Actions

Work Header

за пару днів до ротації

Summary:

Надворі сніжить. Ще й так класно: лапато-лапато, пухнастий новий сніг вкриває заледенілий старий, на якому легко можна було послизнутись у будь-якому взутті, яким би воно крутим у тебе не було — ні талани, ні соломони не давали з цим раду; ще й такий великий, немов це хтось вату обриває і викидає собі у вікно.
Коліна одразу починає ломити, передчуваючи майбутні морози.

Notes:

трохи про службу.
усі ініціали змінені з метою безпеки.
не відредаговано.

доповідь завершено.

Work Text:

Закінчується інтернет, доводиться його економити. До наступної оплати близько трьох тижнів, а його уже й немає.

Інша сімка не тягне в цьому регіоні — схоже, її вишки десь вже розтовкли.

Там, де ми зараз — суцільна пітьма, ніде ні зігрітись, ні світла увімкнути. Нічого.

А у нас генератор.

І соромно за це навіть якось трохи.

Потираю голову. Вона паморочиться, але вже і не знаю, чому. Чи то від хвороби, чи то від гарячки, чи то від того, що трохи нога розцарапана і трохи кровила.

Хтозна.

Але крутиться.

Іноді голову різко пронизує болем. Таким, що хочеться вити. Ловить по скронях і стискає так, що я дещо схиляю голову уперед і упираюсь рукою собі на коліна, підпираючи й голову.

Матюкаюсь на себе подумки, що тре було взяти ще й третю сімку, але ніяк не доходили руки, ото й тепер доводиться страждати.

Косо дивлюсь на побратима поруч.

З протилежної сторони лунає гучний звук. Ми ж одразу ліниво вмикаємо свої телефони й давай глядіти, чи це часом не прильот.

У чаті з безпеки тихо. Значить це у хлопців щось так гучно упало.

На ремці це — норма.

А звучало так, немов поруч приліт.

— Це що було? — питає один з побратимів. Інший знизує плечима.

— Щось у пацанів йобнуло, скоріш за все, — відповідаю я.

— Ага, а Гармидера розбудили, — відказує В., киваючи на мене.

— Доброго ранку, — жартома підхоплює Д. — Йдемо їсти?

Повертаю голову у його сторону і дивлюсь своїми затуманеними очима. Відчуваю, як голова знову паморочиться, а кашель підступає до горла.

Відмахуюсь.

Кудись зараз іти не маю бажання, і він це добре знає.

Їсти також якось не хочеться.

Цих декілька днів узагалі немає ніякого апетиту.

заходжусь кашлем з декілька хвилин, відчуваючи, як від нього дусить й тягне блювати — занадто багато мокротиння, а викашляти не вдається зовсім. Добре, що хоча б хорошого кольору, без чогось лишнього й незрозумілого.

Д. таки виходе, проте обіцяє швидко вернутись.

— Мені ще на пошту ввечері тре буде, — зізнався він, а потім зник десь ззовні, за дверима, гучно ними грюкнувши.

Надворі сніжить. Ще й так класно: лапато-лапато, пухнастий новий сніг вкриває заледенілий старий, на якому легко можна було послизнутись у будь-якому взутті, яким би воно крутим у тебе не було — ні талани, ні соломони не давали з цим раду; ще й такий великий, немов це хтось вату обриває і викидає собі у вікно.

Коліна одразу починає ломити, передчуваючи майбутні морози.

Потираю їх, аби трохи зігріти й щоб їх попустило.

— Може запалимо щось? Пизда як холодно, — каже В., загорнувшись у свою зимову куртку шостого рівня на занадто низькому кріслі. Я, зі своєю виданою, яка трохи мала задовгі рукави для мене й дещо кепськуватим замком, лише хмикаю і жартівливо бурмочу під носа щось на кшталт «ох ті півдняки…»

Проте подумки я з ним погоджуюсь і встаю, підхоплюю свого спальника поруч. Розкриваю його, вивертаю і кидаю на В.. Той одразу загортається у нього, нагадуючи смішну чорну лялечку невідкритого іще раніше жука.

