Work Text:
«Мабуть коли Ра роздавав благодаті, ти свою чергу не достояла»
І так, і ні, простогне в голові Бастет, потираючи плече — те знову пульсує, ниє, пульсує-пульсує-пульсує.
Колись Бастет стояла у черзі за здоров’ям, аби все своє несмертя не мучитись, але Ра спаклюжено перевернув перед нею пусту амфору, де мали би лежати його голосові звʼязки — залишилося нічого, нічого Бастет і дісталося.
З такого щастя велетенська артерія під пахвою була зовсім не там, де тій було місце, тож рідюща кров пульсувала між плечовими мʼязами, а Бастет лиш стогнала: од болю й потуги вдавати, що все чудово.
— Осіріс-Осіріс.
— Що-що?
— Я так тебе ненавиджу, Боже.
Здоровʼя йому вистачало на дві сотні тисяч людських життів — мабуть він повісив ті голосові звʼязки над ліжком замість оберегу, того Бастет й мусить кричати від болю власними, коли їй затікає спина.
— А-а, марнотратник.
Вона переверталася з боку в бік, смальцуючи буйволову шкіру потом. Як же боліло — а боліло так сильно, як вона Осіріса ненавиділа і як довіряла, дозволяючи собі ріщитись в його покоях — хай бачить до чого її довів своєю гординею.
— О-Осіріс-Осіріс?
— Що-що, кітонько?
Яка ж ти паскуда, Боже.
— А в тій черзі до Ра, ти крім здоровʼя ще й повну жменю егоїзму набрав?
— Ні, я крім здоров’я нічого й не брав. Навіть совісті.