла Вілла та сказала:
- Насправді він не попереджував мене що буде у місті. Не знаю, якого чорта він тут. Але я розберуся з ним. Дякую, Вілле.
- Немає за що. Це ж наш Майк.- відповів їй Баєрс та посміхнувся. І вони поїхали. Залишивши Вілла наодинці зі всім тягарем який тільки що скинув на нього Майк. З грузом який пізніше, вибухне як бомба.
…
Після цієї дивної зустрічі у барі вони так і не поговорили. Вілл хотів зателефонувати йому тисячу разів. Написати ще більше. Але він не зробив цього. Він подумав, що можливо якщо Майк йому нічого не пише та не дзвонить, значить напевно він забув про той вечір, забув як зізнавався йому в кохані, забув як плакав поруч з ним, забув що Вілл знає що Майк тепер курить. І це було на краще для нього, бо Баєрс думав що Віллеру точно було б соромно за свої слова чи вчинки.
Але Майк не забув. Він памʼятав те що він сказав, він памʼятав як на наступний день плакав у Ненсі в обіймах зізнаваючись що він досі любить Вілла. І це не правильно. Він ж був у стосунках з Од, він кохав її, він досі не може забути її. Але він кохає Вілла теж. Це просто не можливо.
Ненсі просто поставила йому найлогічніші запитання і все стало ясно:
- Ти любив їх обох так? - вона була доволі серйозна.
- Так. -він теж, але він досі плакав.
- Ти б вмер за них обох, так?
- Звісно.
- Але…- їй було ніяково це казати, але вона все ж сказала- ти мав сексуальний потяг до Од? -Майк задумався. Так вони цілувалися. Не дуже вправно, і Майк не дуже розумів навіщо це робити, але так робили всі і це було круто. Але це не викликало у нього метеликів в животі чи ще чогось.
- Ні, напевно ні? Не знаю. Здається що ні.
- Добре, значить, ти мав сексуальний потяг до Вілла? -Майк знову задумався. Якщо сексуальним потягом можна назвати те, що він один раз дрочив від спогаду, як Вілл як жарт стиснув його шию…
Натомість він просто кивнув. І йому все стало ясно. Це було ясно давно, ще напевно з років 15. А потім Вілл зізнався всім і Майку стало страшно. Він не хотів собі такого ж досвіду, бо для Вілла це виглядало справді боляче. Він намагався закрити це в собі, не думати, не бачити, він навіть відсторонився від нього на якийсь час. А потім він поїхав вчитися, і не спілкуватися стало ще легше. Але в кінці кінців, його егоїзм взяв гору. Він хотів ще раз побачити його, почути його голос, побути в його обіймах. І саме тому, через майже 4 роки як Вілл поїхав з Хоукінсу, Майк приїхав в той клятий Нью-Йорк щоб побачитися. І він досі не зрозумів, чи хороша то була ідея.
- То, як твої екзамени, Майку? -запитав Вілл. Ну, він хочаб намагався почати діалог. Можливо і Майку варто було б?
- Завтра маю перший, але я думаю що все пройде нормально. Я проведу тебе до гуртожитку добре? Тут ж хвилин 20 йти? - від думки що вони будуть наодинці цілих 20 , а то і більше хвилин, у Вілла почав крутити живіт. Вони були останній раз так довго разом на одинці напевно ще до смерті Оді.
- Добре, ми давно не проводили разом час.- відповів Баєрс.- Хотів би я, щоб вона теж була з нами. - сказав він, подивившись на зорі на небі.
- Вона завжди з нами, я вірю в це. - відповів йому Віллер. Вони посміхнулися один одному. Їм справді її не вистачало, дуже часто. - Ей, а можна я спитаю… Особисте питання?
У Вілла знову скрутило шлунок. Такими темпами йому доведеться бігти до гуртожитку.
- Так, спробуй. - Вілл давно навчився контролювати свої жести, та не показувати ,що він хвилюється. Але він все одно стиснув долоні, хоча це і не було видно через його куртку.
- Мені ніяково питати, але…- Майк справді ніби зашарівся. - у тебе є хтось? Ну я маю на увазі… стосунки, чи просто хтось… Не знаю.
«Цікаво чому він це питає»: подумалося Віллу. Йому не хотілося брехати. Тільки не зараз і тільки не Майку. Але йому набридло бути хорошим хлопчиком. Один раз, він може трохи по пустувати.
- Так є один…-тихо промовив Вілл, намагаючись не показувати що він хвилюється. «Ну і яке імʼя назвати?» - його звати Браян. Але у нас поки все не дуже серйозно. Не знаю, що з цього вийде. -«господи і навіщо я сказав Браян? ну я і…»
- О, добре….- Майк зловив на собі не розуміючий погляд Вілла. Він посміхнувся йому, скоріше через збентеження ніж через радість. -
- О…. Я маю на увазі, так я радий. Я радий за тебе, це справді круто.
Вілл посміхнувся Майку, але в голові у нього неслося купа думок. Коли вони дійшли до гуртожитку, Вілл обійняв Майка.
- Йди сюди Віллер. Ти давно мене вже не обіймав.
- Твоя правда. Як завжди.
Коли Майк йшов назад до квартири Лукаса, він затримався на майданчику, катаючись на дитячій гойдалці та думаючи про все що сталося.
Він хотів щоб Вілл був щасливий. Він справді йому цього бажав. Уже пройшло стільки часу, зрозуміло що Вілл вже давно забув його. Але все ж таки, трохи хотілося щоб він не забував. Щоб він все ще думав про нього. Жадав його, так само як і Майк хоче його.
Він не хоче Віллу щастя. Не з Браяном. Не з будь ким іншим. Він хоче, щоб це був лише він. Лише Майк Віллер. Той хто буде зустрічати Вілла з робити, робити йому масаж, готувати вечерю (що бляха яку вечерю?). Той хто буде трахати його по вечорам і потім засинати в його обіймах. Це мав бути лише він, Майк тупий-егоїст-недоумок Віллер. Будь ласка?