— Дякую, — щиро відповідає і ховає свого носа у куртку, наставивши лише свої очі з темними колами під ними. Усміхаюсь, киваючи, і сідаю назад на своє місце на трохи потасканому бамбетелі, загортаючись у свою власну куртку та постукуючи ногами. Півдняк підіймається і сідає поруч, бере мене за руки й затягує до себе під спальника, цокочучи зубами. Підіймаю на нього погляд й хмикаю.

Я розпластуюсь повністю на бамбетелі, розтягуючись як той кіт, ховаючи свої руки під чужою розстебнутою курткою під моїм спальником, а ноги ж лежали на протилежному підлокітнику, смішно теліпаючись.

Під спальником справді тепліше. Його м’яка підкладка швидко зігріла мої долоні й я притуляюсь до побратима ближче, тикаючись носом йому у плече, яке він мимоволі підставив ближче.

— Тільки обережно, а то ще хтось зобаче, — бурмоче він, але не відтуляється.

— Яка різниця? Холодно надворі.

— Ти ж знаєш, гірших пліткарів, ніж мужики — тупо немає, блять. Особливо якщо щось не получилось, чи вже давно не їбався — і всьо, давай одразу обсмоктувати решту довкола, — невдоволено вів хлопчина далі. — А інші підхоплюють — і всьо, пішла пизда по кочкам.

У відповідь я лише хмикаю. У руки мені не було холодно — я рідко мерзну у верхню частину тіла. Хоча одне зі зап’ясть ломило — стара травма. А ось ноги…

Стопи я взагалі не відчуваю, яке б тепле взуття у мене не було. То ж на місці часто перевдягаюсь у смішні величезні пухові носки, які зігрівали, коли ти завмираєш на місці на довгий період часу. Це краще, ніж мокре взуття, вже дещо втоптане всередині, зі звичайними носками, що також набрали купу вологи у себе.

Я прислухаюсь до ззовні, відсахуючись різко від побратима на кожен різкий звук. Сиджу й далі, дивлячись у сторону виходу, усе ще тримаючи у спальнику одне зі зап’ясть, аби його іще трохи зігріти.

Проте я розпізнаю крізь всі ті шуми чужі кроки й забираю руку, вмощуючись краще на бамбетелі, закидаючи ноги на підлокітники. Побратим ж вмощується на сусідньому кріслі.

К. завжди зачиняє двері обережно — знає ж бо, що грюкати не можна. Оглядається і сідає поруч, на крісло, що було поруч з моїми ногами — себто праворуч від бамбетеля.

— Я сьогодні байдикувати, ну його нахєр, — каже він, закидаючи свою ногу також на протилежний від мене підлокітник, а сам — відкидається на спинку крісла.

К. був маленький, з мій зріст, й ми з ним чудово поміщались у те крісло. Більше скажу, що воно було вкрай зручним насправді. Сідаєш, розлягаючись на нього, закинувши одну, а то й обидві ноги, які смішно звисають та теліпаються з того підлокітника, а лівою рукою упираєшся на протилежний, аби вирівняти спину, щоб потім не нила. Або ж комфортно розглягаєшся на тому кріслові, доки твої ноги кумедно гойдаються у повітрі, а твоя голова тулиться приємно до спинки сидіння.

— Та окей, — знизую плечами й загортаюсь у свою куртку.

— В., ти чого так скрючився? — продовжує К.

В., у моєму спальнику, незадоволено підіймає погляд на К. й щось пробурмотів.

— Цей во, К., а що то у вас там так йобнуло? — кажу, киваючи на широчезне сіре приміщення у нас за склом, що було трохи далі від нас.

— Так це газ йобнув, — каже він, махнувши рукою. Ми з півдняком переглянулись між собою. — Ну да. Нам газ якраз приїхав, давай варити — бах! — він зображає вибух руками, — і йобнуло балон.

У кімнаті запанувала зніяковіла тиша.

Я вертаюсь назад у телефон, стараючись з нього вичавити бодай якусь музику. Папери були усі розібрані: дорожні листи заповнені, усі заявки подані, каністри з усім необхідним пораховані. Окрім музики мені тре був іще чат, який зі сильною затримкою пілікав щодо того, що нам привезли чи що вирішили забрати.

