Work Text:
Кітрік та Кітті Рисьлі ніколи не хотіли молодшого брата чи сестру.
Вони були близнюками, розуміли одне одного, навіть не розмовляючи. Ніхто з них не був більшим улюбленцем у батьків аніж інший. Вони завжди були рівні. Молодша дитина в родині все зіпсує! Вона забере всю увагу на себе і з чим тоді залишаться близнюки? Їх батьки завжди казали, що визнання та похвалу треба заслужити. Хоча матір все одно ставилась до них так ніжно та тепло... І це усе забере те мале непорозуміння.
Саме про це одночасно думали Кітті та Кітрік, коли їх матір забирали до лікарні машиною швидкої допомоги. Вона тоді погладила їх по голові та сказала, що все буде добре і щоб вони чекали її з дитинкою.
Вони не хотіли, щоб вона їхала. Усе було і так добре. Це була її черга читати їм перед сном. Батько завжди тільки й розповідав про велич сім'ї Рисьлі та про їх прадіда, завдяки якому всі тварини могли жити в безпеці та без рептилій. Їм доводилось прикидатись, що вони заснули, щоб він пішов, поки продовжував щось собі бурмотіти під ніс.
У них з'явився брат. Пазуроберт.
Пройшов цілий місяць, близнюки бачили маму лише коли заглядали до її спальні: батько забороняв заходити. Їх матір лежала у ліжку, загорнута в покривало. Вона завжди спала, її дихання було не рівним. Біля її ліжка стояла колиска і вони часто чули звідти плач немовляти. Це так дратувало. Мама виглядає такою виснаженою і все через нього і він навіть не дає їй відпочити!
Після того як вони закінчили домашнє завдання, Кітті та Кітрік тихо йшли до спальні матері. Батько закрився у себе в кабінеті, але обережність не завадить. Мама не спала. Близнюки радісно посміхаються коли бачать як її очі повільно відкриваються.
— Мамо!
Кітті намагається зайти в кімнату, але її затримує Кітрік:
— З-зачекай, батько нам казав-
— Батько в кабінеті. Тим більше чому це ми не можемо бути біля нашої мами? — Кітті ігнорує нервуючого брата та йде всередину.
Кітрік дивиться по сторонах та теж повільно заходить, трохи прикриваючи двері, але не замикаючи їх.
Кітті вже була біля матері, сідаючи на її ліжко.
— Мамо, як ти себе почуваєш?
— Ми скучили… — бурмоче інший близнюк та сідає поруч.
— Ох, любі мої, я теж за вами скучила, — жінка гладить за вухами своїх дітей через що вони муркочуть, — Зовсім скоро мені стане краще і я знову вам читатиму казки. Вам вже напевно набридли батькові лекції? Він розповідав мені з гордістю як швидко ви з ним засинаєте.
Близнюки тихо сміються та кивають.
— Не хочете побачити свого молодшого братика?
Вони дивляться на секунду на колиску, а потім одне на одного. Нізащо! Вони не хочуть дивитись на це огидне мале кошеня через яке їх мати не встає з ліжка.
Раптом вони чують дитячий плач.
— Якщо не хочете, щоб прийшла служниця та вигнала вас з кімнати то принесіть Пазуроберта до мене швиденько.
Діти швидко встають з ліжка та йдуть до люльки.
— Давай ти...
— Ні ти, ти ж все ж жінка- Ай, я пожартував! — Кітрік хапається за бік де його вдарила ліктем Кітті.
Вони разом подивились вниз.
Рись одягнутий у фіолетовий комбінезон, на голові ще маленькі вушка, очі бурштинові, зовсім не як у близнюків.
— А його не підкинули? — бурмоче Кітрік і Кітті сміється.
Соска Пазуроберта лежала поруч із ним, здається він випустив її тому почав плакати. Такий слабкий та маленький, а вже стільки наробив проблем для їх сім'ї. Немовля перестало плакати як тільки побачило їх. Він кліпає на них великими очима та тягне маленькі лапки.
— Здається ви йому сподобались, — тихо каже жінка, так тихо що якби не хороший слух близнюків то вони б її не почули, — попіклуйтесь про свого молодшого братика, любі...
Кітті бере з огидою соску та засовує її назад до рота молодшого брата. Лапки Пазуроберта затримують її пальці, він починає леститься до неї та тихо муркоче.
— Аввв, як мило, сестричко, — глузує Кітрік, але сестра бере його лапу та кладе на голову немовля, той починає муркотіти ще сильніше.
— Хм, ну, напевно Пазузя все ж наш брат, а не підкинутий...Він трохи схожий на нас.
— Так, але зовсім трохи, ми точно не плакали по такій дурниці як соска! Правильно, мамо? — Кітті повернулась до матері, але у тієї були закриті очі, — Ох, вона заснула...
Кітрік хмуриться та підходить до ліжка матері. Він торкнувся її лапи та охає.
— Кітті...
Більше вони ніколи не бачили своєї матері. Останній раз батько прийшов до них вночі та розказав правду про їх прадіда та змію, що насправді придумала проєкт Зоотрополіса.
— Ви маєте подорослішати. Кітрік, ти спадкоємець Рисьлі. Більше ніяких ігор, зрозуміли?
Кітрік та Кітті пообіцяли батькові не розчаровувати його. Як тільки він залишив їх спальню вони плакали всю ніч, обіймаючи одне одного.
Якби зараз тут була мама вони б лежали на ній, слухаючи її муркотіння та відчуваючи її велику лапу на їх спинах, прям як коли їм снились кошмари. Тоді усе було добре. Мамі не треба було їхати до лікарні, мама не лежала у ліжку цілими днями. І не було тієї дурної колиски. Не було того дурного Пазуроберта. Це його провина.
