Work Text:
По кабінету Сілко повільно бовтається пилюка — брасом і батерфляєм — по-різному від їхнього з Джинкс дихання. Здається серце, — як останній з не полеглих солдат, якому є що втрачати, — витанцьовує, тиснучи на ліву легеню, витискаючи звідти залишки вуглекислого газу, як залишки зубної пасти з настанням нестримного болю в кутних вісімках.
Сілко бажав би бути зараз будь-де крім цього багатовіконного й високопотолкового кабінету — аби-десь, щоб залишити останню частинку цієї омріяної колекції на стінах, і разом із тим, нікому й ніколи не показувати.
Джинкс сміється, дивлячись на нього широкорозплющеними оченятами, що пилюка між ними тепер — комети, не менше; пролітають, сповільнюючи хід планет, силкуючи віднести його з плином часу далі, відірвати від цього бажаного моменту. Живи далі.
Живи далі, думає Сілко, і проживай всі ті емоції, які я так бережливо карбую в собі. Сміх — це останнє, першими були сльози й істерика. Проживай хороші часи, мої помилки, твій гнів.
Сілко не відчуває спустошення, якого боявся, що таке буває, коли злизує залишки солодкої помсти зі стінок піали з-під полуничного морозива. Він немов лежить у власноруч побудованому храмі, споглядаючи з центру, як падають на нього кольори всіх вітражів рівно в полудень. Він відчуває.