Так, зі затримкою, у мене повідомлення змінилось з гюрзи на онциллу — черговий неправильно розпізнав техніку, не розпізнавши більш компактного бтр-а.

Я клацаю язиком і вимикаю телефон, ховаючи його у кишеню куртки й поправляю там замок. К. хитає однією ногою, а свою руку поклав мені на штанки, аби бодай трохи втишити мої ноги, які нервово смикались.

Проте я лише опускаю їх на землю й інакше сідаю поруч.

— Гармидере, там щодо ротації, — влітає Д. з розмаху, гучно грюкаючи дверима. Він називає ім’я геть іншої людини.

К. ж забирає одразу свою руку з моїх ніг, як тільки відчинились двері, проте, гадаю, Д. й так усе помітив.

Завжди за декілька днів до неї ми збираємо список з кожного взводу, аби завчасно підготувати усе для заведення та виведення людей. Д. тягнув до останнього, спочатку називаючи одних людей, а згодом, передумавши, сказав, що подасть пізніше.

Ось і подає.

Я киваю, запам’ятовуючи й підіймаю погляд угору, розглядаючи металеву стелю.

— Отже у тебе їдуть ці двоє? Тобто… Ти заміняєш одного іншим, правильно ж розумію? — перепитую, називаючи позивні.

Д. киває. Киваю у відповідь.

— Ну, з тобою та твоїми розібрались. Хтось взагалі їбе, де І. знаходиться? Бо я в душі не їбу, чи їде він, чи ні, його сраку знову носить хуй зна де, блять, — бурмочу незадоволено, підіймаючись з бамбетеля, і потягуюсь, відчуваючи неприємний біль у спині ліворуч, десь на рівні шостого ребра.

За склом трохи далі від нас щось спалахує, після чого лунає вибух.

— О, знову, — хмикає К. з кривою усмішкою на обличчі. Ми з В. лише переглянулись.

Повз ту стіну зі склом, з одного кута в інший, пробігає шустро миша — но тільки мелькнуло, та й усе.

— Ще скажи, що страшно стало на мить, — каже півдняк, підколюючи мене.

— Ну, так взагалі-то, звук не з приємних, погодься.

— Тобі не можна лякатись, — продовжує він. Я ж закочую очі.

— Це іще якого хуя?

Д. в аргумент називає мені нашу бригаду, нагадуючи, куди ж нас усіх занесло. А я лише цокаю язиком.

— Те, що ми — спецпризначенці, то ще ніхуя не значе, йолопи, — фиркаю.

К. мугикає, зацікавлено спостерігаючи за перепалкою.

— Ти, блять, військовослужбовець, нахуй, — продовжує жартівливо-підйобистим тоном продовжувати гнути палку Д. — Тобі взагалі ніхуя не можна. Скажи дякую, блять, що дихати дозволяють, йопт. До речі, В., а де розпорядження за сніг?

— Га?

— Ти бачив що на дворі робиться, блять?

— Сніг падає, — відповідає півдняк, поправляючи на собі мого спальника.

— Так де розпорядження й ознайомлення особового складу зі снігом і що він має бути у нас на території?

Ми ж усі засміялись.

Д. служить уже з десяток років — а то й більше, — прийшов сюди ще за часів АТО, будучи звичайнісіньким двадцятирічним гімняром, й уже давненько отримав офіцерське звання. Проте, не зважаючи на усе це, він залишився тим самим гівнярем, яким був і до служби, весь у провокативних татуюваннях та зі сережкою у правому вусі, а з колонок його машини завжди грає якась тяжка й досить провокативна музика.

Проте підйоби по-армєйськи — це святе, й загалом його улюблена річ.

— Зле, що сніговиків ліпить нізя, — кажу, зітхаючи.

Сніг приємно рипів під ногами, усяко потріскуючи під кожним кроком. Ми крокували потемки до машини, по вузькій-вузькій витоптаній серед височезного снігу стежині, ще й такій звивистій, що один невірний крок — і ти по коліно у снігу.

