Work Text:
— Ця мавпа…
Нанако злісно закушує нижню губу, відчуваючи як труться між собою від дрожі власні зуби.
Майстер Ґето дивиться на мене, думає вона, стимулюючи себе не впасти обличчям у бруд, не показатися посміховиськом і може, зовсім трішки, здатися дещо дорослішою — хоча б від своєї близнючки.
Він дивиться на неї, торкаючись пʼятами в присяді підлоги — «будь зацікавленим» нагадує йому частина його ж.
— Так не годиться.
Нанако здається, що вона зараз лусне. Лусне й перетвориться на ще одне прокляття в колекції майстра, він вимушено скривиться, напне брови та все ж поглине її душу, позбавляючись клопоту.
— Ця мавпа…
— Ця Міміко…
— Ця Міміко вкрала мій телефон. Він не для ігор, ви ж самі так казали.
Долоня Майстра — важка та холодна, як у мерця, як і погляд мертвечий — їй враз стає важко та холодно.
— Вибачте, це більше не повториться.
Кажуть вони в унісон — поперед і позаду нього, Нанако і Міміко, його біль і гнів; спокута і милість. Коли він просить повернути телефон, наче не звертаючись до когось конкретно, Нанако встає побачити понад тисячу облич, яким, здавалося б, боляче виписатися попід його шкіру. У Нанако обриваються груди від різкого подиху, неначе вона не лине-летить, а падає, спаливши об сонце крила.
Це туга. Нанако хапає Майстра за вказівний палець — холодний і негнучкий — вони вдвох.
Разом.