Chapter Text
Жан запамʼятав той день з двох причин: вигляд міста, згори донизу охопленого вогнем, та смерть його сина.
То виявилась дійсно жахлива доба - така сама, як і попередня, і попередня до того, і попередня до того, аж геть до далеких часів, котрі кожна людина в Європі вже забула як солодку годину, прожиту у напів сні. Тепер вже вони всі затонули у жахітті, що немов гострими шпичаками робило дірки у підсвідомості, й запахом страждань навколо без упину нагадувало про себе. Вуличками міста здіймались височенні стовпи полумʼя: спалені трупи тхнули гниллю й горілим мʼясом; доводилось постійно дивитись під ноги, аби випадково не загрузнути по щиколотку у чиїсь нутрощі. Люди стогнали від болю й стомлення, і Лейпциг, чиї будівлі горіли у нічному небі, сяяли й виблискували, мов казкові феєрверки, стогнав разом з ними.
Солдати вже готувались перетинати річку, як тут Жан помітив, що Джейкоб відбився від решти. Він весь час озирався й гукав, гукав його, попри відчайдушні спроби офіцерів добитись хоч якогось порядку. Всеосяжний гук заглушався невтомною мантрою, що заповнювала кожен клаптик його розуму. “Мертвий? Чи він мертвий? Чи не витримав?“ - знову й знову без упину. Самовладання Луїса зникло разом з інстинктом самозбереження, і жалюгідний стрій розпався ледь не тієї ж миті, коли він вискочив з лінії й кинувся навтьоки. Жарке повітря вдарило Жану в обличчя, а його очі у відчаї обшукували весь простір. На лобі виступив холодний піт.
Аж раптом картина попереду вибила ґрунт з-під його ніг. Джейкоб - дурний, проклятий Джейкоб, - здається, хотів вивільнити рештку війська, що лишилась позаду. Порохова бочка із низьким гуп впала прямо під великою чорною брамою, що нагадувала ворота в саме Пекло. На тому боці панували грішники, їх недоліки виставлені на п'єдестал правосуддя перед Богом у вигляді вогню. Порохом вони самі підгодовували полум'я, що було розведене для нищення їх усіх, стражденних; вбивствами вони самі заводили себе ще глибше на дно котла.
Джейкоб підніс смоляник до фітілю. Іскра блимнула: ґніт зайнявся вогнем, а парубок відступив назад. Мотузка почала хутко танути і на мить все, що міг бачити Жан - ясні очі його сина, сповнені тривоги й страху.
Наступної миті його не стало. Вогняні спалахи проковтнули браму із оглушливим вибухом, танцюючи відсвітами в очах Луїса. Виблиск паралізував його: засліпив, відібрав мову, і зник. Прохід затулила чорна хмара диму, а коли розчинилась, то лишила по собі саму лиш діру в воротах. Солдати полились крізь неї, мов навіжені, повівши за собою отару оскаженілих мертвих.
Пекло прийшло до Жана в вигляді вибуху. Воно перетворило його на каліку, що міг лишень згадувати часи до того, як увесь світ окрасився вогнем і кров'ю.
Стражденні насилу лізли через прохід, влізаючи одне одному на плечі, тягнучи руки крізь купу диму. Погляд Луїса застряг на місці, де тепер замість Джейкоба була одна лишень пляма сажі. Натовп мертвих закрив її собою, сунувся все далі, і Жан раптом усвідомив, що зараз помре.
Його син зник, і разом з ним зникло спасіння.
Аж несподівано у повітрі промайнула шабля. На лезі її блистіла свіжа кров, стікала вниз до тримача. Незнайомець пхнув його в груди, змусивши відступити назад, здійняв дороги зброю й кинувся вперед. Весь світ, здавалось, кружляв навколо Жана яскравими полисками й вигуками, криками. “Самогубство, - подумав він, - ось на що це схоже.”
— Не стій, як довбень! - повітря прорізав грубий голос. Солдат попереду задихався і хитався, понівечений та із шаленими, лютими очима. - Чи ти вмерти захотів?!
Жан весь здригнувся. Тіло його було холодне, мов у мерця. Шабля сама влетіла йому до руки, і він встромив її в груди першому мертвому. І другому. І третьому. Аж доки погляд його не був таким самим здичавілим як у тих, кого він вбивав, аж доки адреналін не почав гучно пульсувати у жилах.
Наступне, що Луїс памʼятав, це те, як його підхопило вихром життя й відчайдушності. Перед очима в нього все ще стояв Джейкоб і горів ґніт - все нижче, нижче, нижче, - а серед всього галасу й шуму найвиразніше він вбачав його погляд. Такий юний, такий чистий. Затьмарений жахом.
Ноги Жана несли його вперед, поки розум літав десь далеко. Він реагував на команди, обертався на хрипкі звуки мертвих, марширував, бився, і геть здивувався, коли, вирішивши утерти обличчя рукою, воно виявилось мокре і холодне. Через деякий час у своєму відображенні Луїс побачив опухлі, червоні очі(якби не відсутність лихоманки, він би подумав, що отримав інфекцію), і невимовно перелякався від думки, що він все ще живий.
Жан боявся смерті, але думка про довге життя попереду нудила його. Жан жадав померти, але думка про загибель його побратимів доводила його до сліз. Жан був у відчаї, але його мозок продовжував працювати.
За кілька місяців його розум остаточно вивітрився, сповнився самим тільки повітрям і слабким “Боже”. Під час кожної сутички Луїс задирав голову вище, оголюючи шию й дивлячись прямо у вічі смерті, що неслась на нього з потойбічним виском й криком - і плакав. Тихесенько. Витирав сльози брудним рукавом, опускав шако і знову ставав до бою. Хоч як нили його кінцівки, хоч як сильно пульсував біль - Жан мав честь, найвищу пошану до оточуючих, що, попри все його бажання, не дозволяло померти навмисно. Дозволяло лиш міцніше схопитись за шаблю й рубати, рубати, рубати заради щастя людства.
Дорога від Лейпцигу на захід пройшла у тумані. Луїс геть не памʼятав деталей і не міг відрізнити один день від іншого, та й навіть абсолютно свідомому це було понад усі сили. Мертві довжелезним ланцюгом завжди й усюди переслідували військо: подібно до неспокійного моря, вони насувались хвилями, припливами й відливами, аж доки не вдарялись ревучим цунамі об і без того виснажені тіла солдатів. Міста й дороги зливались у одну цільну мýку, армія раз за разом покидала поселення, повні хворих та знедолених.
Світ зійшов з розуму. Жан разом з ним.
І єдине, що змогло заспокоїти його нерви вперше за численні місяці - теплий пар чаю на вустах, чужий погляд.
Карл. Карл приніс Жану спасіння, якого він так довго чекав. Серед камʼяних стін та заплямованого кровʼю снігу, серед віри й безбожництва.
Люди готові боротись до останнього подиху, але часто з геть різних причин.