— Ти що, блять, які сніговики, — заходиться Д., що йшов далеко попереду. — Підари побачать, і пизда тобі буде. Ще й догану від тво отримаєш.

Ми зараз були без командування вже як з декілька тижнів — ніяк не могли розібратись, кого ж нам ставити. Взагалі хотіли закинути іншу людину з іншого батальйону, проте, наче, кажуть, що буде хтось з наших. І я навіть знаю хто, але мені веліли мовчати.

— Та знаю я, — відмахуюсь крізь кашель, згадуючи, як над головою колись вже літали «сапоги». Д. тоді контузію вхопив, а у нас заледве серце не стало — влетіло прям до нього з іншим побратимом. Їх розкинуло тоді в різні сторони, проте лишились живі.

Це було у перші години на позиції, ще десь влітку, чи наприкінці весни.

Машина низька, дуже низька, то ж по ямах їздити було весело. Вже було простіше сісти по приколу, як минулого разу, у «бульдога» й так проїхатись, проте ніхто цієї ідеї не озвучував. А я знаю, що вона була у кожного з нас — ми ж та сама трійця, яка завжди є там, де відбувається якийсь двіж.

Щоб потрапити навіть на пошту, на яку їздили вже не один раз, Д. використовував навігатора. Хоча що там було їхати — просто прямо, і лише один раз повернути праворуч.

Хоча що тут казати, одного разу ми вже так їздили з Д. на пошту, у сусіднє село. Так їздили, що В. і Д. вічно срались, куди тре повернути: Д. кричав, що ліворуч, а В. — праворуч.

Виявилось, що взагалі неправильно ми тоді їхали, й забрели у якісь незрозумілі ліси. Добре, що на чужі позиції не виїхали, а то вже гайки були б.

— Блять, дебіли, через вас ротація затримується! — кричали нам тоді у слухавку, а ми лише віджартовувались. Ну а що ще робити, як самі не знаємо, де ми, а навігатор нормально не форичить. Що вже казати за інтернет — його натяку там узагалі не було.

Машина по снігу приємно ковзає. Швидше, ніж влітку по звичайній землі. Що тут казати, якщо ти на техніці можеш минути однакову відстань за різний час, і взимку ти його минаєш швидше, ніж влітку по наших дорогах.

Дорога на пошту проходила повз простенький магазин, в якому ми купили кекси з кремом та згущонкою. Мені з кремом вгодити вкрай складно, проте цей був ідеальним.

А в кишені лежала чемно й тихо пакуночок з фісташками.

То ж, ми з В. задоволено жували ті кекси, допоки Д. собі бігав то від машини, то до неї, бо то забув телефона, то пакунок.

— Бля, то ж на вечерю ще рештки борщу лишились, — роздумуємо ми з В., трохи нахмурившись.

Вже тиждень підряд один тільки борщ готують. Все б нічого, але в армії він занадто вже рідкий та ніякий. Про сметану й згадувати не можна, відгавкуються лише, що раз так її хочемо — то щоб її купили.

На друге, звісно, трохи краще різноманіття, й нарешті з’явились за всі роки рибні котлети. Чорт забирай, я душу продам за ці котлети, тільки дайте їх ще трошки, будь ласка.

На сніданнє у нас зазвичай кукурудзяна каша, іноді разом з м’ясом — що взагалі не поєднується особисто для мене, — або вівсянка. Благо, сир є, хоч сир в армії не є чимось смачним і радше нагадує штучний й зроблений з невідомо чого, але це краще, ніж одна лише ось ця кукурудзянка, змішана з м’ясом.

На вечерю… або ж пісні каші, або рештки з обіду.

То ж зазвичай була уся надія на обід, але з цим вічно кислим та пересоленим занадто рідким борщем якось уже й наші обличчя скисли.

Д. вернувся й гучно гепнув дверима у свою машину.

Я виймаю вітаміни з кишені куртки й одразу закидаюсь п’ятьма. Повертатись назад на базу не хотілось, але треба було. Попереду був прогон та ротація.

Series this work belongs to: