Work Text:
Холодний зимовий ранок не має кольорів, не багатий на сонячні промені, мокрий від талого снігу, безнадійний на існування. На думку Хьонджуна зима після новорічних свят взагалі не мала сенсу, а терпіти треба ще два місяці. Ще два сірих, холодних, гидотних слякотливих довгих місяців.
Хьонджун мружив очі, як зазвичай їх мружать люди, що лежать на розпаленому піску на пляжі влітку. Хотілося сидіти вдома й грати в відео ігри, терпіти свист вітру крізь старе дерев’яне вікно під чотирма ковдрами, варити собі їсти локшину швидкого приготування й ніколи, – ніколи не виходити на вулицю. Проте життя продовжується не зважаючи на погоду – люди відвідували теплі ресторани на побаченнях, діти спішили додому після гуртків й довгих шкільних коридорів, студенти повертались з іспитів й підробітків. Хьонджун спостерігав за ними з вікна офісу, що знаходився на шостому поверсі старої, пошарпаної сірої будівлі.
Журналістська робота була нудною, зайнятий день довшим за нулі в зарплатні, а новини підлими, однаковими. Хан ненавидів увесь обсяг роботи яка йому належала й збирався звільнитись з цієї контори при нагоді, але самі знаєте як то буває – похвалили, день зарплати, передумав..
Сторінки в журналах для пенсіонерів як правило долучали оформлювати людям молодшого віку аби залучити молодь до прочитання. Люди, що працювали тут менш як п'ять років й студенти на практиці підходили на роль дизайнера, але оскільки старшим за посадою ніколи не подобався результат – ніхто не любив цю роботу, й молодь, зазвичай, йшла. Хьонджун залишився єдиним із тих, хто влаштувався сюди в той період – восени три роки тому.
Роботу журналіста він любив за людей, але люди, як правило, прискіпливо ставляться до журналістів, особливо до тих хто пише на політичні теми. Звісно, Хан знайомий і з випадками полювання й переслідування його колег, а саме тому ніколи не хотів лізти в найвпливовішу й найтяжчу сферу.
- Хане, мені потрібно щоб ти написав статтю на REDDESSERT COMPANY, зараз усе регіональне TV їх переслідує. Я знаю за деякі їхні справи, але нам потрібна свіжа новина.
- Ми вже домовлялись, що я не буду братись за такі справи. – Хьонджун бігає очима по столу, шкрябає нігтями задирки й смикає ногою. Нервує. Директору вже з часом надоїли його заскоки.
- Та що з тобою?! Вся молодь у твоїй сфері мріє, - він наче навмисно розтягнув останнє слово. – писати такі новини. А тобі випадало стільки нагод і ти постійно мені відмовляєш. Я не якась дівка і я не буду бігати за тобою, ти розумієш?
- Розумію.
- Треба про щось писати! Людям потрібні новини!
- У мене не та сфера..
- Ти журналіст! Твоя робота досліджувати, писати й давати на публікацію. Ось це твоя сфера.
Хьонджун не вміє сваритись, але звик, що його сварять.
Насправді він знає, що управління і всі старші на роботі вважають його дурним і не компетентним, а тому довіряють дрібну й не цікаву роботу. І не йде він з цієї роботи, бо чекає, поки його звільнять. Він занадто м’який, щоб зробити це самотужки. Годинами директор міг його вичитувати, інколи підвищувати голос і погрожувати звільненням, але Хьонджун ніколи не піддавався. Хоча й захистити себе і свою честь він теж не міг.
З гарячої голови директор завжди давав йому ‘несерйозне’ й ‘непотрібне’ підґрунтя для статей і новин. Це вже здавалось такою буденною нудьгою, що інколи Хан не міг робити ґрунтовніші й відповідальніші статті, а тому сидів над ними набагато довше, ніж зазвичай.
***
Наступного ранку погода не була кращою – вчорашня вода на вулицях підмерзла, утворивши ожеледицю на усіх вулицях окрім центральних. У вікно навіть не хотілось дивитись, новорічні свята пройшли, а це значить, що з вулиць давно зняли усі елементи, що містили вогники, колір і диво. Таке воно – доросле життя. Старе радіо передавало настанови щодо обережності на дорогах і порадило виконувати ранкову зарядку, щоб зміцнити організм й загартовувати його до обіцяних морозів протягом тижня. Але радіо було старим, і насправді Хьонджуну не належало. На кухні вже декілька годин стукаються тарілки й гримить посуд та пароварка. Дерев’яні двері та тонкі стіни не приховували секрети між кімнат, від цього жоден із жителів не почувався в комфорті. Окрім різних звуків також дивувало розмаїття запахів від приправ.
Годинник на тумбочці біля ліжка підказує, що якщо Хан хоче встигнути на зустріч – то краще піднятися з ліжка. Ранковий душ він приймає як правило після сніданку, але сьогодні виключення – через погоду й сірий вид вулиць хотілося залишатись в хиткій будівлі й не виходити за її межі до весняних променів.