— З-зачекайте мене! — за близнюками біжить маленька рись, але зовсім не може наздогнати.
Йому лише 5, але він вже встиг зрозуміти, що брат з сестрою його не люблять, а батько дуже рідко торкається чи говорить до нього, ніби гидуючи. Зазвичай Пазуроберт був в оточені прислуги.
Коли близнюки зупиняються він не встиг пригальмувати, спіткнувся та впав. Рись підіймає голову та бачить дві пари холодних очей.
— Чого тобі?
— Ми взагалі-то були зайняті.
— Я... Я хотів... — Пазуроберт встає, — пограти з вами... — каже він тихо, міцно закриваючи очі.
Як і очікувалось, він чує дзвінкий сміх своїх брата та сестри.
— Пограти? Та ти-
— Знаєш, а чому б і ні?
— Кітті?
Один з братів недовірливо дивиться на неї, а інший радісно посміхається.
— Справді?!
— Так... Може у хованки? — Кітті підморгує своєму старшому брату і той одразу усміхається, розуміючи план.
— Точно, але не в домі, це буде занадто нудно.
— Але тато сказав не виходити з дому, — розчаровано каже Пазуроберт, стискаючи від нервів свій фіолетовий светр.
— Гей, але ти будеш не один, чи не так? З тобою будуть твої брат та сестра, це зовсім інше!
— Ох, ем...
Кітті бере його за лапу:
— Ходімо, поки батько зайнятий!
Пазуроберт сидів позаду Кітріка коли вони їхали на велосипедах. Він не знає як довго, але вони зупинилися біля лабіринту.
— В-ви впевнені, що нам сюди можна?..
— Ти що, боїшся? — сміється старший брат.
— Ти маєш закрити очі лапами та рахувати до ста!
— Я не вмію до стількох рахувати... Тільки до сорока...
— О боже, добре, рахуй два рази до сорока та один раз до двадцяти. Тоді відкриваєш лапи та шукаєш нас!
— Ем... — Пазуроберт дивиться навколо, але бачить тільки сніг та вхід до великого лабіринту, — я не впевнений...
— Мені здавалось ти хочеш пограти з нами, думав хочеш провести час зі своїми старшими братом та сестрою, — закочує очі Кітрік, — якщо не хочеш, то можемо повернутись назад, але більше не підходь до нас пограти.
— Ні-ні, я згоден, будь ласка! — Пазуроберт закриває очі лапами та починає рахувати.
Близнюки сміються вони хапають велосипеди та починають їхати назад додому. Пазуроберт це чує та відкриває очі, Кітті та Кітрік пришвидшили рух.
— Гей, зачекайте! — молодший починає бігти за ними, у вухах чути лише як виє вітер та сміх близнюків.
Його лапи боліли від бігу, але Пазуроберт не зупинявся. Страх розігрівав його та давав енергію бігти далі. Навіть коли він падав, то швидко підіймався, щоб не загубити поглядом своїх брата та сестру. Він відчуває сльози, що туманять зір.
Чому? Чому брат та сестра такі жорстокі?
Кітрік різко приторможує, а за ним Кітті. Вже було видно їх будинок.
Пазуроберт нарешті їх наздогнав — важко дихав та ледве стояв на лапах.
— Ти питаєш чому?
Ох, здається він проплакав це вголос.
— Я скажу тобі чому, любий молодший брате, — Кітрік кидає свій велосипед та підходить до меншої рисі.
Якби не слабкість, Пазуроберт зробив би крок назад. Він налякано дивиться на брата. Він ніколи не бачив цей погляд...
— Усе через тебе!
Пазуроберт падає через поштовх Кітріка.
— Усе було добре до твоєї появи! — Пазуроберт кривиться від болі у боці куди його штовхнув брат.
— Ти все зіпсував! — ще один поштовх, — Якби не ти мама-
— Зачекай, Кітрік! — Кітті хапає близнюка.
— Чому ти мене зупиняєш? Ти відчуваєш те саме, що і я. Чи ти раптом прив'язалась до нього і кинеш мене- Ай! — Кітті б'є його в бік ліктем.
— Дурню, цим нічого не вирішиш, ми не повернемо так маму... Я... Я сподівалась, що якщо ми його там залишимо, то він загубиться та помре до того як його знайдуть. Але що це змінить?... Батько... Батько тільки б розізлився, бо це зіпсує репутацію Рисьлі чи щось типу того.
Пазуроберт повільно встає:
— А ви можете розказати...про маму?..
Кітті розсміялась:
— Можливо тобі не варто було її вбивати, тоді б побачив яка вона була чудова. Пішли, Кітрік.
Близнюки пішли у напрямку будинку, тримаючи поряд свої велосипеди. Наймолодший стояв та плакав, так пронизливо та голосно, ніби знову став тим малим одномісячним кошеням.
Вони мають рацію, він провина всього, ходяче нещастя... Але все одно... Він все одно хоче, щоб вони його любили. Щоб батько дивився на нього більше аніж пару секунд та обіймав і гладив, і казав, що любить...
Він відчуває чиюсь велику лапу на своїй спині.
Пазуроберт підіймає голову та бачить свого батька.
— Тату... — схлипує рись.
— Не будь посміховиськом, ти все ще Рисьлі. І якщо хочеш продовжувати мати це ім'я, то витри соплі та не розчаровуй мене.
Пазуроберт швидко витирає краєм светра своє хутро на обличчі.
— Пішли за мною в кабінет. Мені є що тобі розказати про нашу сім'ю та твого прадіда.