- Вода в душі льодяна, - видихає Хьонджун намагаючись зігрітися рушником. – ми заплатили за світло й воду?
- Ні, віднесеш сьогодні чеки.
- Ви хоч мене спитали? – Почав було Хьонджун, а потім совість придивилась до співрозмовника – старий дідусь, що ходив без тростини тільки в межах будинку. Його орендодавець з віком мав ще більше млявий вигляд, більше горбився і частково втрачав слух. – Добре, залиште на полиці біля дверей.
Хоч як старий не намагався виглядати серйозним і грубим, аби Хьонджун його боявся і не вважав за батька, готувати сніданок на двох вже було йому майже за звичку. Дідусь був одинаком, все життя прожив у великому місті без друзів й за сімдесят років не знайшов дружини, а тому не мав дітей. Одна і єдина причина чому він здає Хьонджуну кімнату – його самотність, ніяк не гроші. Хана все одно не буває вдома до кінця дня, а тому пан все ще мав частку своєї звичноїсамотності з собою.
- Про що сьогодні пишеш? – Почав пан О, коли побачив, що Хьонджун вже майже закінчив їсти.
- Директор розізлився на мене через те, що я не захотів писати про місцеву кампанію, що спіймали на корупції, тому дав мені найдрібнішу задачу із тих, що в них була. Вона взагалі, наскільки я знаю, береглася для студентів-практикантів..
Пан похитав головою, але нічого не сказав. Він знав про впертість Хана, але ніколи її не випробовував – хоче зберегти з ним довірливі стосунки. Проте те, що це заважало кар’єрному зросту Хана, насправді дуже його розчаровувало. Хьонджун почав жити у нього одразу після випуску з університету та фактично виріс в цій квартирі, хоча залишився на тій сходинці в кар’єрі, що й на початку.
Хьонджун швидко зібрався, забрав з маленького столика папірець, закутався в теплий рожевий шарф і вийшов із квартири. Невимовно холодно було вже в під’їзді.
Сьогоднішня робота не була звичним для нього інтерв’ю — він був радше фотографом, хоча клопіт в цьому свій теж мав. До місця зустрічі йшов пішки, хоча знав, що в той район тримають маршрут принаймні два автобуси, що проходили найближчими до нього зупинками. Руки мерзли навіть через рукавиці й кишені, ніс мав смішний червоний відтінок й Хан продовжував мружити очі так, як люди роблять це під гарячими сонячними променями влітку.
Потрібна будівля серед багатоповерхівок знайшлася не відразу й трохи роздратований Хьонджун вже крутив в голові цитату ‘якщо захочете відвідати це кафе – беріть з собою усі відомі вам види навігаторів’.
Двері відчинились зачепивши дзвіночок над ними й приємний короткий дзенькіт обійшов луною все приміщення.
- Вітаю. – Постать у кутку приміщення здавалась маленькою і тендітною, хоча Хьонджун встиг зауважити – голос чоловічий.
- Добрий день. – Хьонджун нахилився вперед би привітатись. – Я Хан Хьонджун – журналіст із місцевої газети. – Проте хлопець навпроти був занадто захоплений, аби слухати далі.
- Чудово! – Почав він й швидко підбіг аби потиснути руку. – Я чекав на вас. Я Кім Чонсу, власник цього кото-кафе, й насправді поки що єдиний його працівник.
Хоч Хьонджун працював журналістом – такий обсяг інформації й швидкого мовлення все-таки спантеличив його на мить. Лише зараз він оглядався навколо: інтер’єр зановий, аби публікувати його в старій паперовій газеті, десь лунала тиха приємна музика й пахло солодощами й запашною кавою. А замість столиків в кафе було безліч різнокольорових котячих лежанок – м’яких і твердих, низьких й високих, декілька з них взагалі виглядали старими подушками. Співрозмовник теж помітив, що Хан облаштовується.
- Коти зараз сплять після обіду, але деяких я можу для вас випустити. – Чонсу підійшов до дверей, які, як здогадався Хьонджун, були котячою кімнатою спокою. З неї вийшло кілька пухнастих гарних здорових котів, один із яких мав гарний рудо-бурштиновий відтінок.
- У вашому запиті було написано, що ви позиціонуєте себе як притулок.. – його знову обрізали.
- Так, але вночі я все обдумував і вирішив не оголошувати це, аби люди не змогли викупати тваринок й не підкидували своїх. Ви ж самі, напевно, знаєте чим славиться цей район.
Хьонджун кивнув, нарешті проходячи всередину теплого приміщення. Він зігрівся і його ніс вже не був таким червоним, а шарф вже почав створювати задуху.
- Вибачте, керівництво вимагає ставити це запитання – ‘чому ви обрали саме нашу газету для публікації’, але зважаючи на ваш вік, я його перефразую. Чому ви обрали саме газету для публікації?
- Мені здавалось, що це гарне місце, аби люди старшого віку не відчували себе самотніми. Звісно, я просуваю своє кафе в інтернеті також.
- О, вперше чую таку відповідь.. – Хьонджун стримав короткий смішок. Відповідь співрозмовника здалася йому трохи наївною. – Не зважайте, ваша відповідь точно залучить людей. Я можу їх сфотографувати?
Пухнастий чорно-білий кіт сидів на лежанці за спиною Чонсу, тому йому довелося відійти, аби кота було видно. Фотографувати тварин Хьонджуну далося складно, адже модель не слухалася жодних прохань й бігала між ніг, стрибала по лежанках і просилась на руки. Хан не міг звинувачувати котів у тому, що вони не знали жодного етикету й не відповідали на прохання поводитися спокійніше. Декілька вдалих кадрів все-таки вдалося зробити, інше ж Хьонджун залишив на розсуд клієнтів – нехай самі приходять і спостерігають за цими створіннями. Перед тим як йти в це кафе Хьонджун, звісно, не встиг розповісти директору як сильно він не любить тварин. Тепер він поставить один хрестик в пунктах з робочими завданнями: – без тварин.
- Ви не дуже говіркий як на журналіста. – Зауважив Чонсу й віддав Хьонджунові горнятко з теплим чаєм.
- Погода зараз сіра, не дуже маю настрій працювати, якщо чесно.
- На улюбленій роботі хочеться працювати в будь-яку погоду. – Чонсу кинув це випадково, зніяковів і одразу перевів тему.
Чонсу вмів почати й підтримати розмову, вправно вів її далі й відстежував настрій Хьонджуна аби змінювати теми й розуміти стан. З розмови Хьонджун дізнався що Чонсу двадцять два, він на три роки молодший за нього, не зміг вступити в університет із-за нестатку балів й з батьками відкрив новий бізнес. Хьонджун підкреслив, що Чонсу має спокійний голос, привабливу міміку й дзвінкий сміх, а ще те, що думка повернутись в це кафе знову стала приємною й майже нав’язливою.
Котів в приміщенні побільшало, і Хьонджун зробив навіть декілька зайвих фото Чонсу, які навряд чи використаються для статті, але точно стануть гарним спогадом.
Хьонджун роздивлявся прев’ю на маленькому екрані камери. На одному з кадрів Чонсу сміявся, примруживши очі, а на його плечі в цей момент нахабно вмостився той самий пухнастий чорно-білий кіт. Контраст між теплим поглядом хлопця і холодним об’єктивом камери змусив Хьонджуна на мить завагатися. Можливо, тварини були не єдиним, чого він намагався уникати, аби не порушувати свій звичний професійний спокій.
- Ви знову замовкли, — тихо мовив Чонсу, підходячи ближче. Від нього пахло солодким сиропом і затишком, який буває лише в місцях, створених із любов’ю. — Сподіваюся, чай не встиг охолонути?
- Ні, все добре. Просто... — Хьонджун відвів погляд від екрана, — виявилося, що деякі моделі працюють краще, коли не знають, що їх знімають.
Він зробив ковток чаю. Тепло розлилося всередині, трохи розмиваючи роздратування від котячої шерсті на штанах. Погода за вікном і далі залишалася сірою, але всередині кафе світло ламп здавалося м'якшим, аніж годину тому.
- Знаєте, щодо тієї фрази про улюблену роботу... — Чонсу знову зніяковів, потираючи потилицю. — Я не хотів здатися повчальним. Просто іноді мені здається, що ми занадто дорослішаємо, коли починаємо ділити дні на «робочі» та «сонячні».
Хьонджун вперше за весь день щиро посміхнувся. Він вимкнув камеру і накинув ремінь на плече.
- Наступного разу, коли я прийду сюди не як журналіст, я обов'язково перевірю, чи працює це правило в дощ, — він зробив паузу, спостерігаючи, як очі Чонсу здивовано округлилися. — Але тільки за умови, що цей чорно-білий бешкетник буде спати десь якомога далі від моєї сумки.
- Ви прийдете знову? — у голосі Чонсу почулася непідробна радість, від якої Хьонджуну стало ніяково й водночас приємно.
- Хтось же має перевірити, чи не навчили ви цих котів етикету до мого наступного візиту, — кинув Хьонджун, прямуючи до виходу.
Виходячи на вулицю, він відчув сирий вітер, але рука мимоволі торкнулася кишені, де лежала флешкарта. Пункт у блокноті «без тварин» все ще чекав на свій хрестик, але Хьонджун раптом зрозумів, що олівець сьогодні залишиться в сумці. Можливо, деякі правила створені для того, аби їх порушували люди з дзвінким сміхом і теплим чаєм у руках.